У нас проблеми як з першим, так ще більші з другим.
По-перше, більшість освітян ухиляється відкрито піддавати критично-аналітичній оцінці діяльність своїх колег, а тим більше керівництва. Не мова про маскування цієї своєї слабини агресивними випадами проти особистостей як таких, що на межі пристойності за змістом. Тим більше, коли робиться те анонімно. При цьому більша частина освітян взагалі тримається подалі від проблемних питань, бо перебуває у стані фрустрації від зневіри у кращий сценарій розвитку подій.
На останнє (зневіру) мимовільно чи зумисно працюють й місцеві органи управління освітою тим, що до оновлюючих систему проектним задумів ставляться формально, або намагаються їх замовчувати.
Чому так сумно? А тому, що є принципове для успішності будь-якої справи «по-друге».
По-друге, відсутня дисципліна дотримання регламентів організації державних справ.
У нас чи не скрізь, зокрема й в освітньому сегменті: "... суспільство має тенденцію до саморегулювання. Але в правовій державі вся офіційна сфера має бути регламентована. Має бути не тільки закон, а й низка підзаконних актів, які чітко пояснюють, як виконуються конкретні норми цього закону, хто відповідальний, які санкції за невиконання. Інакше це не закон, а фількіна грамота, непридатна до реалізації. Такими законами легко шантажувати, бо вони дають простір до вибіркового застосування" - Микола Рябчук,президент українського PEN-клубу.
Мова про те, що наші освітні закони на відміну від практики, якої тримаються сотні країн сучасного світу, досі не стали робочими регламентами як для мільйонів здобувачів та надавачів освіти, так і для нашого державного менеджменту.
Вони у нас здебільшого є не регуляторно-правовими документами, а збірками декларативного вправляння у загально-правовій лексиці. Чи не щодо кожної принципово важливої та неоднозначної позиції там щораз записують: «… вирішується згідно чинного законодавства» попри те, що конкретно-специфічні для освіти практики там і не згадуються. Відтак щоразу отримуємо у складних ситуаціях «хотіли як краще, а вийшло як завжди», бо ж, на жаль «маємо, що маємо», тобто не закон, а фількіну грамоту, що використовується як «дишло …».
Що робити?
А готувати не «закони», що як «дишло – куди повернули, туди й вийшло», а нормативні робочі регламенти на рівні законів.
Так давно роблять у цивілізованому світі і саме цим оберігають себе від ризику повернення до неофеодалізму чи авторитарної влади. У сегменті освіти в тому числі: за міжнародними підходами освітні закони є збіркою так детально виписаних обов’язкових базових регламентів діяльності, що жоден з управлінців того чи іншого рівня, жоден надавач чи здобувач освіти не можуть ним «крутити» на свій розсуд.
Саме до такого робочого функціоналу потрібно готуватися українській освітній спільноті, бо ж у своєму прагненні стати частиною ЄС вже наблизилися до його здійснення завдяки новій історичній Перемозі, котрої Україна наближає зі ще більшою енергією.