Проте після того, як у цій полеміці було згадано про його батька – Василя Іванишина, змушений розставити деякі наголоси. На відміну від тих, хто взявся критикувати, або ж, давайте будемо відверті – паплюжити ім’я В. Іванишина, я дуже добре знав покійного. Відтак вважаю, що маю моральне право і обов’язок висвітлити деякі аспекти його діяльності, які опинилися під обстрілом критиканів.
На своєму життєвому шляху зустрічав багато відомих людей. Але Василь Петрович Іванишин завжди у моїй пам’яті посідатиме осібне місце. З двох причин, і саме з тих, які так «нищівно» сьогодні критикуються деякими галицькими патріотами.
Хтось хоче поставити під сумнів його науковий фах українського літературознавця: мовляв, «писав і говорив не так, не про тих». Мені ж пощастило слухати його лекції у Дрогобицькому державному інституті ім. Івана Франка у 80-х роках минулого сторіччя. Ще був Радянський союз і КПСС, але на лекціях Іванишина ми дізнавалися про «розстріляне відродження», а згодом поетів-вісниківців. Уже в дев’яності, коли в окремих літературних колах ставало модним зверхньо говорити про «українських радянських письменників», В. Іванишин ніколи не піддавав осуду цілий період історії української літератури. Натомість безжально критикував соціалістичний реалізм, який ламав хребти талановитим українським поетам і письменникам. Іншими словами, ніколи не йшов за конюктурою, бо розумів, що як вчений і педагог не має на це права.
Він міг впродовж двох годин з пам’яті читати вірші Ліни Костенко. Йому не вистачало тижня, щоб донести студентам усі ідейно-художні нюанси лише одного вірша Тараса Шевченка «Садок вишневий коло хати…». Він знаходив час читати усе, наголошую усе, що писали його студенти-філологи. На закид, для чого витрачає свій час, адже у цих текстах майже не має справжньої літератури, відповідав: боюся, що не помічу талановиту людину і не допоможу їй у житті. Чи багато сучасних науковців і педагогів спроможні на таке?
Окрема сторінка його життя – суспільно-політична діяльність. Жодного разу не бачив біля нього у 80-х, 90-х і пізніших роках нинішніх «реалістів» від політики, які сьогодні розповідають про його «непослідовність». Лише один життєвий епізод, безпосереднім учасником якого довелося бути мені. Василь Іванишин у 1998 році погодився стати моєю довіреною особою на виборах до Верховної Ради України у Дрогобицькому виборчому окрузі. Як відомо, тоді народним депутатом став рухівець Олександр Лавринович. Дрогобичани не люблять про це згадувати. Адже минуло зовсім мало часу і їхній обранець перейшов у стан ворога, опинився в Партії регіонів, і довший час справедливо вважався стовпом «злочинного режиму». А Василь Іванишин був тоді одним з небагатьох, хто застерігав від бездумного голосування за людину, яка ніколи не мала власних ідеологічних переконань. Таким був його політичний принцип: не дивитися у якій партії чоловік, а дивитися, які цінності він сповідує.
Було б не правильно вважати, що Василь Іванишин ніколи не помилявся. Так у житті не буває. Але він ніколи не дозволяв собі примітивізму у полеміці з опонентами. Почитайте його дискусію з Мирославом Мариновичем. Багато з того, що робив М. Маринович В. Іванишин не поділяв. І навпаки, гуманіст і демократ М. Маринович не був у захопленні від націоналіста і «тризубівця» В. Іванишина. Але полеміка між ними не опускала, а піднімала планку дискусій щодо шляху, яким має прямувати нація і держава.
Час має здатність усе розставляти на свої місця. Місце Василя Іванишина в новітній історії України, розвитку суспільно-політичної думки уже визначене. Воно завжди буде вагомим, яскравим, притягуватиме до себе багатьох людей. На відміну від своїх критиканів, він на це заслужив.