Я познайомився з Василем Іванчуком навесні 1983 року, коли йому було 13 років. У Києві проходив чемпіонат СРСР серед юнаків. Його привіз тодішній тренер, мій давній приятель Михайло Некрасов. Біда була в тому, що Василь не мав права грати в цьому турнірі. Але був ще обхідний шлях. Українська шахова організація як організатор мала можливість включити кого заманеться.
Я в ті часи працював кореспондентом республіканської «Спортивної газети», а також був відповідальним секретарем Федерації шахів України, тому мав деякий вплив на чиновників Спорткомітету. Ось чому Некрасов звернувся до мене з проханням посприяти участі хлопчика. «Можеш його проекзаменувати», — запропонував Михайло. Що і було зроблено. Ми зіграли партій десять у бліц, і Вася тримався досить гідно. Я був полонений його грою і почав клопотатися за юного львів’янина. Та ба, до турніру включили іншого хлопчика, який зірок з неба не хапав та й виступив досить посередньо. І тільки через багато років я дізнався, що мама цього юного шахіста привезла чиновнику, від якого залежало включення в турнір, покришки для його автомобіля. Зрозуміло, перебити такий козир простим талантом ми не могли.
Втім, я запросив Василя до редакції, де зробив матеріал про нього. Про те, що родом Іванчук з Тернопільської області, містечка Копичинці. Що тато в нього прокурор, а мама — вчителька. Що тато навчив його гри в шестирічному віці. І, не маючи спочатку тренерів, він привчився до самостійної аналітичної роботи. Що Василь — шаховий самородок і йому пророкують велике майбутнє.
Пам’ятаю, саме тоді я йшов Хрещатиком зі своїми друзями, і назустріч проходив Іванчук. «Запам’ятайте цього хлопчика. Можливо, це — шаховий геній», — сказав я їм. «Видно, що геній», — відповіли вони. Дійсно, юнак ішов повністю заглиблений у себе, розмахуючи руками, мало звертаючи увагу на те, що відбувається навколо. Та й поведінка Василя за шахівницею була вельми незвичайною. Нерідко юний шахіст спрямовував погляд у стелю. Очевидно, тому, що прекрасно прораховував варіанти подумки, і дивитися на дошку для нього було не настільки необхідно. Ця звичка збереглася в українського гросмейстера й у зрілі роки.
Пізно почавши виступати у великих шахах (у 14 років, наприклад, Руслан Пономарьов уже був гросмейстером), Іванчук, попри це, встиг досягти успіхів у юнацьких шахах. Він став чемпіоном Союзу в шістнадцять років, у тому ж віці завоював і європейський титул. А ось звання чемпіона світу серед юнаків 19-річному Іванчуку не дісталося. У переграванні він програв французу Жоелю Лотьє.
Перший пік його шахової кар’єри припадає на кінець 80-х — початок 90-х років. Бойовим хрещенням 19-річного шахіста можна назвати чемпіонат СРСР 1988 року, в якому брали участь чинний чемпіон світу Гаррі Каспаров, Анатолій Карпов — його великі попередники, які очікувано поділили перше-друге місця. Крім того, грали Василь Смислов, недавні учасники матчів претендентів на світову корону Андрій Соколов, Артур Юсупов і Рафаель Ваганян. І українець не дав собі в кашу наплювати: чотири перемоги за двох поразок (від Каспарова і Смислова), так звані «плюс два» — цілком гідний результат.
Наступні три роки, з 1989-го по 1991-й, піднесли його в шахову еліту. За рейтингом львів’янин став третім шахістом світу. При цьому він став переможцем багатьох великих турнірів, серед яких відзначимо міжзональний турнір у Манілі (розділив перше місце з Борисом Гельфандом, тоді ще співвітчизником Василя), а головне — супертурнір у Лінаресі.
Тут Іванчук у 1991 році випередив Гаррі Каспарова та Анатолія Карпова (двох, без сумніву, найсильніших шахістів світу на той момент). Здолав він великих чемпіонів і в особистих зустрічах — білими. Причому обидві ці перемоги були здобуті в блискучому стилі, але зовсім по-різному. Навіть перший хід Василь обрав різний у партіях із кожним із чемпіонів. З Каспаровим українець застосував 1. е4 і в сицилійському захисті буквально розгромив грізного суперника. Важко знайти ще один приклад подібного розгрому в кар’єрі тринадцятого чемпіона світу. Карпова Василь переграв на нюансах в улюбленому варіанті Анатолія Євгеновича в захисті Німцовича.
І ось підійшов найважливіший момент — матчі претендентів на світову першість. У 1991 році одночасно з Карповим Іванчук вважався фаворитом. І перший поєдинок із пітерським шахістом Леонідом Юдасіним підтвердив цей статус Іванчука. Він буквально каменя на камені не залишив від суперника. Матч завершився 4,5:0,5. Причому нічия трапилася лише в останній партії. Все це дуже нагадувало виступи Роберта Фішера в роки його тріумфу!
Однак Василь у чвертьфіналі після впертої боротьби в додаткових партіях поступився Артуру Юсупову. Іванчук зрозумів, що на шляху до шахових вершин йому потрібно ще чимало працювати і перш за все досягти універсальності стилю та психологічної стійкості. Заважало й інше. Він зізнався: «Надто великий був ажіотаж, створений навколо моїх перспектив дійти до матчу з чемпіоном світу. Земляки-львів’яни навіть створили спеціальний фонд сприяння. Загалом, я, напевно, перегорів».
Як показали подальші події, у Василя з’явився так званий синдром Штейна. Чудовий львівський (а потім і київський) шахіст Леонід Штейн просто блискуче грав у невідбірних турнірах. Тут він міг обігнати й кількох чемпіонів світу. Але в міжзональних турнірах, зі значно слабшим складом, Леонід Захарович якось губився і так жодного разу не потрапив до матчів претендентів. Схоже явище спостерігалося і в Іванчука.
У боротьбі за корону йому дуже не щастило. А швидше за все, занадто великим було психологічне навантаження на Василя, і він не міг впоратися з тягарем відповідальності, зняти напругу і проявити свої найкращі якості. Особливо яскраво це видно на прикладі його виступів на чемпіонатах світу за нокаут-системою. У 1997 році — поразка від Ясіра Сейравана — 0,5:1,5. У 1999-му — поступився Лівіу-Дітеру Нісипяну — 1,5:2,5. Суперники в Іванчука — міцні, хороші гросмейстери, але все ж не його рівня.
Особливо прикрою була поразка Василя від Нісипяну у другій додатковій партії. Через свою звичку дивитися в стелю український гросмейстер забув, що ферзь суперника перемістився. Львів’янин пожертвував слона вже в дебюті, але несподівано Нісипяну забрав його не королем, а ферзем. І Іванчуку довелося негайно здатися.
Винятком став чемпіонат світу 2001 року в Москві, де Василь впевнено впорався зі своїми опонентами і пробився до фіналу. Особливо приємною стала перемога в півфіналі над давнім суперником і ровесником — індійцем Віші Анандом. У фіналі (тобто в матчі за звання чемпіона світу за версією ФІДЕ) Іванчуку протистояв його співвітчизник — 18-річний Руслан Пономарьов. Звичайно, 32-річний Василь вважався фаворитом. Але так склалося, що Руслан грав просто блискуче, або, можливо, до львів’янина повернувся «синдром Штейна». У всякому разі, корону завоював саме Пономарьов.
Ось лише скромний перелік досягнень Василя Михайловича. Іванчук є віцечемпіоном світу (2002), чемпіоном світу з бліцу (2007) та рапіду (2016) й чемпіоном Європи (2004). Він чотири рази вигравав шахову олімпіаду: у складі збірної України (2004, 2010) та збірної СРСР (1988, 1990). Також тричі вигравав супертурнір у Лінаресі (1989, 1991, 1995).
Це один із небагатьох шахістів, якого колеги серйозно називають генієм. Ну як було такого шахіста не вибрати до Зали шахової слави? Щирі вітання Василю Михайловичу!
Читайте такожУсе вирішить «хвіст». Чому доля збірної України на Шаховій олімпіаді залежить від підлітків