«Пам’ятаю, як стояла біля вікна і дивилася, як ракета врубається в сусідній будинок»
Олено, ви часто сюди приходите?
Так, звичайно, часто. Треба стежити, щоб не текло. Ви бачили накривку нагорі: її позривало, тому треба підновлювати. Бо це капець, як тече по стінах — псується все. А хочеться зберегти цей дім, тому доводиться плівку поправляти.
Це ваша перша «доросла» квартира, куплена власним коштом?
Перша і єдина, більше немає. Ніякої. Ми її купили на гроші, частково зароблені, частково позичені, частково отримані після продажу якоїсь успадкованої нерухомості. Ми довго шукали цю квартиру. А діти були ще малі, один у садок ходив, двоє вже у школу. Ми жили тоді дуже далеко, а школа була на Лютеранській. Возити щодня більш як годину громадським транспортом було важко, а Лук’янівка набагато ближче, їхати зовсім недовго. Школу обрали, бо вона мала репутацію проукраїнської. Бо в школах у районі, де ми жили, нам казали так: «Ні, ну в нас школа, звісно, українська, але нам складно українською уроки проводити».
Якось гуляла я з дитиною, йшла повз одну школу, а там вітали ветеранів. Ті ветерани сиділи за столиком, класи повз них проходили і скандували російською «па-здрав-ля-єм!». А поруч на майданчику якийсь хлопець казав іншому: «я курю со второго класса». Зрозуміло, на якому місці було навчання в цих школах… Тому й возили на Лютеранську.
Будинок дивний. На позір — звичайна хрущовка, де лише по три квартири на поверсі й маленька кухня. Але дев’ять поверхів.
Так, дев’ять поверхів, високі стелі й великі кімнати. Такий особливий проєкт — гібридний. А ще тут особливі панелі: не крихкі, з пустотами, а із суцільного бетону. Гадаю, це нас і врятувало, бо ракета не прошила будинок, як буває, коли вона пробиває шахту аж до першого поверху.
Що ви пам’ятаєте про ніч на 24 травня?
Пам’ятаю, як стояла отут, біля вікна, і дивилася, як ракета врубається в сусідній будинок. Його вона пройшла до самого підвалу. Бачила, як від вибуху ніби квітка розкривається велика, червона… Ми вже потім зрозуміли, що це було: металевий корпус ракети розірвало на шматки, і оці розжарені шматки заліза феєрверком розносило довкола. Ракет прилетіло тоді дві, і майже одночасно. Одна — у сусідній будинок, а інша — в наш. Пам’ятаю удар і цю останню секунду перед вибухом. У цю секунду я встигла впасти на підлогу. Наді мною полетіло скло, і так його було багато, що я потім його навіть з книг визбирувала.
Ви просто стояли і дивилися? Це був стан шоку, напевно?
Спочатку ми сиділи в коридорі, але він, як бачите, зовсім маленький. Там тяжко сидіти. Я повернулася в кімнату… До того дня ми не сильно звертали увагу на тривоги, уже звикли до шахедів. Але тієї ночі було щось страшне: балістичні ракети одна за одною. Загорівся «Квадрат», усе затягнуло димом… А потім начебто вже все: балістичні ракети пролетіли, шахеди пролетіли, можна йти спати. Ми були страшенно змучені й виморені. Середній мій повернувся у свою кімнату, ліг там на підлогу та заснув. І якраз по ньому пройшла ударна хвиля, тож ми тепер його по лікарях тягаємо — замучив головний біль.
А мені якраз подруга написала: що ви там, мовляв? Я почала їй відповідати й побачила, як у сусідній дім прилітає ракета. Мій менший з коридору кричить: «Лягай!»… А далі удар, вікна прочинилися й розбилося скло. Ми тоді ще не зрозуміли масштабу. Бігали туди-сюди, піднімали те, що впало. Світло ще було… А потім відкриваємо двері в кімнату з балконом — і нас охоплює жах. Бо кімнати нема. Є уламки цегли, шматки меблів, роздерта поспіль тощо. Якби ми спали в тій кімнаті, то, можливо, загинули б або покалічилися. А так нам пощастило… І в тому ще пощастило, що ракета застрягла на півдорозі і вибухнула не всередину, а назовні, тому навколо постраждали 25 будинків — у такому радіусі розліталися уламки.
Ви не пішли в укриття? Чи тут його немає?
Є варіант з підвалом, куди нас інколи пускали. Там дуже круті сходи, послизнешся — і летиш на попі, отак і з’їжджаєш вниз. Ні, у ту ніч ми нікуди не пішли…
Читайте такожБігли в укриття і загинули. Чи реально уникнути хибних рішень під час обстрілу і як опанувати себе
«Вікна вибиті валяються, і книжка Пушкіна на землі лежить. Тут ми вже просто почали реготати…»
Коли ви зрозуміли, що ситуація серйозніша, ніж можна було подумати?
Коли побачили через діру, яка колись була нашим балконом, як сусідній гуртожиток стає рожевим від полум’я, що відбивається на його стінах. Це горів наш будинок. Діти кричать нам з чоловіком: «Виходьте!». Ми намагаємося відчинити двері — а їх заклинило. Хлопці добряче їх так довбанули — відчинилися. А тут біжать сусіди зверху з малою дитиною на руках і теж кричать «виходьте!». Ми всі вибігли: я у кроксах й піжамі, оббігаємо будинок, бачимо, що довкола жах… Вікна вибиті валяються, чиїсь речі під ногами, і книжка Пушкіна вилетіла від вибуху, розгорнута на землі лежить. Тут ми вже просто почали реготати…
У вашому будинку були загиблі?
На щастя, ні. На дев’ятому, восьмому та сьомому поверхах нікого не було. Хтось виїхав ще на початку війни, а хтось не ночував у квартирі. На шостому літню сусідку трохи привалило й поранило. Ми її викопали з-під уламків й винесли на вулицю. Потім приїхали рятувальники й почали гасити пожежу та виламувати ліфтову будку, щоб вона не завалила сходи. Нас вони назад не пускали. А коли надходило попередження про новий вихід ракет чи шахедів, вони залишали роботу й ішли в укриття. До них претензій жодних: так і мало бути з міркувань безпеки.
Просто коли вони вчергове пішли в укриття, ми скористалися моментом й полетіли назад у хату. Була четверта ранку, прохолодно, всі почали мерзнути… Забігаємо, а вода вже по кісточки стоїть і з люстри крапає — бо ж пожежу гасили. Хапанули ми ключі, якесь взуття, куртки, лептоп… Багато не брали, схопили те, що зверху лежало. Ще забрали папку з документами, а вона вже така була, що хоч викручуй. А сусід, що з нами був, устиг схопити упаковку памперсів для дитини, і це все… Студентка чоловіка, яка побачила у фейсбуку мій пост, написала, що ми можемо зайти до її квартири. Там ми залишили дітей, а самі повернулися сюди.
І от настав ранок. Що ви робили далі?
Те, що можна було не робити негайно. Але ми були в стані шоку. Повернулись і побачили, що приїхала поліція. Нам сказали: ставайте в чергу писати заяву про збитки. Ми стали. А це можна було зробити наступного дня або просто зайти у відділення поліції без жодних черг. Адже на оформлення заяви дають десять днів. Але ми цього не знали і простояли біля поліцейського намету цілий день.
Надвечір почалися сварки. Бо черга гігантська, з усіх 25 пошкоджених будинків, з усієї Лук’янівки люди посходилися. І всі дуже втомлені, бо ніхто нічого не їв і не пив. А процес неймовірно довгий: літнім людям треба все по кілька разів повторювати, пояснювати, перепитувати. Поліцейські пишуть від руки, а люди зляться, бо розуміють, що цілий день простояли під сонцем і все дарма.
Словом, ми пішли, переночували в товариша, а вже наступного дня подали ту заяву. А я так далі й ходила у піжамі під курткою. Бо перевдягнутися і взяти інший одяг було ніде. Під вечір другого дня подруга привезла торбу лахів і рушники. Я нарешті вилізла з тієї піжами, і мені аж легше стало, бо спочатку був просто шок.
А волонтери були? Бо ви сказали, що люди стояли цілий день, а в них ані води, ані їжі.
Волонтери приїхали пізніше. Так, усіх погодували, а мої малі й самі побігли волонтерити: забивали вікна. Молодший школу закінчив, а старші студенти. Зараз, власне, всі троє студенти. Старший вчиться в Інституті журналістики, а середній — в Інституті міжнародних відносин. Їм тоді дали кімнату в гуртожитку, а ми з меншим залишилися у квартирі товариша. Старші ще й на пари ходили і сесію складали…
Потім нас інші наші знайомі пустили пожити у свою однокімнатну квартиру, яку приготували під здачу, але ще не знайшли орендарів. Потім ми ще якийсь час на хуторі жили, але все ж повернулися до Києва, бо всі справи тут.
Ви змогли забрати більшість речей зі своєї квартири. Коли це сталося?
З часом нас стали знову пускати. А спочатку не пускали нікого з мешканців. Третій під’їзд цим дуже обурювався, бо якщо в нас тут просто капець, то в них ще більш-менш. Вони хотіли забрати свої речі, а деякі поліцейські на них кричали: «Вам що дорожче — ваше майно чи життя? Підете туди і загинете». Чесно кажучи, казати таке тим, хто щойно пережив приліт, — це заганяти людину в іще більший стрес. Але були поліцейські й цілком френдлі.
Ми з сусідами врізали у двері звичайний замок і роздали всім ключі. Бо мародери навідалися першої ж ночі. І досі тут якісь підозрілі типи крутяться… А ще — Господи, я навіть не думала, що на Лук’янівці стільки щурів! Люди не відразу змогли очистити свої холодильники і балкони, тож щури збіглися на їжу. Потім уже почали розгрібати всі завали, викидати гори сміття, яке тут лежало. Це зараз із вікон вже нічого не стирчить, а колись уламки просто вивалювалися і меблі, і техніка…
Але мені особливо шкода моїх квітів. У мене на балконі росли квіти, вони обгоріли, але те, що вціліло, я висадила просто на клумби. Ще у дворі була магнолія: я за нею наглядала, але не цього року. Тому коли «Зеленбуд» прийшов стригти траву, він зрізав мою магнолію.
Читайте такожАльона Шкрум: «Наше завдання — відновлювати швидше, ніж Росія руйнує»
«Нам відмовлялися здавати житло, бо в нас троє дітей, а отже, ми маргінали й дно суспільства»
Як ви відходили від того, що сталося?
Тяжко. Стала боятись хрущовок і панельних будинків. Бо вони легко складаються при ударі, і мені було страшно. Якщо раніше на Лук'янівці я могла спокійно спати в своєму домі, то тепер стала чемно ходити в укриття.
Але квартиру ви зняли на Лук’янівці. Знову в цьому місці. Чому?
Лук'янівка — знайома. Я звикла тут спати. В інших районах я не знаю, де летять ракети. А тут вже відомі всі шахедно-ракетні траси. Знаю, що й куди летить, у що врізається, які основні цілі… Ну й крім того, нам не дуже охоче здавали квартиру в інших районах. Одні казали: «Після ракети? Ні-ні, ви що, ми після ракети не беремо…»
І що це означає?
Ну типу ракета «заразна», і ми нещастя їм принесемо, бо й по їхньому будинку теж прилетить. Отакі забобонні люди. А інші говорили: «З трьома дітьми? Ні, ми з багатодітними справу не маємо». Хоча ми пояснювали, що в нас, власне, вже й не діти, а студенти. Хтось відверто хамив і пояснював, що вік дітей значення не має: те, що ми з чоловіком аж трьох народили, означає, що ми —маргінали й дно суспільства…
А на Лук’янівці люди бідові, «свої», вони на дітей особливо увагу не звертають. Тому ми тут і зняли квартиру. Район звичний, і мені менше стресу від того, що я звідси переїхала. Бо я тут довго прожила, і тут все моє: товариші, друзі, сусіди, магазини. Оті квіти, що знизу продають, теж «мої»… Воно якось так заспокоює, що життя нібито не зовсім розламалося, і не все так трагічно.
Ви писали, що влада пропонувала вам житло у Пущі-Водиці…
Звучало це приблизно так: «Ой, ви — багатодітна сім’я? В нас особливо немає, де вас селити, бо всі зазвичай самі щось знаходять… У Пущі є гуртожиток — 15 людей в кімнаті, кухня спільна на поверх, і якщо вам дуже-дуже треба, і зовсім немає, куди йти, можемо поселити вас туди».
Звісно, ми відмовилися, бо діти ж вчаться, то як їм з тої Пущі їхати на пари? Розрахунок був на те, що ми самі почнемо шукати, де орендувати житло.Місто надає на нього виплату, але вона невелика. Приблизно на маленьку однокімнатну квартиру, але якщо в тебе троє дітей, і тобі у ній не розвернутися, — доплачуй сам.
Ви обговорювали всі ці проблеми з сусідами? Завели якийсь спільний чат?
Завели. У нас не було чата, бо ми всі проблеми обговорювали у дворі, але оскільки двора не стало, — завели чат. Після першого ж дощу, коли вода потекла у всіх по стінах, ми стали думати, що робити, бо хана буде квартирам. Шпалери позлітали моментально, штукатурка сиплеться, все цвіте, а коли дійде до відновлення, невідомо. Будинок, куди прилетів шахед, тільки зараз почали відбудовувати, на другий рік. І там руйнування менші, одну стіну підмурувати. А коли до нашого будинку руки дійдуть…
Читайте такожСуми. Місто, яке просипається крізь пальці
«Лізти довелося на дах. Мій батько сказав: “Я полізу. Якщо зірвуся, мене не шкода”»
Подавалися на «єВідновлення»?
Ні. «єВідновлення» — це бали, які ти можеш використати в «Епіцентрі» чи деінде, на вікна і тому подібні речі. Вони дійсні тільки впродовж року, тому якщо я подамся зараз, і мені ці бали нарахують, вже за рік вони згорять. У мені вікна зараз нікуди ставити. Була квартира, в яку я вклала все, що мала, але вона мені фактично не належить. Бо я тут уже не хазяйка: це держава вирішує, коли я зможу до неї повернутися і чи повернуся взагалі.
Є й житловий сертифікат, на який можна придбати нерухомість або розпочати будівництво.
Так, але лише в тому випадку, якщо будинок визнають таким, що не підлягає відновленню. Але навіть якщо я отримаю такий сертифікат, сума в ньому буде меншою за вартість моєї квартири.
А та заява до поліції, заради якої ви цілий день стояли в черзі? Мені здається, що її сенс у тому, аби зробити вашу проблему видимою, налагодити комунікацію з тими, хто бодай дасть актуальну інформацію щодо будинку. Це так?
Звичайно, що ця заява була недарма. Після поліції ми отримали такий собі корінець: направлення до ЦНАПу, де нам видали одноразову виплату. Місто платить по 10 тисяч постраждалим. Потім, після ЦНАПу, чекаєш на комісію. Її призначає ЖЕК. Комісія обходить весь будинок, за якийсь час видає тобі акт про пошкодження, а після того тобі відкривають рахунок, куди кидають виплати. В принципі, на кожному етапі тобі підказують, куди йти і що робити далі. Ми зараз постійно ходимо на зустрічі з якимись депутатами, з цією комісією, з ким завгодно. І скрізь нам кажуть, що все буде нормально, хоча насправді нічого не відбувається.
Читайте такожВершник без голови. Чому влада Києва тільки зараз знімає «рожеві окуляри» і куди зник начальник КМВА
Куди ви зараз можете звернутися по інформацію?
У нас є будинковий актив, який цим усім займається. І він періодично звітує, куди й до кого звертався, хто що сказав або пообіцяв зробити… Над третім під'їздом уже зробили тимчасовий дах, але там простіше, а в нас такий дах не зробиш. Треба ставити металеві опори абощо. Ми зробили все самі так, як змогли. Почепили брезент… Тобто спочатку взяли плівку, але її з часом розшарпав вітер. Тоді сусідка з третього принесла брезент, і ми з іще одним сусідом та з моїм батьком його прилаштували.
Лізти довелося на дах — точніше, на те, що від нього залишилося. А там слизько і настільки небезпечно, що навіть дивитися страшно. Мій батько сказав: «Я полізу. Якщо зірвуся, мене не шкода». Щось якось зробили, але впаде сніг і порве наш брезентик. Якщо місто нічого не робитиме, буде погано.
Обнадійливих звісток нема?
Нема. Ми зараз навіть не сподіваємось на відбудову. Бо розуміємо, що в місті багато пошкоджень, а в нас особливо складний випадок. Бо легше поставити вікна чи відновити комусь балкон, який зніс шахед, ніж робити ремонт, який потрібен тут.
У цьому будинку треба мінімум три верхні поверхи розібрати, а потім побудувати наново. Це складно й дорого. Ми не сподіваємося, що це станеться швидко. Але зараз ми просимо хоча б про тимчасовий дах. Інакше ці всі конструкції, які залишилися, просто прогниють. Не можна залишати їх на зиму, а потім на ще одну, якщо ремонт триватиме роками… Бо руйнування піде до першого поверху і далі до підвалу. Вода тектиме зверху, замерзне, стіни потріскаються. Тому ми просимо бодай дошками все це прикрити, але марно. Вже пів року про це балакаємо, а результату нуль.
Хоча насправді й такі будинки відновлюють. Добре відновили, наприклад, «Львівський квартал»: там і сліду не лишилось від ракети. Ми ще бігали тоді, у 2022 році, з отакими от очима: це був один із перших ракетних прильотів у Києві… Але все відновили.
А нам хоча б дах… Дуже ми це місце любимо, і цей будинок. Тут наші діти виросли. Звідси ми на Майдан у 2014 році бігали. Ну як все це втратити?
Читайте такожВони чекали понад рік. Історія столичного ЖК, який відновили після удару російських ракет
«Мене втішали зооволонтери. Посиділи зі мною, поговорили про котів»
Ви отримуєте якусь психологічну допомогу? Спілкуєтеся з людьми, які теж втратили житло?
Ні, такого нема. Спілкуємося з сусідами: ми тут усі як рідні. Як зустрічаємося — починається «а ви що? а у вас що?» Зараз уже, щоправда, майже ніхто сюди не приходить. Люди йдуть в інше життя, вже без цього дому…
Я чомусь думала, що коли таке стається, до тебе відразу прибігають, закутують в ковдрочку, дають чашку чаю — так, як ми бачили на фотках. Але ні, такого нема. Пам’ятаю, як моя старенька сусідка з шостого сиділа тут під будинком із розбитою головою. В неї текла кров, а швидка просто не встигала до всіх. Вона сама втиралася, ми допомагали… Але ніякий психолог біля нас не сидів.
І я якийсь момент я зрозуміла… (Після паузи) коли я зрозуміла, що ми в наш дім більше не повернемося, мене накрило і я почала ридати. В цей момент до мене підійшли зооволонтери з переносками, сіли поруч, повтішали мене трохи. Ми з ними побалакали про котів, про життя. Вони сказали, що ну так, бувало й таке, але потім ставало краще…
А спрацьовує думка, що комусь гірше, ніж тобі? Що хтось втратив не стіни, а рідних або власне здоров’я, бо має каліцтво після такого прильоту?
Ні, не спрацьовує. Бо коли хтось каже, що йому гірше, ніж тобі, ти розумієш, що маєш ту людину жаліти. А жаліти ти не можеш, бо не маєш ресурсу на жаління. Ти не можеш їй нічого дати, бо зараз не маєш нічого для себе. І тоді почуваєш велику провину через те, що не можеш нічого дати цій нещасній людині.
Олено, я бачу, що ви не всі книжки із собою забрали. Чому?
Це російські й російськомовні залишилися. Їх я читати не можу, зокрема через роботу. Бо аналізую російську пропаганду, і на російську мову в мене блок стоїть. Починаю читати: о, маніпуляція, пропаганда, вкид тощо.
Ми їх переможемо?
Ох, тяжко, тяжко нам буде. Росія провалюється, але спинитись вона не може. Вже ані сил не має воювати, ні можливості. Але буде лізти до нас навіть на конях і з вилами, коли гроші на ракети закінчаться. Не спиниться.
А ми? Наш тил? Ми не спинимося?
У нас із вами, звісно, дуже велика втома. Тому й говорять зараз про когнітивну війну: це коли нас намагаються зламати психологічно, підняти на бунт, про який мріє Путін. Наприклад, «громіть трансформатори!» — заклик від «російського підпілля». Мовляв, якщо струму немає, громіть трансформатори, перекривайте дороги тощо.
І що тоді — струм з’явиться? Яка логіка?
Яка логіка може бути в росіян? Тут лише одна ціль: щоб ми всі зневірилися. А наша влада, на жаль, не надто успішно працює в цьому напрямку… Нам чому здається, що ця зима гірша за попередню? Тому що ми просто сильніше втомлені. Ту зиму пережили на останніх силах, а тут нам кажуть: давай, маршируй далі… І ми маршируємо.
P.S. Після розмови з Оленою я побачила на полиці смішні статуетки — чи то тролів, чи то інших казкових почвар. А між ними маленькі будиночки. «Колекціонуєте?» — спитала я. Олена відповіла, що так. А потім обрала у цьому тролячому місті один будиночок. «Оцей візьму з собою», — сказала вона і поклала його в кишеню куртки. Людина, яка не має дому, носитиме із собою його маленький символ. Хочеться вірити, що це ненадовго. І що прийде час, коли ця іграшка знову займе своє місце на полиці. Там, де буде Оленин дім.