Місто на межі
І ось у серпні 2026 року я їду до Сум прощатися вдруге. Залізничне сполучення ще є, хоча кожен рейс супроводжується парочкою евакуацій: поїзд зупиняється серед поля, ми виходимо до найближчої посадки й чекаємо. Евакуації зазвичай починаються після Конотопа, а до нього можна й поспати. Найризикованіша ділянка — в районі Ворожби й Білопілля, де колія підходить менш ніж на десять кілометрів до російського кордону. Я завжди писав дружині «проїхали», коли минав цю ділянку.
Цього разу зупинка вже за Білопіллям. Хоч і літо, але вночі прохолодно. Провідники роздали ковдри; ми постояли в кущах, дочекались відбою, повантажились до вагона й рушили. Поїзд запізнився, але я вже й забув, коли поїзди до Сум приходили вчасно.
Перше, що бачить людина з вікна поїзда, який прибуває до Сум, — численні сліди уражень у районі вокзалу. Руїни, згарища, вирви. Сюди прилітає регулярно, і більшість вікон вокзалу забита ДСП. На виході з перону працівники СБУ вибірково перевіряють документи в приїжджих.
Іду в бік батьківського дому. Дороги ще майже порожні, їздять лише військові. Помічаю, що в кузові пікапа тепер обов’язково сидить боєць, навіть якщо є місце в кабіні. Людина в кузові стежить за повітрям, адже в місто вже залітають дрони.
Пройшовши метрів сто, бачу величезну вирву. Сюди прилетів КАБ і вибухнув, пробивши землю аж до інженерних мереж і скрутивши у вузол залізобетонний стовп. Поруч пара згорілих автомобілів. На цьому місці багато років жінка продавала пиріжки; вона загинула. У майстерні, куди я не раз носив на ремонт ноутбук, вікна забиті ДСП і напис «Ми працюємо». Поруч зі скрученим стовпом уже лежить новий: будуть міняти.
Через дорогу насосний завод. Туди прилітало не раз, і зараз він стоїть мертвий, порожній. Росіяни досягли успіхів у деіндустріалізації Сум: частина виробництв виїхала, частина просто зупинилась або припинила існувати. Далі дорогою спалена автозаправка й пара зруйнованих хат.
Вулиця, якою я йду, прямує на північний схід — у бік російського кордону. Метрів за сто від батьківського будинку вулиця вбирається у протидронову сітку. На незахищеній стоянці біля церкви стоїть спалений пікап від фонду «Повернись живим».
Читайте такожЯ живу там, куди наближається фронт
Вікно до Європи
Пікап спалив дрон на оптоволокні, каже мама так, наче нічого дивного. Я дивлюсь на будинок, у якому виріс. Його побудували ще дідусь із бабусею, потім суттєво вдосконалили батьки. Одним з важливих елементів апгрейду було облаштування великого вікна в їдальні, звідки можна було дивитись на газон, сад і клумби. Вікно зробили на тлі романтичного піднесення після Помаранчевої революції, коли здавалося, що країна змінюється і ми будемо в Європі.
Тепер це вікно вишкірюється на мене уламками скла: не витримало вибухової хвилі від КАБів. Так, європейські мрії погано переносять прильоти російських бомб.
Мама показує два шматки рваного металу, кожного цілком вистачило б убити людину. Каже, що знайшла під вибитим вікном, прибираючи уламки скла. Кручу ті уламки в руці; стає зле.
Роздивляємось діру на місці вікна. Зрозуміло, що просто вставити нову шибку не варіант, бо росіяни поруч і прильоти можуть повторитись. Є радикальне рішення: вирвати раму, закласти вікно цеглою і поштукатурити. Надійно і просто. Але є в цій простоті якась могильність: наче остаточно замуровуєш свої надії.
Я пропоную раму зберегти, зробити легку конструкцію з утепленням, щоб у будь-який момент зняти й поставити нормальне вікно. На тому й зупиняємось. Далі треба їхати купувати матеріали, бо міська влада виділила лише пару листів ДСП і жменьку шурупів. Раніше я поїхав би в «Епіцентр», та його вже спалили росіяни. Дружина каже, що пара мережевих крамниць одягу пішла із Сум, а «Макдональдс» як закрився на початку великої війни, так і не відкривався.
У Сумах тепер можуть не спрацьовувати старі контакти. Виїхали і фірми, і люди. Наша подруга після кількох прильотів біля її будинку подалася під Вінницю. До речі, Суми колись заснували переселенці з Поділля — тепер маятник історії хитнувся в протилежний бік. Наш товариш переїхав до Івано-Франківська, бо туди переїхала його робота. Хтось їде у сподіванні перечекати важкі часи й повернутися, хтось — із впевненістю, що назавжди, бо Росія нікуди не подінеться, а від неї до Сум тридцять кілометрів, якщо по мапі, і двадцять, якщо до лінії фронту.
«Навіть якщо все закінчиться, у Сум не буде майбутнього, бо ніхто не буде інвестувати у місто поруч з Росією», — каже знайомий. Від його слів хочеться вити, але посутньо заперечити нíчого.
У Сумах горизонт планування зсунутий до годин, коли вранці пишеш «Як ви?» і отримуєш «ОК». Планувати щось на місяці — а надто на роки — смішно.
Лагоджу мамі вибите вікно. Закінчую, намагаючись заспокоїти себе, що колись викину цю конструкцію й дивитимусь крізь вікно на квітники. А сам розумію, що шанси на це приблизно дорівнюють шансам, що батьківський будинок зруйнує КАБ — скільки їх, таких руїн, у Сумах.
Спітнілий, увечері вирішую сходити на річку. Псел тут з трьох сторін, куди не піди — вийдеш на пляж. Іду на свій улюблений з дитинства. Ще торік тут кожного літнього вечора стояли десятки машин і плавали сотні людей. Тепер на пляжі лише кілька людей; вони не сидять на піску, а тиснуться біля дерев. Заходжу у воду і плаваю; над головою починають дзижчати дрони. Не встигаю заспокоїти себе думкою, що це наші перехоплювачі, як лунають постріли, а потім вибух. Збили чи влучив? Потім усе повторюється. Вода у Пслі чиста й тепла, на протилежному березі річки — ліс, у воді — риба, а на воді — качки. Але важко насолоджуватись ідилією, чуючи дзижчання російських дронів.
Люблю поплавати довго, але забираюся вже за кілька хвилин і розумію: доньку сюди вже не приведу. А ми ходили на цей пляж чи не від її народження.
Читайте такожРозбита ТЕЦ і дронове «сафарі». Як Херсон готується до тяжкої зими
Мінус, мінус, мінус
Але втрати — звична річ для Сум. Я не можу повезти доньку на байдарковий сплав Пслом від Миропілля на кордоні. Не можу гуляти з нею казковими крейдяними пагорбами Могриці. Не вивезу на ночівлю в Чернеччину, бо там уже всюди війна і фронт. Суми наче обрізали з трьох боків, залишивши тільки напрямок на Київ.
У місті чи не щодня з’являються новітні пам’ятки — сліди руйнувань від російських ударів. Приїжджаєш і дивишся, що ще зруйнували за час твоєї відсутності. Ось вирва від КАБа й повністю зруйнований фасад п’ятиповерхівки на проспекті. У двори тут теж прилітало. Ось зруйнований корпус колишньої Банківської академії, стіни посічені шрапнеллю від «Іскандера» з касетним боєприпасом — він убив десятки. Зруйноване крило будівлі СБУ, а поруч рознесло під’їзд п’ятиповерхівки. Он розбитий шиномонтаж, якого так і не відновили. А ось уже розібрали залишки під’їзду хрущовки, в яку влучив шахед. Напівзруйнована будівля колишнього кадетського корпусу, куди прилетіла бомба. Їдучи Сумами, не оминеш цих ран.
Мої бабуся з дідусем і прабабуся поховані на Баранівці, далекій околиці Сум. Там найбільший міський цвинтар, якому не пощастило бути з боку кордону. Їдемо з дружиною навести там лад — за літо все заросло.
Ось моя рідна Лука, тут лише протидронові сітки. Переїжджаємо Псел, і до сіток додаються бійці з автоматами, а розбитих будинків більшає. Прибираємо паски безпеки, щоб мати змогу швидко вистрибнути з машини, якщо помітимо дрон.
Сітка закінчується перед парковкою. Залишаємо машину, йдемо до могил. Чуємо шелест сотень прапорів над могилами загиблих воїнів. Захисників спочатку ховали на Петропавлівському цвинтарі, але там місця закінчилися ще в перші дні великої війни. Потім ховали тут, на Баранівці, зайнявши частину газону й парковки, але місця закінчились і тут. Та й стало небезпечно. Тепер ховають на цвинтарі біля сорокової підстанції.
Прибираємо; вдалині працює артилерія. Шелестять прапори. Несподівано думаю: поїхати з міста значить зрадити цей шелест? Не знаю.
Могила батька в місті, тут безпечно — звісно, за сумськими мірками. Думаю, добре, що він не застав КАБів. А його мама, Наталія Іванівна, взагалі померла ще на початку 2014 року, до війни, як і мій тесть. Але до його могили ми не доїхали, бо в Жигайлівку біля Харківської траси долітають дрони. Знайомий прикордонник каже, що це надто ризиковано. У сусідній Мезенівці йдуть бої, у Бранцівці дрони так і гудуть. Можна проскочити, а можна й ні. Приберемо там після війни, якщо доживемо.
Не менш боляче втрачати живих. Колись ми купили дванадцять стільців, щоб мати можливість запрошувати в гості всіх друзів. Останнім часом обходилися шістьма, а тепер вистачає трьох. «Я завжди боялась еміграції, навіть переїзду в інше місто, бо не хотіла залишитись без друзів. Але виявилось, що можна залишатись на місці — і залишитись самій», — каже дружина.
Читайте такожВлад Маховський, волонтер-евакуаційник: «Спочатку сидять через корову, а потім вже ні їх, ні корову ніхто не забере»
Їхати чи залишатися?
Постійно втрачаємо людей, і добре, якщо вони виїжджають, а не гинуть. То чи не пора виїжджати й нам? Прильоти були за кілометр від нас, за чотириста метрів, за сто метрів; зрештою навіть у сусідній під’їзд прилетіла «молнія» і спалила квартиру. Люди, пара з двома дітьми, дивом вціліли — пощастило. Хоча в дітей з’явилася сивина. Таке воно, сумське щастя.
Тим часом життя триває. Діти граються на майданчиках, на дорогах багато машин — подекуди можуть виникати затори; крамниці працюють, біля вуличних кав’ярень черги. Колись дружина запропонувала болюче точну метафору: Суми — як жертва аб’юзу. Після страшної ночі намагається замаскувати косметикою сліди побиття, вдавати нормальність, усміхатися, жартувати й чекати наступної ночі. Але Суми не вдають нормальність, а просто живуть у тих умовах, які є.
В’їжджаю у свій двір — і несподівано мене накриває. Відчуваю щемку ніжність до цього подвір’я, до цієї квартири, яку єдину відчуваю домом. За три роки в армії я де тільки не жив: у бліндажах, сараях, кімнатах дитячого табору, на складах, на зйомних квартирах. Але то були місця для ночівлі, а вдома я лише тут.
Увечері сидимо з дружиною і зітхаємо. Вона каже: «Розумієш, у нас більше не буде такого дому!».
Розумію, що такого дому, такого району, такого міста не знайти. Перебиватися на орендованих квартирах, намагатися почати життя з нуля. У дружини в Сумах робота, у доньки — школи, звичайна й музична, і купа гуртків. Годі й думати, що вдасться відтворити це все деінде.
Дивлюся з вікна кухні у двір, кажу, що машин не поменшало. Дружина ж пропонує дивитися не на кількість, а на якість. Придивляюсь і розумію, що раніше тут стояли машини середнього класу і трохи вище, а зараз чимало «жигулів». У дворі багато незнайомих людей. Сусіди виїхали, а у квартирах тепер живуть переселенці із сіл, де ситуація значно гірша, ніж була у Сумах — поки тут не почали падати КАБи.
Треба збирати речі. Дружина каже, що я маю вивезти полицю зі своїми книжками й літературними нагородами. Відмахуюсь. Якось дивно стати бездомним письменником і тягати зі собою пару ящиків книжок і нагород. Краще взяти щось із посуду чи теплу ковдру. Після зими без опалення на Дарниці я навчився цінувати те, що зігріває. Книжки ж хіба на розпал підуть.
Стоїмо біля вікна й не наважуємось дати собі наказ збиратися. Нехай старе життя потриває ще трохи.
Ілюзія
Наступні два тижні КАБи до Сум не прилітають. Трохи дронів, та на них уже не звертаєш уваги. Ми плаваємо на орендованому катамарані, гостюємо на дачі в товариша, допомагаємо з консервацією, копаємо картоплю й чи не щодня ходимо на пляж. А ще в Сумах багато місць із хорошою кавою, найкраща мережа рибних крамниць, працюють книгарні й ресторани. Доньці обіцяють навчання офлайн — уперше за пару років! — а з гуртків повідомляють, що діти не роз’їхались і групи набираються. Стоматологиня, лікуючи мені зуби, каже, що нікуди їхати не планує.
День за днем хапаюся за надію: може, росіяни забули про Суми, як це було в перші роки великої війни? Тоді жартували, що на місці Сум на мапі ворожого генштабу — пляма. Може, нова пляма?
А тут ще починаються удари реактивними дронами по столиці. І якщо перед відпусткою колеги зі служби співчували, почувши, що я їду до Сум, то тепер мама хвилюється, що мені потрібно повертатись до Києва.
Вирішуємо: родина залишається в Сумах.
Наступного тижня нове влучання в локомотив; поїзди до Сум більше не йдуть, зупиняються в Конотопі. Прилітає також у найбільший торговельний центр міста; він припиняє роботу. У тому центрі був багатозальний кінотеатр, де ми подивилися купу хороших фільмів.
Але до Києва можна доїхати маршруткою, кіно — подивитися на ноутбуку, а такого міста, як Суми, не знайдеш ніде. І що менше його залишається, то більше його цінуєш. Воно просипається, а ти боїшся стиснути пальці, щоб не відчути ними порожнечу.
P.S. Я вже дописав цей текст, коли Росія поцілила КАБом по житловому будинку в сумському середмісті. Є така інтернет-легенда про найкоротше оповідання Гемінґвея: «Продаються дитячі черевички. Неношені». Так-от, весь цей огром тексту про життя у прифронтових Сумах міг би замінити рядок з новин: «У Сумах після удару ворожим КАБом семирічного хлопчика деблокували із завалів, де він перебував з батьками. Його мама і тато загинули».
