Нагадаю, що більше чверть століття в незалежній Україні відбувається гостра дискусія з приводу інтерпретації подій, які відбулися в урочищі Бабин Яр у 1941-1942 роках, в тому щодо вшанування жертв нацистського терору.
Фактично, існують два непримиренні погляди на трагедію Бабиного Яру. З одного боку, окремі фундаменталістські єврейські організації наполягають, що у 1941-1942 роках у Бабиному Яру відбувся Голокост, а отже Україна і світова спільнота мають трактувати ці події як трагедію виключно єврейського народу, а отже концепція вшанування пам’яті жертв має віддзеркалювати історію Голокосту.
Але існує інше бачення цієї трагедії. Оскільки у Бабиному Яру від рук німецьких окупантів загинули не тільки євреї, але й роми, українці, представники інших національностей, не можна цю трагедію трактувати виключно як Голокост, а пам'ять про жертви має віддзеркалювати багатонаціональний характер цього страшного злочину.
Власне, тільки тому, що до цього часу не має консенсусу у цьому питанні існують два проекти вшанування жертв Бабиного Яру. Так званий «громадський» проект Меморіальний центр Голокосту «Бабин Яр», який, в основному фінансується московськими олігархами, і державний - Комплексна меморіалізація Бабиного Яру, який здійснюється за підтримки українського уряду та Інституту історії України.
Від того який проект буде реалізований значною мірою залежатиме як українці і міжнародна спільнота сприйматимуть одну з найбільших трагедій людства, яку зберігає українська земля Бабиного Яру.
Існує також українській вимір цієї проблеми. У зв’язку із масованою комуністичною пропагандою, усталеними радянськими стереотипами українська влада багато років поспіль не могла офіційно визнати, що у Бабиному Яру свій останній притулок знайшли українські націоналісти, зокрема учасники Похідних Груп ОУН і Олена Теліга.
Яскравою ілюстрацією стала епопея із встановленням пам’ятника Олені Телізі у Бабиному Яру. Обіцянки його встановити почалися у лютому 1992 року і тривали до лютого 2017 року, коли, врешті-решт, у Бабиному яру з’явився пам’ятник відомій поетесі і визначній діячці ОУН.
Як учасник і свідок цієї епопеї добре пам’ятаю усі «аргументи», які використовувала влада, щоб пам’ятника не було: «не на часі», «не треба провокувати Москву», «неоднозначна подія», «люди не зрозуміють» і найцинічніший – «давайте встановимо пам’ятник Олені Телізі як поетесі, але не згадуватимемо про ОУН».
Пам’ятник Олені Телізі і борцям за волю України з’явився уже після Революції гідності і став важливим кроком на шляху відновлення історичної справедливості щодо українських жертв Бабиного Яру.
Однак і до цього спрацьовують рецидиви минулого. Пригадайте виступ у Верховній Раді України президента держави Ізраїль Реувена Рівліна з нагоди 75 річниці трагедії Бабиного Яру. Високий гість з найвищою трибуни нашої країни звинуватив українців, зокрема учасників підпілля ОУН у всіх можливих «злочинах», натомість депутати і урядовці, фактично, не відреагували на це. Більше того, стоячи йому аплодували.
У цьому зв’язку заяви президента України В. Зеленського і прем’єр-міністра держави Ізраїль Беньяміна Нетаньягу стовно трагедії Бабиного Яру могли підлити масла у вогонь, або, навпаки, стати такими, які відповідають інтересам України та Ізраїлю.
Із виступу В. Зеленського стало зрозумілим, що українська сторона пам’ятає і гідно шанує усіх жертв Бабиного Яру без огляду на їхню національність чи політичні переконання. Беньямін Нетаньягу, принаймні, не заперечив таке сприйняття Україною трагедії Бабиного Яру.
Не думаю, що заяви Зеленського і Натаньягу одразу ж згладять усі гострі кути довкола суперечок про Бабин Яр. Але треба віддати належне одному і другому, загострювати ці кути керівники двох країн не мають наміру. І це надає оптимізму.