Розпочали зустріч хвилиною мовчання на знак пам`яті загиблим у Бабиному Яру.
"Серед нас нема дослідників чи професійних істориків, та всі ми маємо що сказати на цю тему, вона нам всім болить", – модерує дискусію Ігор Померанцев.
Померанцев вважає, що тема єврейських масових убивств в Україні досі майже не артикульована. На його думку, Україні давно вже варто було дати відповіді на запитання стосовно трагедії, яка сталася 75 років тому.
"Ми вступаємо на мінне поле, і від нас залежить, чи зможемо ми його розмінувати. Саме «єврейське питання» придумане не нами. Кожна європейська країна намагається вирішити його. Перші кроки до цього зробили англійці ще у середині 18 століття, коли прийняли рішення надати євреям права. Найпізніші прикмети вирішення єврейського питання спостерігаються у Польщі. Французи тільки в 90-их роках минулого століття признали факт участі їх країни у Голокості. Зараз такі «охоронні» дискусії відбуваються у Литві. Українські історики пишуть, що ця тема – визнання єврейського питання – квиток України у європейську унію, і проїхати «зайцем» тут у нас не вийде. Ми теж вже маємо щось робити", – вважає письменник.
Учасники спробували дати відповідь на запитання "чи існують українські євреї", дискусія навколо якого розгорнулася на фейсбук-сторінці одного московського документаря.
Відомий одеський художник Олександр Ройтбурд вважає, що євреїв завжди неправильно зображали, особливо гостро це відчувалося з боку росіян:
"Я знаю, що в сім`ях євреїв, які жили на території України, українська мова жила. На рівні побутовому, на рівні прислів`я, та обов`язково жила. Тому питання, чи є українські євреї – дійсно існує. Проблема полягає ще у тому, що євреїв завжди неправильно зображали. Їх асоціювали із певними темними силами, на них списували всі земні гріхи. Мені покійна тітка розповідала, що коли її питали, хто вона, а вона відповідала, що єврейка – люди здивовано реагували. «Та не може бути, у вас ні ріг, ні копит, ні хвоста». А ось в уявленні українців єврей ніколи не був з рогами і копитами. Ще згадалося, як до моєї мами у гості приходила її співробітниця. Мама так готувалася, накрила на стіл. Прощаючись з мамою жінка каже їй: «Ви така чудова та мила жінка, але все ж – ви єврейка. А євреї якісь нудні. У вас нема ні своїх пісень, ні танців. Ну, принаймні, по телевізору я ніколи не бачила». Ось так євреїв завжди недооцінювали. Ніколи не було повної картини цього народу у нас на руках".
Гість фестивалю, єврейський громадський активіст Йосиф Зісельс каже, що говорячи про єврейське питання, українцям, в першу чергу, треба перестати вважати себе жертвами. На його думку, народ має розуміти і свої негативні вчинки, які так чи інакше вплинули на ситуацію, яка трапилася у Бабиному Яру.
"Сам час ставить нам це питання, події, які відбуваються у світі… Європа мала відповідь на це питання завжди. Голокост – не проблема євреїв, це проблема всього світу. Відповідь на це питання – це дійсно квиток у європейський простір, і тільки Україні вирішувати чи вона сидітиме у кутку, – каже він. – Держави, які вийшли з радянського союзу, проходять свій шлях становлення як нації повільніше і довше. Зараз ми спостерігаємо за тим, як говорять про євреїв через більш як 70 років… Ідеться не тільки про євреїв, а й про поляків, українців. Ці народи зазнали багато страждань. Коли сотні років проходять у знущанні, у народу випрацьовується комплекс. Народ відчуває себе постійною історичною жертвою. Це дуже нелегкий комплекс, це хвороба.
Ця історія – частина ідентичності цих народів. Є позитив – формування ідентичності народу. Та є і негатив, адже народ-жертва втрачає здатність критично мислити. Якщо він жертва, він нікому нічого не винен. Всі претензії до нього відкидаються апріорі. Треба вміти дивитися на свою історію критично. Нам потрібне якесь магічне дзеркало, в якому відображаються не тільки наші подвиги, а й наші негативні риси. Це робота інтелектуалів. У цій дискусії мають сперечатися тільки молоді історики. Молоді – це народжені у незалежній Україні, бо ті, що виховувалися у Радянському Союзі, на мій погляд, не здатні подивитися на свій народ у дзеркалі правди. Тільки коли ми через це пройдемо - переживемо катарсис. Ми маємо стати народом, який усвідомлює свою роль в історії не тільки в позитивному світлі".
Письменник Юрій Андрухович вважає, що катастрофа у Бабиному Яру продовжується і зараз. Це він усвідомив після недавньої поїздки туди: "Я відвідав Бабин Яр недавно. Там багато пам`ятників, і кожен з них поставлений якимось конкретних жертвам. Навіть є пам`ятник колишнім футболістам київського «Динамо». Розстріляли величезні тюрми радянських військовополонених. Там є окремі монументи для дітей. На мій погляд, це все слушно і правильно. Та прикро, що ніхто над цим професійно не працював. Це по-своєму хаос, який дозволяє вандалам продовжувати свою справу. Є пам`ятна стела єврейським жертвам Голокосту англійською, українською та івритом. Так ось, це все перекреслено свастикою. У людей мала би бути особлива повага до такого місця. Нам треба сісти і подумати, як впорядкувати цей простір. Можливо, таки варто роман Анатолія Кузнецова про Бабин Яр у шкільну програму додати. Його повинні знати і читати".
Письменниця Катерина Петровська говорила про єврейське питання як українка, яка вже досить давно живе у Німеччині: "Ми маємо зрозуміти, що історія нашого народу спільна, одна на всіх. Те, що відбувається в українському інституті пам`яті стосовно нашого минулого, – неправильно. Все функціонує якось не так. Є пам`ятники, та пам`яті нема! Кузнецова я читала, і його дійсно варто впровадити у шкільну програму. Він пише про місто, яке зникло. Були якісь мітинги, були проекти пам`ятників, та все одно досі не зрозуміло, що робити з цим місцем. Бабин Яр зараз – якийсь марсіанський ландшафт".
Олександр Ройтбурд деякою мірою виправдовує українців, кажучи, що після здобуття незалежності змінилася історична парадигма народу, і що українці більше цікавляться єврейським питанням.
"Я впевнений, українці зараз про Голокост знають набагато більше, ніж знали 20 років тому, – додає він. – Цього недостатньо, щоб змінити свою ідентичність, але це вже перші кроки до цих спроб. Голокост, безперечно, величезна трагедія. І, якщо ми не зможемо за допомогою рефлексії зробити щасливим життя наших дітей і онуків, щоб у них не було тих непорозумінь, які були у попередніх генерацій, то наша робота не буде виконана".