Стійкість тримається на ЗСУ, родині і щоденній праці
Головним чинником, який допомагає українцям зберігати стійкість, залишається віра у Збройні Сили України. У 2026 році так відповіли 57% опитаних.
На другому місці – сім’я, родичі та близькі. Це джерело стійкості для 53% респондентів. Далі – щоденна праця, яку назвали 26%, релігія та віра в Бога – 20%.
На перший погляд, усе очікувано. Армія, близькі, робота, віра. Але якщо подивитися на динаміку, картина стає цікавішою.
Віра в ЗСУ як джерело особистої стійкості знизилася з 64% у 2025 році до 57% у 2026-му. Участь у волонтерстві чи зборах коштів знизилася з 18% у 2024 році до 9% у 2026-му.
Це не означає, що українці перестали довіряти ЗСУ або допомагати. Радше це ознака того, що суспільство поступово переходить із режиму надзвичайної мобілізації у режим тривалого виснажливого марафону.
На початку великої війни багатьох тримав імпульс: волонтерство, донати, новини, спільне відчуття історичної боротьби. Тепер поруч із цим дедалі важливішими стають ближнє коло, рутина, робота, звичні щоденні дії. Люди шукають опору в тому, що можуть контролювати.
Це нормальна реакція суспільства, яке довго живе під тиском. Але це також сигнал: ресурс стійкості не можна просто експлуатувати. Його потрібно підтримувати.
Мир – головний запит. Але не будь-якою ціною
Мир уже третій рік поспіль залишається тим, чого українцям найбільше бракує. У 2026 році цей варіант обрали 58% респондентів.
Поруч із миром українці називають справедливість – 38%, порядок – 30%, стабільність – 30%, єдність – 29%.
Ці відповіді важливі. Вони показують, що запит на мир – це не слабкість і не капітулянтський настрій. Це природне бажання людей, які роками живуть у війні, втратах, невизначеності, мобілізації, обстрілах, тривозі й економічному тиску.
Але далі починається головне.
66% опитаних підтримують позицію продовжувати оборону і не погоджуватися на будь-які територіальні поступки росії. 22% готові погодитися на поступки неокупованими територіями Донецької, Запорізької та Херсонської областей заради якнайшвидшого припинення бойових дій. 12% не визначилися або не відповіли.
Це дуже важливий зріз. Українці хочуть миру, але більшість не готова платити за нього територіями. Іншими словами, суспільний запит на мир не дорівнює запиту на мир за будь-яку ціну.
І це варто дуже чітко розуміти всім – українським політикам, міжнародним партнерам, медіа, експертам. Бо спрощена формула «люди втомилися, отже готові до компромісів» не працює. Українці справді втомилися. Але межа між миром і капітуляцією для більшості залишається принциповою.
Віра в перемогу є. Але витривалість зменшується
65% українців високо оцінюють імовірність перемоги України – на 8, 9 або 10 балів за десятибальною шкалою.
Це сильний показник. Він означає, що стратегічна віра у перемогу зберігається.
Але поруч із ним є інша динаміка. У 2024 році 69% респондентів казали, що готові терпіти труднощі через війну «стільки, скільки потрібно». У 2025 році таких було 65%. У 2026 році – вже 53%.
Натомість частка тих, хто взагалі не готовий терпіти труднощі, зросла з 12% у 2024 році до 21% у 2026 році.
Це, мабуть, один із найважливіших сигналів дослідження.
Суспільство не втратило віру в перемогу. Але воно дедалі гостріше відчуває ціну війни. І ця ціна не лише про фронт. Це про доходи, мобілізацію, втому, розлуку, дітей, освіту, житло, медицину, нервову систему, довіру до влади, відчуття справедливості.
Можна скільки завгодно повторювати людям «треба триматися». Але самих закликів уже недостатньо. Стійкість не існує у вакуумі. Вона потребує справедливих правил, чесної комунікації, зрозумілих рішень і відчуття, що держава бачить людину не лише як ресурс, а як громадянина.
Довіра горизонтальна, а не вертикальна
Українці найбільше довіряють сім’ї та родичам – 95%, Збройним Силам – 94%, співвітчизникам – 78%, сусідам – 78%.
Тобто ядро довіри – це близьке коло, військо, люди поруч. Не абстрактні інституції, а ті, кого ми знаємо, бачимо або сприймаємо як безпосередньо залучених до захисту і виживання.
Серед інституцій, які українці вважають найбільш ефективними, лідирують ЗСУ – 64%. Далі – ДСНС і волонтери, по 39%, СБУ– 28%, Президент України – 24%.
Це багато говорить про характер української стійкості. Вона значною мірою горизонтальна. Українці довіряють тим, хто діє. Тим, хто поруч. Тим, хто рятує, воює, допомагає, ремонтує, евакуює, підтримує.
Водночас довіра до політичних інституцій значно нижча. І це не новина для України. Але під час тривалої війни така асиметрія стає особливо важливою.
Бо горизонтальна згуртованість може багато. Вона вже не раз рятувала країну. Але вона не може повністю замінити спроможну державу, ефективне місцеве самоврядування і чесні правила.
Громади допомагають. Але не завжди готові до криз
80% респондентів погоджуються з тим, що люди в їхній громаді, місті чи селі допомагають одне одному. Це сильний показник.
Але лише 49% вважають, що їхня громада готова до надзвичайних ситуацій і криз.
Ось тут і проходить одна з головних меж української стійкості.
Люди готові допомагати. Але чи готові інституції? Чи є плани реагування? Чи працюють укриття? Чи є комунікація з мешканцями? Чи знають громади свої ризики? Чи розуміють, що робити у випадку обстрілів, блекаутів, евакуації, гуманітарних криз, нових хвиль переселення?
Саме тому політика стійкості не може зводитися лише до енергетики або військової безпеки. Вона має бути ширшою: оцінка ризиків, підготовка громад, прозора робота місцевої влади, боротьба з корупцією, інтеграція ВПО, ветеранська політика, підтримка соціальної згуртованості.
І тут є ще один важливий сигнал. Найбільшою перешкодою у взаємодії мешканців із місцевою владою громадяни називають корупцію – 47%. Далі йдуть небажання влади вирішувати питання громадян, непрофесіоналізм, недовіра, бюрократія.
Тобто питання стійкості швидко переходить у питання якості управління.
ВПО і українці за кордоном: прірви поки немає
Дослідження показує високий рівень готовності взаємодіяти з внутрішньо переміщеними особами – 90%. З українцями, які виїхали за кордон, готові взаємодіяти 80% опитаних.
Це добрий знак.
Попри різний досвід війни, поки що не видно глибокої «прірви» між тими, хто залишився, тими, хто переїхав всередині країни, і тими, хто виїхав за кордон. Але це не означає, що ризиків немає.
Досвід війни дуже різний. Хтось живе під обстрілами. Хтось втратив дім. Хтось служить. Хтось виїхав і відчуває провину. Хтось залишився і відчуває образу. Хтось повернувся. Хтось уже не повернеться.
Якщо з цими різними досвідами не працювати, вони можуть стати новими лініями напруги після війни.
Що далі
Головний висновок дослідження можна сформулювати так: українське суспільство залишається стійким, але ця стійкість потребує підтримки.
Ми не втратили віру в перемогу. Але втомилися. Ми хочемо миру. Але не готові до територіальних поступок. Ми довіряємо ЗСУ, близьким, сусідам і волонтерам. Але значно менше довіряємо політичним інституціям. Ми допомагаємо одне одному. Але не завжди впевнені, що наші громади готові до криз.
Це не погана новина. Це чесна картина суспільства, яке живе в умовах тривалої війни.