Талант з Глухова
Дмитро Бортнянський народився у Глухові, проте більшу частину життя прожив у Петербурзі, де й помер. Тож у російських джерелах Бортнянського називають «російським композитором українського походження».
А проте, його ім’я давно увійшло до пантеону українських класиків другої половини ХVІІІ століття разом з Максимом Березовським й Артемієм Веделем. Бортнянський в історії української музики знаний передусім як автор класичного хорового концерту, в якому поєднав традиції професійної західноєвропейської музики з народним і церковним багатоголоссям. Менш відомою, практично недослідженою є його рання творчість, до якої належать опери італійського періоду.
Справді, феномен Бортнянського — це синтез кількох культурних традицій, причому не лише української та російської. Перш ніж покинути Україну семирічним хлопчиком, він навчався у Глухівській співочій школі. Як рідкісний дискант брав участь у виступах Глухівської музичної капели, заснованої графом Крилом Розумовським. Тобто і професійне звучання хору й оркестру, і народна пісенна традиція створювали інтонаційне середовище майбутнього композитора.
У Петербурзі вчителями Бортнянського, півчого Придворної капели (а згодом її багаторічного керівника), були німці Йозеф Старцер (навчав контрапункту) і Герман Фрідріх Раупах (оперна композиція) та українець Марко Полторацький (хоровий спів).
Навчаючись в Італії за розпорядженням цариці Катерини ІІ, талановитий юнак потрапив під опіку маестро Бальдасаре Галуппі. За одинадцять років італійських студій (Венеція, Болонья, Рим, Флеренція, Модена, Мілан, Неаполь) Бортнянський досконало оволодів «італійським стилем» композиції і добре затямив тогочасні запити вимогливої італійської публіки.
В Україні Бортнянського часто ставлять поруч з Моцартом — і справді, складно не піддатися спокусі порівняти стиль цих митців. У Бортнянського ми чуємо, здавалося б, «ту саму» легкість, життєствердну піднесеність, вишукану шляхетність звучання, що й у Моцарта. А втім, Бортнянський — представник своєї доби, він творив на межі пізнього бароко й раннього класицизму. Саме ця невизначеність робить його ще цікавішим.
Нотний детектив
Бортнянський написав шість опер, три з яких на італійське лібрето, а ще три — на французьке. Оригінали й історичні копії рукописних партитур цих опер розпорошені по архівах і бібліотеках різних країн світу. Наприклад, «Алкіда» зберігають у Лондоні, «Квінта Фабія» — в Італії, а три французькі опери — в Росії. В Україні в різні роки звучали й поставили опери «Алкід» і «Сокіл», і ось дійшла черга й до «Креонта».
«Креонта» Бортнянський створив у віці 25 років в Італії за трагедією Софокла «Антігона». Відомо, що 1776 року у венеційському театрі Сан-Бенедетто відбулася прем’єра. Опісля ноти зникли. Ольга Шуміліна з’ясувала, що «Креонт» ішов у венеційському театрі впродовж усього сезону 1776/1777 років, а це свідчить про неабиякий успіх, інакше виставу зняли б з репертуару вже після першого показу. До Португалії ноти «Креонта», ймовірно, потрапили завдяки кастрату Себастьяно Фолікальді — тому самому, що співав Гемона у венеційській постановці, до того він був співаком капели португальського королівського двору.
Майдан у ХVІІІ столітті
Головні герої «Креонта» Бортнянського, як і в Софокла, — діти царя Едіпа. Після смерті батька вони є спадкоємцями престолу. І поки Етеокл з Полініком не можуть поділити владу й у поєдинку вбивають один одного, зі сварки користає їхній дядько Креонт, який оголошує себе царем Фів. Як суворий правитель, він наказує поховати тіло лише одного племінника, Етеокла, а тіло Полініка, що розпочав війну, залишає без поховання. Сестра покійних Антігона порушує наказ царя й потай ховає брата згідно з обрядом — за це її засуджують до страти. У Софокла у фіналі три смерті: Антігони, її коханого Гемона і дружини царя Еврідіки (якої немає в Бортнянського).
Бортнянський узяв за основу своєї опери лібрето Марко Кольтелліні, яке той написав для опери «Антігона» Томаззо Траетти. Адже писати оперу на одне й те саме лібрето — звична практика того часу. Вочевидь, для композиторів це було певне змагання: чия музика краща. Так ось, Кольтелліні відкидає трагічний фінал: цар урешті проявляє великодушність і змінює гнів на милість — Антігона лишається жива. Бортнянський, проте, вносить корективи: робить головним героєм царя, а також виокремлює образ фіванського народу — саме народ повстає проти тирана, замість нього царицею стає Антігона. Майже як історія про наш Майдан, своєрідний маніфест свободи й демократії, створений задовго до Конституції Пилипа Орлика.
«Креонт» в Україні
Сам факт португальської адреси «Креонта» не новина вже років десять, принаймні для вузького кола дослідників. Чи не вперше публічно про це згадує російська музикознавиця Марина Рицарєва в перевиданій 2015 року монографії про Бортнянського (цікаво, що свою докторську дисертацію, присвячену російському (!) хоровому концерту другої половини ХVІІІ століття, Рицарєва захистила 1989 року в Київській консерваторії). Крім того, як підказує Google, ще 2012 року «Креонт» прозвучав у концертній версії десь у далекій Якутії (чи пак Республіці Саха).
Сьогодні нібито не годиться посилатися на росіян. Але й говорити про «культурну сенсацію», «світову прем’єру» (як подавали перші два виконання «Креонта» в Україні) теж не зовсім коректно. Під проводом знаного українського диригента Германа Макаренка в листопаді 2024 року опера прозвучала в концертному варіанті у київській Дипломатичній академії, а в жовтні 2025-го показали її сценічну версію у Чернівцях. Обидві події відбулися в межах проєкту «Повернення світу першої опери Бортнянського "Креонт"». Уже сама назва акцентує дипломатичну складову й масштаби промоції. Проєкт включає вихід компакт-диска зі студійним записом опери, що вже доступний на міжнародних стримінгових платформах. Крім того, заплановано сценічну постановку в Києві. Організатори тримають інтригу — принаймні відкриту репетицію проганяли без театральних елементів і костюмів, під рояль (замість Національного Президентського оркестру, який гратиме на самій премʼєрі).
Два підходи — два світи
Інтерпретація Бортнянського від Германа Макаренка орієнтована на сучасного слухача й базована на засадах музичного класицизму. Водночас певна патетичність апелює до романтизму. Диригент узяв доволі швидкий темп, що повинно з першої ж ноти налаштувати слухача на сприйняття динамічного двогодинного цілого «на одному диханні». Вокальні партії звучать об’ємно, з характерним для бельканто вібрато. Виконавці головних героїв — Сергій Бортник і Ольга Фомічова — безумовні професіонали. Але за подачею звуку їхні Креонт і Антігона мало чим відрізняються від тих чи інших героїв, наприклад, опер Верді. До речі, кастратів тут замінили ліричними тенорами, що теж характерно для практики ХІХ століття. Міцним академічним фундаментом цієї версії є хоровий блок — потужне звучання Національної капели «Думка», яка, до слова, переспівала всі 35 хорових концертів Бортнянського.
Open Opera запропонувала інший підхід: відтворює «Креонта» так, як його чув сам Бортнянський. Це не просто виконання, а наукова реконструкція, чим займається історично поінформоване виконавство. В Україні фахівців у цій галузі небагато, тому в ролі диригента в цьому «Креонті» виступив знаний австрійський експерт з виконання давньої музики Йорґ Цвікер.
Читайте такожДиригент Йорґ Цвікер: «Березовський став для мене сенсацією»
Саме бароковою, а не класичною оперою названо «Креонта» в цьому варіанті. Це opera seria, але не зовсім традиційна. Не відповідає канонам жанру зокрема те, що тут багато хорового звучання. У цьому Бортнянський, імовірно, наслідує Глюка та ідеї його оперної реформи. Але хор — це дуже типово для самого Бортнянського. У виконанні хору Liatoshynskyi Capella (хормейстерка Наталія Хмілевська) ми почули дещо незвичного хорового Бортнянського — камерного, легкого, на противагу щільному, патетичному звучанню у традиційних інтерпретаціях.
Головне тут — природність звучання. Ми почули помірний, стриманий бароковий темп, навіть у сценах allegro музика розгортається в часі приблизно зі швидкістю людського пульсу.
Вокально це рівний, наскільки можливо чистий звук і чітка артикуляція у вимові тексту — солісти буквально декламують, розспівуючи, італійське лібрето. Дуже якісний Креонт (Денис Сагіров): принциповий і непохитний, а водночас глибоко самотній цар-деспот. Ідеали моралі й шляхетності блискуче втілює Антігона (Соломія Павленко).
Попри очікування музичних пуристів, тут немає контртенорів, які нібито мусили замінити кастратів. Натомість їхні партії виконують мецо-сопрано Олена Піньковська й сопрано Катерина Левицька. Насправді суперечності немає: контратенори (фальцетисти) з’явилися у виконавській практиці у ХХ столітті, тоді як в епоху Бортнянського цілком прийнятною заміною вважали травесті (зазвичай це жінки, перевдягнені в чоловіків).
Якщо вже засмучуватися, то хіба через відсутність в оркестрі копій історичних інструментів, струнних з жильними струнами й бароковими смичками, барокових духових, що дають специфічне м’яке звучання. Зрештою, це відома проблема сучасного автентичного руху в Україні: брак грошей, брак інструментів. Але клавесин є (Наталія Фоменко) і теорба є (Ігор Тарновецький). А ми вже звикли радіти малому.
Хай там як, а «Креонт» повернувся.