Знайомство з Україною почалося зі Слобожанщини
Стрейч згадував, що для нього знайомство з Україною почалося «в роки служби у радянській армії», а служив він «неподалік України». Ці слова варті окремої уваги, оскільки Стрейч проходив службу в місті Острогозьк Воронезької області. Здавалося б – РРСФСР. Та водночас один з давніх центрів Слобідської України, її полкове місто, яке також входило до гетьманської держави Скоропадського.
Тож показово, що в 1950-х, попри десятиріччя русифікації, творчо обдарований Стрейч (його служба проходила переважно в армійському клубі, де він співав, грав на домбрі, робив вистави і малював для них декорації) так сильно та вагомо відчував український дух.
Спілкування з одеситами та одеськими кінематографістами
Далі він знайомився з Україною вже «завдяки роботі у сфері кіно». А в Україні, як відомо, є дві кінематографічні столиці – Київ та Одеса.
Спогади Стрейча про Одесу, згідно з законами жанру – веселі з відтінком криміналу. От він працює другим режисером у свого вчителя на зйомках пригодницького фільму «Тобаго міняє курс» (1965). Поїхав на зйомки до Чорного моря, де трапилась така історія:
«Одного вихідного дня разом із моряками поїхали до міста. Там чудово погуляли і я відстав від друзів. Зайшов у ресторан повечеряти... засидівся, і там у мене виник конфлікт із якоюсь компанією. Пристрасті розпалювалися. І раптом несподівано один незнайомий єврейський хлопець попередив мене, що ці пройдисвіти, з якими в мене виникли розбіжності, збираються на вулиці мене прикінчити. Звали його Міша. Він разом зі своєю молодою дружиною потайки вивів мене. Вони винаймали кімнатку в приватному будинку на околиці міста. Оскільки вже було пізно, пустили до себе переночувати. Мені довелося лізти вікном, щоб господарі будинку не знали. Спав на стільцях. Уранці нагодували й так само потай допомогли вийти».
Хтось посміхнеться з почутого – як Одеса, то обов’язково бабелєвщина. Але вже як є. А от друга історія Стрейча, яка сталася в Підмосков’ї, проте за участі одесита:
«Одного разу в Болшеві, у будинку творчості кінематографістів мене заселили в номер з режисером Одеської кіностудії Вілленом Новаком. Чудова людина! Але наступного дня він мені, бентежачись, каже: «Яне, я дуже тебе поважаю. Ти вибач, але... Ти так голосно хропиш, що я всю ніч не спав. Може, ми якось із кимось поміняємось номерами?». Помінялися. Мій новий сусід хропів так само, як і я, тож ми один одному не заважали. А з Вілленом продовжували спілкуватися. Але, на жаль, час якось розвів нас. Цікаво, як там Віллен тепер?»
В обох випадках Стрейч в розмові зі мною зобразив себе в курйозному вигляді. Така цінна якість – вміти бути самоіронічним. Сумно вийшло, що добрі знайомі пішли з життя майже одночасно: Стрейч 5 березня цього року, Новак – 29-го.
Столичні сюжети кіношного життя: Київ, Рига, Москва
В Києві ж добрими друзями Стрейча у світі кіно були Юрій Іллєнко, Микола Олялін, Михайло Бєліков (в часи перебудови Стрейч був його довіреною особою під час перших відносно демократичних виборів у З'їзд народних депутатів СРСР).
А от ще розповідь-замальовка Стрейча, вже київська:
«У 1966 році в Києві на II Всесоюзному кінофестивалі відбулося моє знайомство та початок дружби з легендою литовського кіно, режисером Вітаутасом Жалакявічюсом (він отримав головний приз того фестивалю за «Ніхто не хотів помирати». – Авт.). Згадується незабутнє кафе «Кукушка» на крутому березі Дніпра (культовий ресторан 1950-1960 років, який вважали місцем стиляг та джазу. – Авт.), де ми довго сиділи та розмовляли за стаканчиком перцівки. Через 18 років я сам став лауреатом XVII Всесоюзного фестивалю, який знову приходив у Києві» (за фільм «Чужі пристрасті», 1983., – Авт.).
Попри «незабутнє кафе та стаканчик перцівки», це історія вже не така легка, є в ній присмак столичності та офіціозу. Від Вільнюсу до Риги зовсім недалеко, але два видатні режисери звідти знайомляться лише на Всесоюзному фестивалі. Та й з одеситом Новаком знайомство відбулось у всесоюзному Домі творчості. Тут є певна закономірність: зв’язки, товаришування творчих особистостей в СРСР дуже часто опосередковував Центр.
В розмові зі мною Стрейч цікаво аналізував ситуацію радянських часів, коли все робили через Москву. За його словами, навіть в межах Латвії люди мешкали та працювали у творчих «бульбашках», мало перетинаючись з тими, хто поруч:
«Це дуже характерно для того часу. Ми тут, навіть творчі люди, не знали одне одного поза своїми сферами діяльності. Кожен був замкнений у своєму колі: письменників, художників, режисерів… Ну, це я дуже товариський і мав величезне коло знайомств. А більшість – ні. І теж знайомились і потім спілкувалися – через Москву, через всесоюзні об'єднання. Тому виникало відчуття, що десь у центрі є ляльководи, і є ниточки, за які вони нас смикають. Ось тому в Латвії [1988 року] зібралися творчі спілки, відбувся наш історичний пленум. Це було наше пробудження, спільне розуміння того, що треба діяти самим і всім разом, а не лише кожен у своїй галузі».
Це все – про латвійський пленум творчих спілок у Ризі, на якому висунули ідею створення Народного фронту Латвії, що стало початком боротьби за відновлення незалежності (а за рік і в Україні з’явиться Народний рух, який мав таку ж мету).
Імперія вміє приховувати сторінки історії, некомфортні їй
Зрештою справжнє пізнання України, урозуміння її суті в Стрейча почалося в часи «перебудови та гласності». В розмові зі мною він бідкався, що вперше про Голодомор дізнався тільки 1986 року, після того, як попрацював на Чернігівщині (де знімав фільм про Другу світову війну) та по тому занурився в новинний потік, відкритий гласністю. Інформація про цей жахливий злочин так його вразила, що він почав загалом цікавитись українською історією.
Втім раніше в Стрейча вже був інакший, але в чомусь схожий приклад того, як Імперія вміє приховувати сторінки історії, некомфортні для неї:
«У молодості, коли я ще навчався у консерваторії (на режисерському відділенні. – Авт.), якось уперше приїхав до Литви. І пішов у головний собор Вільнюса. Бачу – там королі. Думаю: «Як, невже тут були королі?». Адже про це не говорили у школі – що була велика Литовська держава, литовські династії… Так само – і з Україною».
Схоже, та вільнюська поїздка та супутні враження були в чомусь пророчими. У 1970-х роках режисер одружився на литовці Віді. І згодом переїхав мешкати до Литви. І це ж також важливо – транскордонне, транснаціональне поглиблює сприйняття світу.
Стрейч розповідав, як уже після перемоги Євромайдану його дочка Вікторія Стрейча-Якштєне ставила в київському Національному театрі оперети мюзикл «Сімейка Адамсів» (до того запущений у Каунаському музичному театрі). Це було на початку 2019 року. З Києва донька привезла однозначне переконання: «Нам колись здавалося, що це майже та сама Росія. Але ні, це зовсім не Росія!».
На одному із заходів, присвячених режисеру, я спитав у Вікторії про ту поїздку. Вона підтвердила, що саме так і було. А найбільше з тих відвідин запам’яталася залученість українців у політику, вибори, як у щось важливе та справжнє. Що дійсно не схоже на сусідню Росію.
Розфрендження з російськими кінорежисерами
Українці пам’ятають масове розфрендження з тими росіянами, що встали на бік «кримнашу» після 2014-го. Спочатку було бажання щось пояснити цим людям, а потім їх просто викреслювали з адресних книжок.
У Яніса Стрейча був подібний список: Станіслав Говорухін, Ролан Биков, Микола Губенко, Володимир Меньшов. Цей перелік почав з’являтися раніше, ніж у нас, – в 1990-1991-х роках, під час балтійських «майданів» і намагань їх придушити. Розчарування в названих людях було тим більш неприємним і навіть несподіваним, що ще зовсім недавно, у травні 1986-го, всі вони були друзями та однодумцями – на V З’їзді Союзу кінематографістів СРСР, де разом позбувалися цензури, партійного диктату та домоглись демократичних виборів (пізніше той з’їзд назвали «революційним», дехто саме цю подію вважає початком перебудови в практичному плані).
Зі згаданого списку найбільш далеко в служінні владі пішов, уже в путінські часи, Говорухін. А найбільш сюжетно вибудованою стала історія з Меньшовим. І знову слово Янісу Стрейчу:
«Це ж щирий приятель. Пам'ятаю, коли він отримав «Оскара» (1981 за фільм «Москва сльозам не вірить». – Авт.), думаю, цікаво, як тепер поведеться? У великому Будинку кіно був великий пленум Союзу. А він ходить такий скучний. «Володю!». «О, Яне», – йде назустріч мені. Обійнялися. Я кажу: «Знаєш, Володю, є прислів'я, що друзів перевіряють у біді. Але я скажу так – друзів перевіряють в успіху. Я такий радий за тебе!» І він заплакав. Каже: «Яне, якби ти знав, скільки мені горя цей “Оскар” приніс. Мене з ним ненавидять. Кажуть: “Таку вульгарщину міг будь-хто зняти. Зганьбив нас усіх”. Спасибі тобі!». Сердечна людина. До Риги приїжджав, у нас удома був».
Тобто склалася повна товариська ідилія. Але всьому свій час:
«Потім ми якось спілкувались у Середній Азії. Засідала комісія художніх фільмів при Союзі. Ми жили в Ташкенті на дачі уряду. І він мені каже: «Яне, як я люблю цей наш “Близький Схід”. Шкода, що ми його втратимо…». І з цього зрозуміло, яке вже тоді було в нього уявлення. Ну чому ж це «наш Схід», чому «втратимо»?.. Пізніше він говорив ще гірші речі».
Так, імперське мислення, якщо вже є, сидить в людях глибоко.
Потрясіння 24 лютого і медіа-аналітика від режисера
Й ось тепер настав час розповісти про головний перелам у сприйнятті України – 24 лютого 2022-го.
«Було відчуття, що трапилося щось неймовірне – божевілля, що діється…».
Слідом Стрейчу пригадалися ті самі зйомки воєнного фільму на Чернігівщині – «Побачення на Чумацькому шляху» (1985). Його дочка Вікторія так переказала мені слова батька про те, яке завдання ставив він собі, працюючи над тією стрічкою: «Я знімаю картину про війну, щоб не було більше війни». Тому Яніса так вразило, що в місця, де він колись режисерськи вибудовував буденно страшний образ війни, вона повернулась: «Я так полюбив ту річку, Десну. Але там тепер – руйнація, смерть. Це було потрясінням…».
Після того Стрейч і його дружина жили фронтовими зведеннями: «З ранку до вечора – не брешу, не перебільшую – навушники у дружини постійно у вухах. Ось вона працює, але якщо щось сталося, одразу бере свій планшет, дивиться коментарі – що, де, як? Тільки цим і живемо, їй-богу».
Отже з 2022 року родина Стрейчів постійно сиділа на інформаційному потоці. І тут цікаво – та корисно – послухати міркування кінорежисера щодо поточних новинних трендів. Наприклад, такі популярні котрий рік теми, як «смертельна хвороба Путіна» та «двійники диктатора»:
«Дуже дратує, коли починають говорити дурниці. Наприклад: «У Путіна – смертельна хвороба». Яке це має значення, чи є в нього хвороба? Абсолютно ніякого! Схоже – і всі ці історії із двійниками. Я сам як кіношник можу вам розповісти, як двійника роблять – використовував у своїх фільмах дублерів. Але я вам скажу: ніколи не відправлять двійника говорити! І ніколи не дадуть йому зустрітися з кимось. Історичний досвід показує, як політики цього бояться. Страшенно дратують усі ці спекуляції».
Українській художниці Марії Зеньковій, яка нині мешкає в Ризі, пощастило поспілкуватися на спільних арт-заходах зі Стрейчем. Вона також згадує, як гостро він реагував, чуючи восени 2022 року заяви, що російсько-українська війна швидко закінчиться. Стрейч, не просто видатний митець, а людина із системним мисленням, вважав, «що ця війна надовго, і буде дуже виснажливою».
Любов до Чернігівщини, віддзеркалена у живописі
Я якщо вже згадали художників, треба додати, що 2010 року Стрейч залишив стомливу режисерську роботу і продовжив створювати картини, але вже інші – пензлем на полотні. З часом він увійшов до латвійського об’єднання художників Daugava 2019. Після початку повномасштабного вторгнення ці митці почали проводити благодійні виставки картин, присвячені Україні. Тоді ж виявилося, наскільки сильно Майстер полюбив Чернігівщину, деснянські береги – по тому як він писав ті краї по пам’яті.
Показово, що його робота «Вечір на підступах до Чернігова», зроблена за свіжими враженнями в мирному 1986 році, виглядає тривожно, наче до українського міста підступає не тільки вечір. А от картини воєнної пори навпаки – підкреслено мирні, навіть у назвах: «Ранок на берегах Десни», «Мир на берегах Десни. Україна» (обидві – 2022 року). Ну а «Після грози. Україна» (2023) з церквою в центрі експозиції виглядає молінням за те, аби будь-яка гроза в нас скоріше закінчилась.
В проєктах Daugava 2019 брали участь і українські митці, в тому числі згадана Зенькова. Кураторка цієї групи – латвійська художниця Гунта Браковська – згадує, як багато Стрейч розказував їй про українську історію, причому про різні періоди. Найбільш емоційною була його розповідь про трагедію Голодомору… А для українки Зенькової особливо цікавим було те, як аргументовано, знаючись на деталях, Стрейч проводив паралелі між латвійською та українською історією: наприклад щодо радянських депортацій з Балтії та Західної України в 1940-х. Отже, Стрейч не тільки дізнавався про те, що маскувала, завуальовувала імперія в понятті «Україна», а й щедро ділився знаннями з іншими.
Історіософські та теософські роздуми про Україну
Наприкінці 2023 року наша розмова зі Стрейчем закінчилась такими роздумами про Україну:
«Тепер разом із цією війною відбулося відкриття України для всього світу. Вона себе утвердила кров'ю. А якщо в основі чогось пролита кров, то це дуже сильні паростки для майбутнього. Це народження великої держави. Можу порівняти з народженням християнства, з новим віросповіданням. Як казав хтось… Як створити нову релігію? Дуже просто – треба дати розіп'яти себе на хресті та на третій день повстати з мертвих: так станеш фундатором. І так тепер відбувається з Україною… Дізнавшись про героїчну смерть молодого хлопця Віталія Скакуна (морпіх, Герой України – щоб зупинити просування окупантів, 24 лютого 2022 року підірвав разом із собою Генічеський міст. – Авт.), я надрукував його фотографію та поставив поруч із розп'яттям Ісуса Христа. Який молодий і чистий душею цей юнак! Він є ознакою вашої Перемоги. Чи пам'ятатимуть про нього? Так! Як Ісус приніс себе в жертву, так і ця Людина. Він справді святий України. Хочеться вірити, що ваша Православна церква рано чи пізно це підтвердить». Вражаючі слова, не тільки історіософські, а й у чомусь і теософські.
І це були не якісь поодинокі емоційні виплески, а стійкі переконання. Багаторічна директорка Латвійської академічної бібліотеки Вента Коцере (вона брала участь в організації згаданих художніх виставок) на моє прохання знайшла електронний лист, з яким Стрейч звернувся в грудні 2022-го до глядачів, коли не міг прибути на відкриття виставки. Це писала жива людина, але перші речення здаються написаними вже з Вічності: «Радий вас бачити знову, нехай навіть у віртуальному світі, де фізична присутність не має значення. Це довга орбіта, де часу немає». Закінчується звернення знову ж таки роздумами про Україну і на тій же хвилі: «Світова подія та одкровення цього року – Україна. У світовий авангард виходить молода та згуртована політична нація, єдиний народ та могутня держава. Всі наші нещастя та недоліки — ніщо в порівнянні з їхніми жахами цього року <…> Боже, благослови Україну! Слава героям!»
Постскриптум: одесит Міша та екс-киянин Саша, відгукніться!
Хороші, щирі слова Стрейча. Але не хочеться ними завершувати. Гадаю, він би не схвалив: він міг сказати гучно, але не завершував знаками оклику. Тому нехай у фіналі будуть два запитання, колись поставлені ним.
1. Стрейч розповідав, що втратив контакт, загубивши номер телефона одесита Міши, про якого йшлося вище, та запитував: «Чи живий ти, Михайле?». Цікаво, чи зможе хтось відповісти? Як не Міша, то його близькі.
2. А ще, пізніше, у Стрейча був «чудовий друг у Києві – екстрасенс Саша». Втім улітку він жив у Каневі. Якось Стрейч з ризькими колегами гостював там: «Як ніколи наїлися абрикос прямо з дерева». Вже давненько Саша переїхав до США. Та все одно, може, й він відгукнеться або ті, хто його знають.
Читайте такожАндрій Курков: «В Албанії не зовсім розуміють, що війна ведеться також проти культури»
