«Ми такі самі, але водночас трохи інші»
Книга Саїда 1978 року (мова про «Орієнталізм» американського літературного критика палестинського походження Едварда Саїда. — Ред.) певним чином змінила наше уявлення про світ, зустріч Сходу і Заходу — Оксиденту і Орієнту (оксиденталізм — стереотипне уявлення Сходу про Захід; орієнталізм — Заходу про Схід. — Ред.).
Ларрі Вулф (американський славіст. — Ред.) говорить про Східну Європу як орієнталізовану чи напіворієнталізовану частину. Каже, що корінна Європа відкриває Східну Європу і нашу територію як Іншого.
Гердер (німецький філософ Йоганн Гердер, 1744–1803 рр. — Ред.) казав, що в майбутньому на території України буде нова Еллада. Але якщо прочитати ці міркування, то виникає враження, що для нього ця територія пустка: «От прийде туди західна цивілізація — тоді буде народ, цивілізація, культура. А так, загалом, там варвари».
Певним чином, коли ми кажемо: «ми в Європі, ми європейці», мусимо розуміти, що ми такі самі, але водночас трохи інші. Скажімо, нас не дуже зараховували до антично-християнської спадщини.
Один з основоположників субальтерних і постколоніальних студій Діпеш Чакрабарті (індійський історик. — Ред.) каже, що існують різні Європи: уявлені, вигадані, інакші. Ми маємо своє уявлення про Європу. Інші народи так само. Тобто йдеться про багатоманітність Європи.
«В Україні є різні образи Європи»
Якщо говорити про Україну, то тут є різні образи Європи.
Наприклад, хутірська філософія Пантелеймона Куліша (концепція, викладена в праці «Хутірська філософія і віддалена од світу поезія», 1879 р. — Ред.) віддзеркалювала пошуки української своєрідності впродовж XIX–XX століть. Що таке хутір? Хтось скаже: «наш степ». Хтось: «осілість».
Куліш у хутірській філософії протиставляв її містам, цивілізації, Заходу. А він був перекладачем і культуртрегером, який відкривав Україну світові і світ Україні. Річ у тім, що Куліш мав великі очікування від Європи. Він хотів побачити цю ідеальну Європу. Але коли поїхав до Німеччини й побачив той спосіб життя — вона здалася йому зовсім чужою. Їжа не така. Люди не такі. Їдучи до Європи західником, він повернувся протилежністю.
І це посилило ідеал хутірської України, хутірської філософії, де є культурний міф, чистота, природність, сільська натура й багато чого.
«Леся Українка була західною людиною»
Леся Українка була західною людиною. Більшу частину життя вона провела поза межами України. Бо мусила їздити на лікування. Це трагедія її життя. Але вона не замкнулася в українських межах.
Якби залишилася тут, то залишилася б у межах народництва (ідейно-просвітницький рух української інтелігенції проти соціального й національного гноблення; у літературі передбачав зображення життя селянства. — Ред.). Але вона відкрила для себе Європу. Поїхала до Відня.
У 1899 році провела більш ніж пів року в Берліні, який став метрополією. Це було модерне місто. Леся все це відкриває. Слухає Вагнера. Бачить нові виставки. І так народжується відчуття індивідуалізму й належності до Заходу.
Потім життя відкидає її до Єгипту, де вона проводить три зими. Наприкінці XIX століття, крім місця археологічних відкриттів, Єгипет стає туристичним курортом. Туди приїздять з цілої Європи. І Леся Українка теж там.
Вона великий сходознавець, орієнталіст. У неї є поема «Ра-Менеїс». Вона розповідає про царицю Ра-Менеїс і фактично оскаржує культурний імперіалізм. А ще в неї є поетичний твір «Хамсін», де вона стає туристкою і піщаний бог каже їй: «Чужинко, не дивись! Засиплю очі!». Бо вона тут чужинка, ідентифікована саме з європейкою. Він закриває свій світ Сходу, щоб чужинці не привласнили його. Це свідчить про західне мислення. Фактично це орієнталізм.
Можливо, трагедія в тому, що Європа не знала нас. Нині, як мені сказали, видають серію німецькомовних перекладів української літератури, прозу Лесі Українки зокрема. У нас ця проза взагалі не дуже відома. А там, мені казали, аудиторія, яка читала її, відкривала для себе нове враження. Кажуть: «У нас такого не було». Настільки це цікава, жіноча, емансипована література.
Також зараз відкривають Лесю Українку в Америці. Почали видавати англомовні тексти і ставити вистави — наприклад, «Кассандру». Це повний захват. Бо ніхто взагалі не уявляв, що десь там, в Україні, була авторка, яка писала про такі речі на початку ХХ століття.
«Екофемінізм Кобилянської був потрясінням для німецької публіки»
Ми часто говоримо, що Ольга Кобилянська обрала українську літературу, українську мову. Так воно і є. Але насправді цей вибір не був таким однозначним на початку. Вона мріяла бути між двома літературами — німецькою й українською. Не тільки писала німецькою, а друкувалася.
Деякі феміністичні речі були новиною навіть у Німеччині. Її збірка новел вийшла німецькою мовою в Берліні 1901 року (йдеться про «Українські новели». — Ред.). Її друкував Людвіг Якобовський (німецький письменник і редактор літературно-наукового журналу Die Gesellschaft. — Ред.). Коли вийшла німецька новела «Битва» про руйнування лісу — така екофеміністична, він сказав, що це було відкриття й потрясіння для німецької публіки. У «Битві» Кобилянська показує сутичку природи і цивілізації — і фемінізує цей ліс. Тобто йдеться про майже фізичне ґвалтування лісу, як жінки. Кінець ХІХ століття, вирубування лісів. Тоді була популярною ідея німецької філософії, що це протиставлення культури і природи. Кобилянська пише про це.
Твір Марка Вовчка переклали французькою — навіть пішов у підручники (повість «Маруся» Марка Вовчка відзначили премією Французької академії; Міністерство освіти Франції рекомендувало твір для шкільних бібліотек. — Ред.).
Думаю, Стус теж вже дійсно відомий. Причому на Заході його перекладали від самого початку.
Тож якби наші тексти активніше перекладали, можливо, вони впливали б (на європейську літературу. — Ред.). Але в будь-якому разі такі проєкти були.
«Якщо відкидати твори через соцреалізм, ми викинемо все. А інші підберуть»
Протягом тривалого часу ми були відрізані від світу в межах, зокрема, Російської імперії. Але нині ми активні.
Я читала лекції в Принстоні й Гарварді, зокрема курс «Українська історія, література і катастрофи» — від Першої світової війни до сучасності. І хотіла дати студентам перші частини «Вершників» Юрія Яновського. Бо вважаю, це геніально. Його відкидають через соцреалізм — чесно кажучи, ми викинемо все, якщо будемо так розкидатися. А інші підберуть — запевняю вас.
У радянський час цей твір переклав Сингаївський (письменник і перекладач з англійської та на англійську Сергій Сингаївський. — Ред.). Я знайшла це видання в бібліотеці в Америці. Дала студентам перші три розділи. І це був захват.
На Заході міг би сильно піти Микола Хвильовий, якби був вчасно перекладений. Наприклад, «Я (Романтика)» з роздвоєнням, кафкіансько-фройдистським станом — він був дуже модерним у цьому плані.
Один мій студент (в Америці. — Ред.), прочитавши Хвильового, сказав, що це найсильніша, найпотужніша художня річ, яку він коли-небудь читав. Тому нам не треба бути такими скромними.
Блискучий європейський роман Віктора Домонтовича «Доктор Серафікус». Це роман стилів, епох. Це компендіум європейської культури. Його можна порівнювати з «Доктором Фаустусом» (інтелектуальний філософський роман 1947 року німецького письменника Томаса Манна. — Ред.). І його треба перекладати.
«"Музей покинутих секретів" можна порівнювати з латиноамериканськими романами»
Думаю, вікном (на Захід у 1990-х. — Ред.) були «Польові дослідження з українського сексу» Оксани Забужко. Це текст абсолютно західного ґатунку. Міжнародний текст. Він певним чином суголосний із західною феміністичною літературою.
Здається, в Забужко навіть є посилання на Тоні Моррісон (американська письменниця, авторка книг «Пісня Соломона» (1977) і «Кохана» (1987). — Ред.). До речі, цей роман Забужко писала в Америці. Але в неї є вміння вписати український контекст у той, в якому писала Моррісон. Та пише про рабство, адаптацію до нового світу.
«Музей покинутих секретів» — абсолютно постколоніальний роман, який дуже легко можна порівнювати з латиноамериканськими романами, де є магічна еротизована історія, проведена через тіло й родинні генерації.
«Біг Мак» Сергія Жадана — фантастична річ. Це мандри Жадана в Німеччині. 1990-ті роки — Європа ще така сама, як і ми, — усе змінюється. Жадан солідаризується з турками на будівництві, зі священниками, що мандрують. Студент-китаєць. Йоги. Колишні наркомани. І так далі — усі європейські маргінали, серед яких герой Жадана. Це європейський твір на всі двісті.
«Ми перестали наслідувати інших»
Ми ходили різними світами, мандрували, позичали. Мені здається, що тепер ми повернулися додому. Перестали бігати за іншим і наслідувати інших. Можемо щось узяти в них, а вони — в нас. Тобто народжується зовсім інший світ. І вони (Захід. — Ред.) з нас приклад беруть.
Читайте такожФорстер українською: два романи про свободу вибору і заборонене кохання