Одеса: перша війна
Всеволод Змієнко народився 1886 року в Одесі. Батьки присвятили себе педагогіці: мати Агрипина викладала у Новослобідському народному училищі, батько Юхим, відставний військовий, – в Одеському міському дівочому. Дім, де поважали дисципліну й освіту, сформував у сина звичку до системної праці.
Середню освіту Змієнко здобув в Одесі. У 1901 році помер батько, і сім'я опинилась у скрутному становищі. Продовжити навчання допомогла іменна стипендія Одеської міської думи розміром у 90 карбованців.
У 1905 році Змієнко розпочав військову кар'єру – спочатку в Одеському юнкерському, а потім у Київському військовому училищі. Саме там він зустрів Марка Безручка — це знайомство з часом переросло у міцну дружбу і бойове побратимство в армії УНР. Згодом, завдяки аналітичним здібностям і потягу до стратегії, Змієнко вступив до Миколаївської академії Генерального штабу в Санкт-Петербурзі та закінчив її 1914 року (за іншими даними — 1913). Напередодні Першої світової повернувся до Одеси, отримавши призначення до 59-го піхотного Люблінського полку. У його складі вирушив на фронт, де виявив себе рішучим командиром. За хоробрість був відзначений Георгіївським хрестом, Георгіївською зброєю та низкою інших військових нагород.
З молодих років Змієнко уважно стежив за політичними змінами. Лютнева революція 1917 року застала його в чині підполковника, і розпад імперії відкрив для нього нові можливості. Він взявся за розбудову українських військових структур на півдні.
Боротьба за Одесу
Тодішня Одеса була політично строкатим містом: за владу тут змагалися прихильники Центральної Ради, анархісти, більшовики, білогвардійці та іноземні контингенти шести країн. У цій обстановці Змієнко узявся за створення Одеської гайдамацької дивізії військ Центральної Ради — організовував набір, налагоджував вишкіл, формував боєздатні підрозділи. У грудні 1917 року його офіційно призначили начальником штабу дивізії.
У січні 1918-го Змієнко керував розробкою плану оборони міста під час боїв із більшовиками. Після їхнього витіснення, авторитет Змієнка стрімко зріс: він став заступником військового коменданта Одеси. Після Гетьманського перевороту у квітні 1918 року і приходу до влади Скоропадського Змієнко очолив демобілізаційний комітет Херсонської губернії. Щодня через одеський порт і залізничний вузол проходили тисячі виснажених і радикалізованих фронтовиків. Він опікувався їхнім обліком і розміщенням, стримував ворожу агітацію, намагався залучити лояльних вояків до українського війська.
Наприкінці 1918 року ситуація знову загострилася. Змієнко став начальником штабу 3-го Херсонського корпусу в Одесі. Він особисто командував українськими частинами у вуличних боях проти Добровольчої армії Денікіна. А отримавши наказ Директорії про відступ, вивів війська спочатку під Роздільну, а потім через Румунію та Польщу на Волинь. Це стало його остаточним прощанням із рідним містом.
Замостя: Змієнко проти будьонівців
1919 рік став для українського війська часом катастрофічного виснаження: епідемія тифу, безперервні відступи й реорганізації підривали боєздатність армії. У лютому Змієнко виконував обов'язки командувача Південно-Східної групи Дієвої армії УНР, у березні очолив її Східний фронт. У липні він обіймав посаду начальника штабу 10-ї пішої дивізії Січових стрільців. Згодом потрапив до польського інтернування в Луцьку, проте після укладення союзу між УНР та Польщею повернувся до активної служби. З лютого 1920 року очолив штаб дивізії, яку формували у Брест-Литовській фортеці з вояків Дієвої армії УНР, інтернованих польською владою. Спочатку з'єднання мало назву 1-ша дивізія, а з березня 1920 року було перейменоване на 6-ту Січову стрілецьку. Її командиром став Марко Безручко.
У травні спільні польсько-українські сили увійшли до Києва, проте вже наприкінці місяця більшовики перейшли у контрнаступ. На захід рушила Перша кінна армія Будьонного з метою прорватися через Польщу до Берліна. На її шляху постало Замостя – фортеця у південно-східній Польщі. Її гарнізон (близько 3500 вояків, переважно підрозділи 6-ї дивізії армії УНР та 31-й польський піхотний полк) обороняв місто під командуванням Безручка проти вдвічі більшого війська. Ключову роль в організації оборони відіграв Змієнко. Він зрозумів, що маневровий бій із кіннотою приречений, тому зосередився на інженерному рішенні: навколо міста звели багаторівневу систему укріплень, колючий дріт розтягнули кутами й зигзагами, формуючи зони перехресного вогню, а залізничний насип перетворили на додатковий рубіж. Кавалерія втрачала головну перевагу — швидкість — ще на підступах до міста.
Наприкінці серпня армія Будьонного здійснила серію атак і зазнала важких втрат. Коли в ніч на 31 серпня ворогу вдалося локально вклинитися в позиції, Змієнко негайно ввів резерви й відбив ділянку контратакою. Замостя витримало облогу. Зупинивши кінну армію Будьонного, гарнізон позбавив її можливості вдарити у фланг польським силам під Варшавою, де в ті самі дні вирішувалася доля польсько-більшовицької війни. За цю операцію Змієнка підвищили до звання генерал-хорунжого Армії УНР.
Розвідник у вигнанні
Поразка Визвольних змагань й еміграція до Польщі стали для Змієнка важким переломом, але не кінцем боротьби. Змінився лише її формат.
У Варшаві він включився в інтелектуальне життя еміграції: викладав на військових курсах, заснував Українське Воєнно-історичне товариство, увійшов до редакційних колегій збірника «За державність» і військово-історичного часопису «Табор». Проте дедалі більше його займало інше. У 1927 році уряд УНР в екзилі призначив Змієнка керівником ІІ секції Генерального штабу, відповідальної за розвідку та контррозвідку. На цій посаді він пропрацював до 1936 року. Під його керівництвом секція набула чіткої структури: розвідувальний напрям («Наступ»), контррозвідувальний («Оборона») та аналітичний («Студії»). Агентурна мережа охоплювала радянську Україну, Румунію, Чехословаччину та Туреччину. У документах ніколи не фігурували справжні імена — лише індивідуальні номери; для передачі даних застосовували шифри, розроблені за особистої участі Змієнка.
Одним із найважливіших напрямів роботи секції стало документування Голодомору 1932–1933 років. Агенти надсилали звіти про масову загибель людей в підрадянській Україні; Змієнко систематизував ці матеріали й шукав шляхи донести їх до світової преси. Частина зібраних свідчень потрапила до іноземних кореспондентів — зокрема до британського журналіста Малькольма Маґґеріджа, чиї репортажі у Manchester Guardian стали одними з перших публічних свідчень про трагедію.
Родинна драма
Поруч зі службою Змієнко переживав глибоку особисту драму. Його дружина Піама, донька генерала Дмитра Скляревського, померла від тифу в Одесі 1921 року. Троє дітей залишились в місті під опікою тітки. Змієнко розумів, яка небезпека нависла над дітьми в радянській Україні. На початку 1920-х він організував таємну операцію з їхнього вивезення: десятирічного сина Всеволода та чотирирічну доньку Галину вдалося переправити до Варшави під чужими іменами. Далі за дітьми наглядала дружина генерала Марка Безручка. Семирічного Олега вивезти не вдалося. Він жив спочатку в Одесі, а потім у Москві під чужим прізвищем; органи держбезпеки знали про його походження й використовували цей факт як важіль тиску на батька — проте безуспішно. Подальша доля Олега невідома.
Останні роки Змієнка були затьмарені підірваним здоров'ям. Він помер 1938 року у Варшаві — йому було лише п'ятдесят два роки. Поховали його на православному цвинтарі “Воля”; поряд спочиває його друг — генерал Марко Безручко. На надгробку викарбувано лаконічний напис: «Незнаному козакові».
***
Через стрімкі повороти кар’єри Всеволода Змієнка можна читати окремі періоди історії Одеси та країни. Для Одеси Змієнко — один із тих уродженців, чия доля нагадує, що історія міста нерозривно пов'язана з українським державотворенням. Змієнко обрав конкретну сторону, і це дорого йому коштувало: втрати родини, дому, самого міста, куди він більше ніколи не повернувся. Для країни ж його значення ширше за біографію одного генерала. Змієнко – постать на перетині трьох сюжетів, кожен з яких досі формує українську історичну пам'ять: збройна боротьба за державність 1917–1921 років, розбудова інституцій уряду в екзилі та раннє документування Голодомору як злочину. В радянські часи ім'я Змієнка замовчували, та з відновленням незалежності воно почало поступово повертатися — і до наукового обігу, і до топонімічного простору: вулиці його імені з'явилися в Києві, Дніпрі та Одесі. Проте чимало деталей його біографії й досі чекають на дослідників.
Читайте такожАмвросій Ждаха: вулиця одесита