Перед тим, як перекласти книгу, ти їздив до Аушвіца і читав багато додаткової літератури. Погодься, досить нетиповий для більшості сучасних перекладачів спосіб. Навіщо було це робити?
Якби я був професійним перекладачем, який щодня мусить перекладати, то, звичайно, не міг би собі такого дозволити, просто не мав би часу. Але з Боровським я нікуди не поспішав. Уперше думка перекласти його оповідання виникла у мене ще 2008 року. Одне я тоді й переклав, щоб подивитися, чи з того щось вийде. Після чого відклав роботу до кращих часів і повернувся до неї минулого року, коли був на стипендії в Польщі. Загалом я їздив до музею в Аушвіці-Біркенау тричі, щоразу уточнюючи якісь дрібниці. Я не хотів просто перекладати слова, а хотів знати, як виглядає все, про що Боровський пише. Чим відрізнялися бараки в Аушвіці від бараків у Біркенау, що таке юденрампа і де вона розташована, в яких вагонах людей привозили в табір, де був бордель, а де футбольний майданчик, що це за «березова дорога» між таборами і так далі. Я відчував, що мушу скрізь там походити й уважно все роздивитися. І читав багато досліджень, спогадів колишніх в’язнів, художніх творів. Іноді витрачав кілька днів або й тижнів, щоб зрозуміти значення якогось аушвіцького жаргонізму. Поступово тема мене так затягнула, що тепер я, мабуть, і сам міг би працювати в Аушвіці екскурсоводом.
На обкладинці книжки зображений диригент у фраці з табірним номером 954. Чи означають щось ці цифри?
Як то кажуть, користуючись нагодою, хотів би похвалити за обкладинку чернівецьку дизайнерку Аню Стьопіну. Диригент – це її ідея. В Аушвіці й Біркенау, до речі, було багато оркестрів і навіть джаз-бенд «Весела п’ятірка», уявляєш собі? І як кожен в’язень, диригент мусив мати номер. Але який номер дати на обкладинку? Кожне число – це ж конкретна людина. Намалюєш якісь випадкові цифри, а потім виявиться, що ця людина ще жива або що це образить її родичів. Тоді я знайшов окреме польське дослідження про музику в Аушвіці і там вичитав, що у першого диригента був номер 954. І цей номер ми дали на обкладинку.
А взагалі, ми надзвичайно мало знаємо про Аушвіц та інші концтабори. Знаємо, що було жахливо, що здоровіших людей змушували непосильно працювати, а хворих і старших знищували. Але як саме все це відбувалося, як люди жили в таборах – про це і я, доки не взявся за переклад Боровського, мало що знав.
У тексті оповідь ведеться від першої особи. Це свідомий вибір автора? Чи не простіше було би писати від третьої особи, більш відсторонено, як ти думаєш?
Це абсолютно свідомий вибір, про що сам Боровський прямо й написав у статті «Аліса в Країні Чудес». Уже в 1945 році вийшла, здається, перша книжка про Аушвіц – «З безодні: спогади про табір» Зоф’ї Коссак-Щуцької. Авторка справді сиділа в таборі, але їй пощастило влаштуватися на відносно неважку роботу. Вона не вмирала там від голоду чи виснаження і, як твердить Боровський, зрозуміла закони табірного життя не більше, ніж Аліса - закони Країни Чудес. Свою книжку вона написала від третьої особи і часто вдається до такого приблизно прийому: «там діялися страшні речі, які неможливо описати» або «охоронці та деякі в’язні іноді доходили до тваринних збочень, про які краще не знати», або «жінки лаялися словами, які ніхто б не захотів повторити». Та ще й постійно згадує Бога і роздає моральні оцінки.
Боровського це обурило. І в згаданій статті він виклав свою концепцію того, як треба писати про концтабір. По-перше, якщо автор пережив Аушвіц, то має писати від «я». Не хтось, а я це робив, я це бачив, зі мною це було. По-друге, не варто приплутувати релігію до місця, в якому Бог переконливо довів свою відсутність. І, по-третє, він вважав, що писати у мартирологічному ключі, показуючи себе лише як невинну жертву, а німців як звироднілих катів, означає фальшувати дійсність.
Так, німці створили нелюдську систему, але найбільший її жах полягав у тому, що далі у цій системі в’язні самі знущалися з інших в’язнів, самі заганяли інших в’язнів до газових камер і виживали за рахунок інших людей.
Тому Боровський казав, що кожен, хто вийшов живим із Аушвіца, уже є винним. Якщо не юридично, то морально. І з цим почуттям провини він не впорався. У 1951 році письменник наклав на себе руки, відкрутивши в квартирі газ. Тобто, уникнувши газової камери в таборі, він сам собі влаштував таку камеру вдома.
Цікаво, як читачі сприймуть цю розказану Боровським гірку правду про людину?
Маю надію, що читачі зрозуміють головне: Боровський показав, як функціонує тоталітарний режим у своєму крайньому прояві. У людей, по-справжньому доведених до межі, зникає все людське, залишаються тільки тваринні інстинкти – щось з’їсти і заховатися на момент чергової селекції або підставити когось іншого, щоб бодай на день відтягнути власну смерть. Думка не нова, але Боровський дуже переконливо демонструє, що в тваринних умовах людина перестає бути людиною – незалежно від національності, статі, віку, освіти, виховання. Довести до тваринного стану можна будь-кого – голодом і постійною загрозою смерті.
Опис табірної дійсності у Боровського справді вражає. Як тобі було перекладати такі речі?
Ну, занадто вражливим я б себе не назвав, але під час роботи над цими оповіданнями іноді й мене трохи піднуджувало. Коли перекладаєш сцену, в якій одні в’язні чекають на розстріл інших, бо тим стріляють у голову, і зараз порозлітається мозок, а ці такі голодні, що накинуться, аби той мозок з’їсти сирим... Зрозуміло, що після такого абзацу мусиш трохи відкласти текст й емоційно перепочити. Але в принципі перекладач має перейматися не зображеними подіями, а тим, щоб знайти в рідній мові адекватні оригіналові засоби вираження. Для цього бажано не перекладати «з аркуша», а спочатку уважно прочитати текст, зрозуміти, як він працює, а тоді вже, знаючи все, що там відбудеться, спокійно приступати до роботи.
У кожному разі я більше переживав саме за це: знайти точне слово, нічого не пропустити, розшифрувати різні алюзії, ремінісценції, пояснити в примітках табірний жаргон, який Боровський досить щедро використовує. Я не міг ці жаргонізми просто перекласти українською, бо вони не є польськими, сучасний поляк так само не зрозуміє їх, як і сучасний українець. Довелося залишити їх так, як вони були в автора, але в примітках пояснити, чому люди, доведені до крайнього виснаження, називаються мусульманами, хто такий флегер, що таке букса, рампа та ін. У підсумку вийшло десь двісті приміток.
Близько шести тисяч суддів, які працювали за Гітлера, після війни спокійно позалишались на займаних посадах
Як жити далі після прочитання цієї книжки?
Для мене значно цікавіше питання: як жили люди, які все це своїми руками зробили, а після війни уникли покарання? Кілька років тому, коли в Німеччині судили буцімто колишнього табірного охоронця Івана Дем’янюка, я написав про це колонку. Мене зачепило не те, що судять охоронця, а те, що навіть не було точно встановлено його особу. А німецький суд перетворив цей процес на шоу: ось, мовляв, ми знайшли нацистського злочинця. А тим часом Німеччина ще багато років після війни просто кишіла нацистами й есесівцями, за чиїми наказами були знищені мільйони людей. І щось ніхто їх не ловив, вони робили успішні кар’єри в юриспрунденції, бізнесі, політиці.
Ти знаєш, що близько шести тисяч суддів, які працювали за Гітлера, після війни спокійно позалишались на займаних посадах? То, може, спочатку треба було половити тих суддів, а не людину, яку німці взяли у полон і змусили бути охоронцем? Я розумію, що ми маємо говорити про наші гріхи, бо чимало українців справді також брали участь у Голокості й були на службі у Гітлера. А все ж хочеться, щоб світ не забував, що гітлерівські, як і сталінські, концтабори створили не українці і не українці тими концтаборами керували.
Серед книжок про війну, які варто прочитати, Сергій Жадан і Андрій Любка радять якраз «У нас, в Аушвіці» Тадеуша Боровського. А які книги про війну ти б порадив прочитати?
Було б дивно, якби я теж не порадив Боровського. А так, то ніби зразкові воєнні автори всім відомі: Гемінгвей, Ремарк, Олдінгтон... Я тепер читаю «В сталевих грозах» Ернста Юнгера. Мало того, що це якісна література, де автор без пафосу і без прикрас говорить правду про страшні події. Він ще й говорить речі, які, на жаль, можуть виявитися для нас дуже корисними. Бо якщо наша війна з Росією затягнеться, то не лише кадровим військовим доведеться навчитися правильно рити окопи, укріплювати бліндажі, прокладати перпендикулярні відхідні траншеї й по-розумному ховатися від артилерійських обстрілів. Юнгер багато й цікаво про все це розповідає. Краще володіти такими знаннями і, сподіваюся, не застосовувати їх, ніж застосовувати, нічого не знаючи.