Явився «Русский мір»-2
Наприкінці вересня 2022 РПЦ, РОСХВЄ та численні муфтіяти й мусульманські духовні управління неформально об’єднувало невимовне задоволення від адміністративного й воєнного контролю Росії над південними українськими землями. Як згадувалося вище, Московський патріархат, під який російські війська жорстко «зачищали» регіон, вже мріяв про «організацію життя приходів» (читай: нову ієрархію та жваві грошові потоки), а «патріархат Ряховского» пропрацьовував відкриття нових єпархій — крок, який би зміцнив статус п’ятдесятницької челяді при путінському дворі.
Питання етики та захисту прав і свобод населення Херсонської та Запорізької областей мало кого хвилювало. Захоплюючи будь-яку територію, окупант на початку долав силовий опір супротивника і вже після того звертав увагу на інтелектуальних і навіть духовних опонентів — політиків, вчителів, журналістів та священників.
Південь України винятком не став: саме в тому регіоні спостерігалися кричущі порушення громадянських та, зокрема, релігійних свобод.
Доволі невдячна справа — безапеляційно пов’язувати релігійну ідентичність з політико-етнонаціональним вибором. Але у випадку з окупацією Росією двох південних українських областей цей ризик цілком виправданий.
Брутальний прихід сусідньої держави розділив вірян УПЦ (МП) на два нерівномірні табори — окупацію вітала значна частина її кліру та прихожан. Цю церкву росіяни вважали легітимною й бажаною, а її представників — як-от Геннадія Шкіля — плескали по плечу й запрошували на гучні офіційні заходи. За повідомленням проросійського дослідницького центру «Хрізма», більшість кліриків УПЦ (МП) в окупованій частині Херсонської області лояльні до окупаційної адміністрації, синхронно згадують патріарха Кіріла та митрополита Онуфрія й бояться повернення територій під контроль України.
Втім домінування ЗС РФ становило фізичну небезпеку для представників тих мейнстримних релігійних суб’єктів, чия ідентичність міцно спиралася на українськість (ПЦУ та УГКЦ). За даними «Інституту вивчення війни» (станом на квітень 2023), 34% випадків переслідувань (26) стосувалися саме ПЦУ. Для порівняння — лише 13% випадків (10) «зачепило» християн-баптистів (цифра для усіх протестантів разом — 34%).
NB: ситуації, коли окупаційна адміністрація переслідувала представників УПЦ (МП), — рідкісний виняток. Йдеться, зокрема, про священника токмацького храму Успіння Пресвятої Богородиці протоієрея Костянтина Максимова, якого росіяни звинуватили в шпигунстві — нібито зборі та передачі координат ППО. Перед тим посланці з Москви схиляли кліриків Бердянської єпархії УПЦ (МП) до переходу під протекторат РПЦ, але Максимов відмовлявся і не згадував ім’я патріарха Кіріла під час літургій. Коли тиск на нього став нестерпним, у травні 2023 священнослужитель спробував виїхати через Крим, однак його затримали. Після 14 місяців перебування в полоні 2 серпня 2024 карикатурний «суд» призначив Максимову 14-річне покарання в колонії суворого режиму.
Після того, як війська РФ окупували Херсонську область, звідти почали оперативно виїздити нечисленні римо-католицькі та греко-католицькі клірики. У випадку з першими, багато хто з них не володів українським громадянством і мав, як правило, польський паспорт. Насправді це було повторення того, що священники обох конфесій пережили після окупації Кримського півострова: цькування, переслідування та невідворотні депортації. Зрештою, російським військовим вдалося залякати священників ПЦУ та проукраїнськи налаштованих протестантів і мусульман.
Також російський каток проїхався й по протестантах, які після 2014 поступово та невідворотно українізувалися. Особлива нелюбов представників «братнього народу» до останніх також продиктована тим, що протестанти, які з 1991 навчилися не користуватися державним ресурсом і водночас залишатися соціально активними, трималися осторонь від окупаційних адміністрацій та їхньої «гуманітарної допомоги».
Так, наприклад, під час окупації Херсону баптистські церкви (загалом їх у місті 6) самостійно займались евакуацією населення. Їхні споруди стали бомбосховищами та логістичними хабами для розподілення продовольства. Роль цих конгрегацій після звільнення міста лише посилилася: вони надавали доступ до води, харчів та електроенергії під час тривалих блекаутів, і саме до них звертались органи місцевої влади, коли населенню бракувало шелтерів чи було потрібно оперативно розподілити продукти, які швидко псуються.
Херсонські протестантські церкви — це «соціальні хаби, де є бомбосховище, джерело електроенергії, вода, їжа та духовно-психологічна допомога. На мій погляд, жодна міська чи державна структура не працює так ефективно, як церкви в Херсоні», — свідчив 30-річний Станіслав Синій, студентський декан зруйнованого росіянами Таврійського християнського інституту (див. вище підрозділ «Case study: Кришталеві місяці…») і служитель баптистської церкви «Христа Спасителя». У його церкви не було колаборантів, але були прихильники Росії. Їх нараховувалося до 10 осіб, і під час втечі військ РФ із Херсона вони перемістилися до Криму.
Зрештою, бульдозер окупантів пройшовся по всіх, хто не бажав брати участь у будівництві «Русского міра». Наприкінці жовтня 2022, перед звільненням Херсона, ситуація стала настільки критичною, що зазвичай холоднокровні баптисти написали на своєму офіційному сайті: «Орки мінують плавні й посадки, виселяють людей із сіл», «заїжджають угруповання, аби цілеспрямовано грабувати домівки, школи, лікарні», «усі окуповані міста й села переживають біль, страждання й тортури».
За даними британського журналіста й автора книги «Нічого правдивого й усе можливе. Пригоди в сучасній Росії» Пітера Померанцева, протестанти стали жертвами 34% переслідувань з боку росіян (станом на квітень 2024). Баптисти в цій сумній статистиці займають 13% — це робить їх другою найбільш ураженою групою після українських православних.
7 грудня 2023 стало відомо, що існує датоване 26 грудня 2022 «розпорядження» окупаційної адміністрації Запорізької області (за підписом «голови» Євгена Балицького) про заборону УГКЦ на підконтрольній території. Церкві закинули «діяльність із порушенням законодавства», «роботу її керівництва в інтересах іноземних спецслужб» та «участь прихожан у масових заворушеннях й антиросійських мітингах у березні-квітні 2022 року» (тобто de facto мирному спротиві окупації).
Під заборону підпала не тільки ця християнська конфесія, але й благодійні організації з релігійним бекґраундом — «Лицарі Колумба» та «Карітас». Їхня делегалізація негативно позначилася на планомірності й достатності постачань ліків, одягу та харчів до окупованих територій.
Також, розквитавшись зі Свідками Єгови в самій Росії та у Криму, окупанти серйозно взялися за цих вірян і на території півдня України. Приміром, 23 січня 2023 російське «ГУ МВС Херсонської області» відзвітувалося про блокування діяльності осередку Свідків Єгови, який функціонував на території Скадовського та Голопристанського районів. Віруючим закидали не тільки пропаганду «антиправославних ідей» та «розповсюдження екстремістської літератури», але й заперечення «входження регіону в склад Росії». Того ж дня шукачі екстремізму за бюджетний кошт зачинили «Зал царств» в Олешках (20 км на південь від Херсона) та вилучили понад 1700 зразків друкованої продукції.
У цілому, на окупованих територіях Свідки Єгови миттєво потрапили в «списки екстремістів» і пережили системні обшуки та допити.
Чимало адептів згаданого релігійного руху полишили ці регіони; за наявними даними, п’ята частина усіх Свідків Єгови — майже 28 000 (переважно жінки та діти) — виїхали за кордон (значна частина до Німеччини).
***
Незалежна від Росії думка мала високу ціну, і це не риторичний оборот. Приміром, у березні 2022 в Мелітополі Запорізької області окупанти майже дев’ять днів утримували в полоні Дмитра Бодю, громадянина США, пастора євангельської церкви «Слово життя». Представники ЗС РФ захопили будівлю його церкви «Слово Життя» та перетворили її на військову базу (за іншими даними — на «МВС»), а самого священника рано-вранці 19 березня заарештували й ув’язнили. Інкримінували антиросійську діяльність та роботу на ЦРУ. Йому повідомили, що невдовзі вб’ють.
Проте через 8 днів пастору вдалося врятуватись із полону. Частково — через міжнародний розголос. Після цього до нього додому продовжували приходити російські військові з наполегливими проханнями «співпрацювати». Зрештою, пресвітеру і його сім’ї вдалось евакуюватися через Крим, Мордор, Латвію й Польщу. Бодю вже мав досвід переслідувань за віру: в інтерв’ю «Радіо свобода» він розповів, що у 80-ті роки був змушений утікати з СРСР до США через утиски. Далі повернувся служити в Сімферополь і знову, але вже у 2014, виїхав з півострова через анексію.
Християнам із півдня України й досі загрожує небезпека. Очільнику протестантської «Мелітопольської Християнської Церкви» Віктору Сергеєву довелося спішно залишити місто через схиляння окупантами до співпраці й загрозу викрадення (його обвинувачували у зберіганні зброї та засобів радіозв’язку вдома й у церкві).
Споруду, де він служив, росіяни окупували на початку серпня 2022. Вони відразу заборонили проводити там богослужіння та перетворили її на розважально-спортивний комплекс. 10-12-метровий християнський хрест перед церквою росіяни спиляли й розмістили замість нього російський триколор. Віряни цієї конгрегації були змушені виїхати або за кордон (Німеччина й США), або на вільну Україну (частина досі лишається в окупації).
Загалом у закритті церков росіянами на півдні України простежується чітка тенденція: якщо з початку вторгнення споруди блокувалися поодиноко і під соусом протидії «екстремістській діяльності», то вже після осені 2022 всі неправославні церкви на окупованих територіях були позбавлені права проводити богослужіння.
18 червня 2022 у Мелітополі російські військові викрали пастора протестантської церкви «Джерело життя» Валентина Журавльова. Його «запакували» в центрі міста під час спільної молитви віруючих із різних церков, яка тривала з початку окупації. Чоловіку дозволили лишитись у Мелітополі за умови, що він не проводитиме богослужінь.
«Місто окуповане, а на головній площі десятки людей співають «Боже великий, єдиний, нам Україну храни». Звісно, це не могло подобатися загарбникам», — передавав «Центр журналістських розслідувань» слова пастора впливової мелітопольської євангельської церкви «Благодать» Михайла Брицина.
Споруду, де він служив, окупанти захопили 11 вересня 2022. Військові ввірвались у будівлю під час зібрання, зупинили його та заблокували вірян. У прихожан взяли паспортні дані, у деяких вірян — відбитків пальців. Коли росіяни знайшли в церкві релігійну літературу, видану ще у 1990-х у Німеччині, вони обвинуватили протестантів у тому, що вони німецькі шпигуни і є «раковою пухлиною, якої потрібно позбутися». 9-метровий хрест, що стояв перед церквою, військові знесли. Самого Брицина обвинувачували в агітації проти РФ. Він зміг виїхати з міста через 4–5 днів з дати захоплення його церкви та зупинився у Рівненській області.
За свідченням протестантського священника, у Мелітополі окупанти зачинили щонайменше 18 християнських церков, що змусило вірян збиратися на богослужіння вдома та загалом сильно вдарило по їхній здатності гуманітарно допомагати містянам.
Брицин і досі залишається пастором церкви «Благодать». Десь 400 його підопічних (зі 600) виїхали з Мелітополя й осіли на підконтрольній українській владі території або переїхали в одну з 16 країн світу.
26 грудня 2022 очільник окупаційної «Військово-цивільної адміністрації Запорізької області» Євген Балицький заборонив діяльність громади «Благодать» і конфіскував її майно. Причина полягала в тому, що, на думку росіян, керівництво церкви «працювало в інтересах іноземних спецслужб», прихожани брали участь у проукраїнських мітингах впродовж березня-квітня 2022, а сам Брицин агітував проти «мирного життя на території Запорізької області».
У 2024 ця та інші історії переслідування росіянами прибічників третьої гілки християнства були використані українськими протестантами в лобістській кампанії в США для протидії російським пропагандистським наративам і прискорення надання Україні військової допомоги. Основними її цілями були протестант і водночас Спікер Палати представників Майк Джонсон, католик-віцепрезидент США Джеймс Дейвід Венс (Джей Ді Венс) та члени Республіканської партії США, для яких питання віри й захисту релігійної свободи не були порожнім звуком і які через це були вразливі до сентенцій імперських трубадурів про утиски цієї свободи в Україні.
Незаконно ув’язненими до червня 2024 залишалися бердянські священнослужителі-редемптористи УГКЦ ієромонах Іван Левицький (настоятель храму Різдва Пресвятої Богородиці) та Богдан Гелета (хворий на цукровий діабет клірик цього храму).Обох затримали 16 листопада 2022. Після початку вторгнення у 2022 чоловіки вирішили залишитись у зоні окупації та пізніше навіть взяли під опіку осиротілі (віруючі виїхали) римо-католицькі парафії.
Російські силовики обвинуватили кліриків у «масштабній підривній роботі» та пособництві «українським терористам», адже в одному з храмів УГКЦ окупанти нібито виявили зброю для партизанської роботи проти розквартированих у Бердянську сил РФ. Обидва священники опинились у в’язниці (їх тримали окремо) та пережили катування (особливо отець Іван Левицький).
Ось докладне свідчення Гелети: «Нас було 7–8 чоловіків у камері для двох. Ми спали на підлозі, камера була дуже сира. Через цю камеру протягом 4 місяців проходило дуже багато людей. […] Їх «фільтрували». Також у нашій камери було чути крики (з сусідньої — прим. ред.), бо там була камера, де катували людей. Це був просто жах».
ФСБ пропонувала Гелеті співпрацю, але свідомий клірик відмовився. За словами римо-католицького єпископа Яна Собіла, росіяни планували використати Левицького та Гелету як обмінний фонд]. Найімовірніше, одна з таких спроб відбулась у травні 2023, коли «Росія пропонувала українській стороні провести обмін двох католицьких священників на двох православних священників». Втім офіційний Київ відмовив].
Вже у червні 2024 обидва клірики повернулися до України після року та 7 місяців полону. Найімовірніше, їх та ще близько 98 інших українців віддали за ексмитрополита Тульчинського і Брацлавського УПЦ (МП) Іонафана (Єлецьких) і двох священників із цієї ж церкви — Миколу Закройця й Олександра Лунєгова.
Наприкінці серпня того ж року українські правоохоронці встановили особи трьох росіян, причетних до викрадення згаданих вище греко-католицьких служителів, та заочно повідомили їм про підозри в порушенні законів та звичаїв війни. Йдеться про Алєксандра Корнєєва, Євґенія Свістунова та Дєніса Шеховця, які змовилися та склали неправдиві документи про те, що Левицький і Гелета зберігали боєприпаси та співпрацювали з українськими спецслужбами.
Загалом репресії проти християнських та мусульманських священнослужителів, обшуки в сакральних спорудах та вдома в лідерів релігійних організацій почалися ще в березні 2022]. Станом на кінець 2023 уся римо-католицька пасторська діяльність на окупованих Росією територіях призупинена. Єпископат спілкується з вірянами через інтернет; останні залишилися без відправлення таїнств.
У червні 2024 під час інтерв’ю «Укрінформу» очільник УГКЦ Блаженніший Святослав заявив про цілковиту ліквідацію керованої ним структури на окупованих РФ територіях. «…сьогодні фактично немає жодного католицького священника — ані греко-католицького, ані римо-католицького».
***
Наприкінці листопада 2022 у Новій Каховці (близько 80 км на схід від Херсона) сталася майже така ж трагедія, як і в Слов’янську в 2014 (йдеться про розстріл 4 протестантів, див. розділ «Слов’янськ: фальстарт Гіркіна»).
Попри постійну загрозу викрадень і катувань, у місті залишилися служити диякон Церкви християн віри євангельської (п’ятдесятників) та батько сімох дітей 52-річний Анатолій Прокопчук та його 19-річний син Олександр. Представниця міжнародного руху, активісти якого з моменту блокади військами РФ Маріуполя через Росію повернули в Україну або ЄС понад 10 000 депортованих до Росії громадян України, на умовах анонімності розповіла, що вони попереджали новокаховських протестантів про небезпеки від окупантів та вмовляли виїхати, куди вони вважають за потрібне. Деякі люди скористалися цією можливістю. Але Анатолій та Олександр відмовилися. Віряни тієї церкви дуже поважали свого диякона, адже навіть в умовах окупації Анатолій вирішив залишитись і служити людям.
За даними «Центру журналістських розслідувань», російські військові викрали Анатолія й Олександра, які працювали в гаражі, 22 листопада близько 19:00. Далі їх вивезли в напрямку села Райське (9 км на південь від Нової Каховки) на Honda Odyssey їхнього друга.
Мотиви викрадення залишаються незрозумілими, хоча члени тамтешньої протестантської церкви вважають, що чоловіків убили з метою забрати автомобіль. За іншою версією, коли батько і син заганяли машину в гараж, до них підійшли двоє російських військових у балаклавах і попросили підвезти їх до Райського (вони відстали від свого угруповання). За пів години телефон Анатолія вже не відповідав.
Після інциденту рідні та друзі розмістили в соціальних мережах оголошення про пошук обох Прокопчуків. 26 листопада в лісопосадці в бік Райського знайшли їхні тіла, понівечені до невпізнання, зі слідами жорстоких тортур. Обидва загинули від численних кульових поранень в ділянці грудної клітки. Батька та сина разом поховали 29 листопада.
Доля інших членів новокаховської п’ятдесятницької церкви склалася набагато краще. «Ми приймаємо українських біженців, які самостійно або проти волі опинились у Росії та веземо їх до країн ЄС та до України», — каже вищезазначена російська представниця волонтерського руху. Його активісти вивезли дружину та батьків Анатолія Прокопчука (останніх — до Чехії), а сама церква ХВЄ, де служив убитий диякон, поступово і вже майже повністю перевезена до Фінляндії для створення унікальної релігійної комуни.
У цілому, за даними дослідницької ініціативи «Релігія в огні», у період з 24 лютого до 24 серпня 2022 зафіксовано загибель чи вбивство щонайменше 26 священників, віруючих капеланів та волонтерів — 7 з ПЦУ, 7 з УПЦ (МП) та 4 протестантські пастори. 8 зазнали поранень, 16 перебували в полоні [10 від протестантів, 5 від ПЦУ та 1 від УПЦ (МП)]. Сама УПЦ (МП) на кінець 2023 оцінила свої втрати так: 14 священнослужителів, які загинули, та 20, які зазнали поранень; 112 храмів були зруйновані й 308 — зазнали пошкоджень.
«За одинадцять місяців ними (російськими військами — О.Г.) зруйновано чи сплюндровано понад 270 храмів і сакральних споруд, вбито й замордовано десятки священнослужителів». Ця оцінка релігійних наслідків вторгнення РФ до України викладена у Зверненні ВРЦіРО до учасників засідання Ради Безпеки ООН 17 січня 2023 року. Підпис УПЦ (МП) під цим документом відсутній. До речі, засідання Радбезу ООН ініціювала саме Росія через «утиски єдиної канонічної православної церкви в Україні», керівництво якої спішно відхрестилося від «захисників» та попросило Кремль не говорити від імені УПЦ (МП) на подібних міжнародних майданчиках. Звісно, Москва Києва не почула.
За свідченням розслідування російського медіа «Вёрстка», що вийшло на початку липня 2023, на окупованих територіях України з початку вторгнення РФ здійснила щонайменше 109 актів тиску на храми та релігійних діячів п’яти конфесій (здебільшого — проти протестантів та вірних ПЦУ). Зі 43 священнослужителів, які зазнали репресій, 8 опинились у полоні, 5 були вбиті. Найрозповсюдженішими причинами репресій були: підтримка дій української влади, використання української мови, непідтримка дій РПЦ та її керівника Владіміра Ґундяєва (стосується УПЦ (МП) та зокрема 4 служителів цієї церкви в окупованому Росією Мелітополі) й de facto впровадження в дію жорсткіших російських законів (перші жертви — Свідки Єгови).
Так Росія перенесла на окупований український південь (а також схід) свою збочену візію церковно-державних взаємин — після їх тривалої апробації в самій РФ та на кримському півострові.
Це мало цілком прогнозовані наслідки: карколомне зменшення кількості релігійних організацій (за даними російської «Нової газети» — з 1967 до 902), жорстке примушення священнослужителів усіх конфесій до всебічної «співпраці» й цілковитий контроль РПЦ над релігійним життям в окупованих регіонах.
***
Олексій Гордєєв — уродженець Севастополя; магістр богослов’я, викладач Київського політехнічного інституту, журналіст. Як фрілансер співпрацював з виданнями «Дзеркало тижня», «Українська правда», «Лівий берег», «УП.Життя», «Економічна правда», «Цензор», «Апостроф», ТЕКСТИ, «Телеграф», «Релігійно-інформаційна служба України», «Релігія в Україні» та ін. Автор книги «Церква на Майдані» (2016) про вплив віри під час Революції гідності.