Звідки походить Хеловін?
Християнська критика Хеловіну часто посилається на Самайн – кельтське свято мертвих, як ніби є прообраз Хеловіну. Насправді зв’язок із Самайном сильно перебільшений. Ідея про зв’язок Хеловіну з Самайном набула популярності з легкої руки знаменитого дослідника релігій, обрядів і культів сера Джеймса Фрезера, який припустив, що християнське святкування всіх святих і померлих 1-2 листопада стало християнізацією вже існуючого язичницького свята (подібні ідеї популярні і щодо Різдва Христового, дата святкування якого 25 грудня нібито має причину у римському язичницькому святі на честь Непереможного Сонця), але популярність гіпотези не означає її істинність. Історик Рональд Хаттон показав, що переконливих доказів, які би доводили цю гіпотезу, немає.
Сама назва Halloween не має, до речі, нічого спільного з пеклом (англ. hell) і означає «вечір перед днем Всіх святих» (All Hallows’ Eve). Дату святкування Всіх святих 1 листопада запровадив у Римі папа Григорій III (731–741), а папа Григорій IV у IX столітті зробив його загальним святом для всієї Західної Церкви. Наступний після цього свята день 2 листопада присвячений поминанню спочилих. Поминальний день 2 листопада запровадив абат Одилон Клюнійський близько 998 року для своїх монастирів, звідки звичай поширився на весь Захід. Богословська логіка тут така: спершу Церква святкує всіх тих, хто прославлений на Небесах (всі святі), а потім молиться за душі всіх померлих, що потребують милості Божої та очищення. Візантійська літургічна традиція інша: Всіх святих відзначають у першу неділю після П’ятдесятниці (Трійці), а поминання спочилих відбувається у суботу напередодні П’ятдесятниці (Троїцька поминальна субота). Святкування всіх святих через тиждень після Трійці є святкуванням того плоду, який людство приносить Богові у відповідь на зіслання Святого Духа.
Різні помісні Церкви мають різні традиції, але суть від того не змінюється. І Захід, і Схід у певний час відзначають пам’ять Всіх святих і до чи після цього свята моляться за померлих. Запозичення і взаємопроникнення різних літургійних культур, обрядів і святкувань також здавна мали місце в історії. Можна критикувати бездумні запозичення з інших культур, але тут слід бути обережним: адже і різдвяна ялинка, і вертеп, як і багато інших звичаїв, що тепер невід’ємні від нашої української християнської культури, теж колись прийшли ззовні і були запозиченням.
Символи смерті, які використовують в естетиці Хеловіну, також не чужі православній традиції. Згадаймо іконографію Розп’яття: біля підніжжя хреста зображено череп і кістки – «голову Адама». На чернечому одязі у великій схимі також зображають череп і кістки. До цього ж можна віднести «костниці» у афонських та інших грецьких монастирях, в тому числі на Святій Землі та Синаї, заклики мати «пам’ять смертну», щоби утримуватися від гріха, тощо. Проблема не в черепі і кістках як таких, а у тому, який сенс вкладають у цю символіку.
Чому Хеловін набув такої популярності в Україні?
Вочевидь, Хеловін заповнив нішу, яка була порожньою. Для дітей і молоді це свято гри, перевдягання та «контрольованого страху» без жодних зобов’язань. Для переважної більшості учасників тут немає ідеології і немає насправді містики. Популярність Хеловіну серед молоді пояснюється тим, що це свято відповідає на її реальні потреби.
Українські діти знайомляться із цим святом у початковій школі, якщо не раніше. На початку 2000-х мовні школи та вчителі англійської мови зробили його «навчальним святом», і так воно потрапило до садочків та шкіл. Паралельно з цим поп-культура зробила його візуально привабливим для молоді. Маркетинг побачив у цьому сезонний привід для активізації продажів між вереснем та Різдвом. А символічна належність Хеловіну до західного світу сприяла тому, щоби приймати це свято як один з маркерів наближення до західної цивілізації.
На які потреби молоді відповідає Хеловін?
По-перше – гра та перевтілення. Костюм і маска дозволяють стати на один вечір кимось іншим, випробувати роль. Ті, хто пам’ятає радянські часи, давайте згадаємо, як дітьми перевдягалися на новорічний карнавал. Завдяки перевдяганню молода людина пізнає себе та світ з позиції «я ніби інший». Це ще й спосіб пошуку ідентичності. Коли підліток надягає маску, він отримує можливість випробувати різні версії себе, не платячи повну ціну за кожну. Ерік Еріксон вважав, що такий період легітимного експериментування з ролями є необхідним для формування зрілої ідентичності. А британський психоаналітик Дональд Вінніккотт описував гру як «проміжний простір» між внутрішнім і зовнішнім світом, де можна безпечно прожити те, що в реальності нестерпне. Коли дитина перевдягається в чудовисько, вона не прославляє зло – вона приборкує свій страх, ніби говорячи: «я сильніша за нього, я можу його зняти, як маску». Те саме казав Честертон про казки: дракони вже присутні в дитячій уяві, а казка лише показує, що їх можна перемогти.
Перевдягання, гра мають і соціальний вимір. Йоган Гейзинга в «Homo ludens» доводив, що культура виникає в грі та як гра: право, поезія, ритуал мають ігрову основу. Карнавал, за Бахтіним, дає можливість світові «перевернутися» на один вечір, щоб потім стати на місце. Таку саму функцію виконувала колись в Україні Маланка з її перевдяганнями.
Перевдягаючись, дитина чи юнак або дівчина пробує себе у новій ролі. Аристотель у «Поетиці» називав людину найбільш «наслідувальною» з істот: перші знання ми здобуваємо через мімезис. Коли дитина грає в маму, лікаря чи воїна, вона буквально вчиться бути людиною. У рольовій грі дитина стає на голову вища за себе: вона тримає правила ролі, стримує імпульси, вчиться бачити світ очима іншого. В такий спосіб розвиваються дуже важливі для дорослого життя навички і самоконтролю, і співчуття.
Ще одна потреба, на яку відповідає Хеловін, – це робота зі страхом. «Розважальний страх» стає способом пережити жахливе у контрольованій формі. Подібний досвід людина може пережити, переглядаючи фільм жахів. Карнавал у страхітливих костюмах для дітей війни може бути способом опанувати тривогу. Карнавал Хеловіну – це насмішка над страхіттями. Льюїс поставив епіграфом до «Листів Крутеня» слова Лютера й Томаса Мора про те, що диявол не терпить насмішки. Мені здається, що «демонічні» образи Хеловіну – це радше насмішка над бісовщиною, ніж якесь сатанинське дійство.
Крім того, у Хеловіні можна помітити і легалізоване порушення правил. Це трохи карнавального бунту в безпечних межах: «лякати» дорослих, вимагати солодощі. А разом із тим – творчість: діти і підлітки готують костюми, прикрашають дім чи місце святкування.
Богослов’я гри
Ідея гри не чужа і богослов’ю. У святителя Григорія Богослова є вислів, який коментує преподобний Максим Сповідник (Ambigua ad Iohannem 71), про Логос, який «грає» у різноманітті форм творіння. Максим пояснює: «гра» Логоса означає не легковажність, а «переважаючу» мудрість, подібно до того, як «безумство» і «немочі» Бога в 1 Кор. 1:25 означають Його незрівнянну силу й мудрість. Цю думку згодом розгорнув Гуго Ранер у книзі «Людина, що грає» (Der spielende Mensch): створення світу не було необхідністю, це вільна, радісна «гра» Бога у кращому сенсі цього слова. Людська гра є відблиском свободи Творця. Видатний богослов ХХ ст. Романо Гвардіні в «Дусі літургії» має розділ «Літургія як гра». Літургія не має утилітарної мети, вона – наче гра дитини перед Отцем. Тут можемо перекинути місток до «літургійного реалізму»: за Божественною літургією ми входимо в дійсність Царства Божого, переживаємо його присутність у максимально можливій повноті тут і тепер, хоча все ще очікуємо його. Ми ніби «граємо» Царство Боже наперед, і ця гра стає більшою реальністю, ніж наша буденність.
Не є чужою християнству і метафора перевдягання. Прийнявши хрещення, ми «одяглися у Христа». Білі одежі хрещення, найкращі ризи для Божественної літургії, одяг чернецтва – все це не є маскарадом, це одяг, який свідчить про преображення через прийняття нового образу. Людина прагне «стати іншим», і у християнстві вона покликана до обоження – стати тим, ким вона ще не є.
Таким чином, потреба у перевтіленні та грі закладена у самій людській природі, що створена для преображення. Звісно, карнавали на Хеловін – це поверхова або може навіть спотворена відповідь на цю потребу. Церква має свою, глибшу мову перевтілення. Пастирська задача – не заперечити і не придушити потребу людини, а показати, куди вона справді веде.
В чому небезпека?
Прошу дорогого читача не подумати, що я виправдовую Хеловін з будь-якими його костюмами, атрибутами та дійствами. Розумію, що поруч із цілком «невинними» святкуваннями на Хеловін хтось може вдаватися до певних окультних практик, як-то ворожіння чи «викликання духів», що є вкрай небезпечним заграванням із бісівськими силами. Окультні практики прямо заборонені у Святому Письмі (Втор. 18:10-12). Карнавальні костюми можуть бути надто сексуалізованими, що роздмухує пристрасті і може спонукати когось до розпусти (згадаймо застереження Спасителя: «Горе тому, через кого спокуса приходить», Мф. 18:7). Деякі образи Хеловіну, особливо натуралістичне зображення крові, можна прочитати як культ насильства.
Серед карнавального одягу на Хеловін досить поширені костюми, що пародіюють священників, черниць, святих, або навіть Христа! Вочевидь, християнину неприпустимо ані вдягати таке, ані схвалювати, коли подібне надягає на себе хтось із друзів.
Деякі «святкування» на Хеловін можуть справді налякати малих дітей! Те, що для підлітка буде «контрольованим жахом», для малечі може стати травмуючим. Лякати можна лише тих, хто сам погодився грати, і в жодному разі – не малих, особливо зненацька.
В контексті війни в Україні і травмованості кожного члена нашого суспільства особливо актуально, щоби карнавал не став тригером для збільшення болю. Костюми з реалістичними ранами чи «мерцями» можуть ранити людей, які втратили на війні рідних. Над болем людей не можна сміятися, навіть мимоволі.
Якщо узагальнити, то можна сказати, що межа проходить там, де карнавальний образ перестає висміювати зло і смерть, а починає милуватися ними або ранити людей.
Критикуючи, пропонуй!
Найцікавіше те, що в українській традиції все це колись було: маски й перевдягання на Маланку (зі смертю, чортом, козою), вертеп із смертю, що стинає Ірода, ворожіння та розваги на Андрія. Церковна критика із цим боролася, але без великого успіху, так що врешті-решт витіснити цю народну карнавальну стихію значною мірою змогла лише радянська доба. Тож не дивно, що Хеловін зайняв звільнене місце.
Чи можемо ми запропонувати дітям і молоді такі свята, які даватимуть гру, спільноту й перемогу над страхом? У мене наразі немає вичерпної відповіді, а лише кілька міркувань.
Незадовго до Хеловіну (за новим календарем) або невдовзі після нього (за старим стилем) – Дмитрівська поминальна субота. Чим не нагода поспілкуватися з дітьми про смерть і воскресіння, відвідати могили рідних на цвинтарі і засвітити там свічку, принести продукти на панахиду до церкви, дати дитині цукерки, щоб вона роздала друзям пом’янути своїх спочилих рідних? До речі, в Англії існував звичай souling: на Всіх святих і поминальний день бідні й діти ходили від хати до хати, отримували «душевні пиріжки» (soul cakes) і молилися за померлих господарів. Історики розглядають його серед попередників нинішнього «солодощі або капость».
Чи можемо ми запровадити Андріївські вечорниці без ворожіння, але так, щоб це було цікаво молоді? А може, спробувати замислитись і над «воцерковленням» Хеловіну у той чи інший спосіб? Як щодо ідеї повернути гарбузові його мирне осіннє значення, наприклад, прикрашаючи гарбузами церковні подвір’я на Покрову? Не кожна ідея знайде відгук у тій чи іншій спільноті. Але можна експериментувати і шукати нові форми.
А от боятися Хеловіну точно не треба. Адже християнин не боїться ні смерті, ні її масок, бо Христос смертю смерть подолав («Де твоє, смерте, жало? Де твоя, аде, перемога?», 1 Кор. 15:55). І від чого нам варто відмовитися вже зараз – це від демонізації карнавалу. Навіть не схвалюючи і не розділяючи його естетику. Бо заборонений плід стає ще більш привабливим.