Реалії
Про необхідність оновлення існуючого механізму атестації вчителів не говорив хіба що лінивий.
При цьому є два підходи.
Перший полягає у впевненості, що можливості вдосконалення наявної моделі не вичерпані і потрібно лише краще пошукати більш «правильні» підходи до здійснення процесу.
Другий – це спрямованість на зміну принципів здійснення атестації: замість принципу «свої по-черзі атестують своїх» запровадити незалежний її формат.
За першого мало кого з тих, хто прагне до відповідальної професійної позиції може бути перспектива покращення, бо у соціумі зароджується розуміння наступних природно впливових речей.
По-перше, існуюча модель оцінки діяльності вчителя є сильно залежною не лише від рівня кваліфікації самого вчителя як такого, а й у значній мірі від життєвої орієнтації його учнів, котра надто часто не передбачає внутрішнього бажання дійсно вчитися. Вже не кажучи про симпатії/антипатії особистісного рівня.
По-друге, підсумкові засідання міської/районної атестаційної комісії для тих, хто претендує на вищу категорію чи звання проходять впродовж трьох годин так, що директор на представлення кожного вчителя має час на дві-три фрази – не більше. Детально об'єктивної оцінки рівня професійності претендента з боку комісії як ніколи не було, так у цій моделі ніколи і не з'явиться, бо ж над всіма її членами висять нагальні поточні справи.
По-третє, будь-яка складна та ще й суб'єктно перевантажена процедурна система є нестійкою та малоефективною.
По-четверте, відсутність єдиної «шкали вимірювання» від загальнодержавної системи завжди надає лише спотворені індикатори її стану, а окремого вчителя тим більше.
Ось живий недавній приклад.
Якось ми шукали для свого ліцею на новий навчальний рік вчителя математики високої кваліфікації. Приходить кандидат з вищою категорією та званням «Старший вчитель» і виконує запропонований варіант ЗНО (2010 рік) так, що 35-те і 36-те завдання зовсім «валить», 5 завдань середнього рівня виконує абсолютно неправильно, а 7 – частково неправильно.
Дивитись його в роботі з нашими ліцеїстами на «пробному» занятті вже не було сенсу, бо ж самі учні зіпсують йому як його власну самооцінку, так і офіційний статус від «державної» атестаційної комісії.
Питання
Постають питання: «Чи розуміють менеджери освіти вищого державного рівня безперспективність не лише наших псевдодержавних (ДПА) для школярів, а й щоп'ятирічних псевдодержавних атестацій для вчителів?»
- Невже досі не стало очевидним, що ніякого суттєвого впливу на мотивацію як школярів до навчання, так і вчителів до підвищення кваліфікації у масових вимірах наявні моделі атестацій не додають?
- Невже не зрозуміло, що без дієвої мотивації учасників діяльності зовнішніми незалежними чинниками не буває гарно діючих моделей, адже люди і не ангели «во плоті», і не «шестерні» до стальної машини?
І не мова про ту, до деякої міри позитивну дію, котру за інерцією частково дає стаж роботи вчителя. Адже цього замало, бо мова мала б йти про управління процесами.
Перспективи
У контексті останнього, звісно, нічого про нововведення не хочуть і чути ті експерти, посадовці, депутати та освітяни пересічного рівня, котрі поділяють ще й думку, що нам, власне, і ЗНО для учнів не є потрібним. І таких багато.
Тому й втрапила Україна у стан неминучого реваншизму з боку прибічників старої моделі суспільного життя у різних його сегментах, зокрема й в освіті.
З одного боку, у жовтні має відбутися перше у нас вчительське ЗНО.
Тільки з іншого, у ново заявленій сертифікації вчителів воно є лише незначною частиною процедури. Більша її частина знову покладається у «комісійний», тобто суб’єктно залежний, формат.
Втім, не менш очевидним є й зворотне: в інтегральному підсумку суспільство попри все таки порве з традиційним пострадянським форматом прийняття «комісійних» рішень «своїми людьми» у вигляді якби демократичного «підняття рук/заповнення бюлетенів».
Парадоксально, але в основі цього тренду змін лежать неминучі для існуючого стану реваншистські намагання блокувати можливості громадянин до прямого впливу на власну долю. Звісно, що від цього суспільний протест буде лише зростати.
Тому за цих умов очікуваним інноваційним проектом буде така нова модель, котра навпаки мінімізуватиме суб'єктно залежні складові, а натомість розширюватиме можливості кожного до незалежного самовираження своєї професійної здатності. Мова про тих, у кого є воля та бажання того прагнути.
Від держави тільки й потрібно буде, що таких підтримати і припинити «тягнути до гори» тих, хто не бажає працювати над собою.
Мова не лише про вимоги вищого рівня оплати праці як такого. Це саме собою.
Тут (щодо атестації) кореневим питанням є формування такого механізму незалежної атестації чи сертифікації, який би знімав усі питання про спотворення мотивуючої вчителів різниці в оплаті праці початківця-випускника університету та високо кваліфікованого педагога. Так, щоб її (атестації/сертифікації) вплив став помітним в очах батьків та учнів, чого суспільству зараз бракує.