Дивлячись на фотографію в телефоні, чекаючи на повідомлення чи слухаючи новини про загострення, рідні ловлять себе на думках, за які їм одразу стає соромно: вони прокручують сценарії найгіршого, уявляють раптову тишу, майбутнє, яке доведеться будувати наодинці. Виникає страх «накликати біду» або тихе самозвинувачення: «Якщо я вже уявляю це, то я допускаю, що він не повернеться».
У психології для опису переживань, пов’язаних з очікуванням можливої втрати близької людини, використовують, зокрема, поняття «передчасного» або «випереджального горювання» (anticipatory grief). Воно може супроводжуватися смутком, страхом майбутнього життя без близької людини та відчуттям самотності. Водночас тривога зосереджується на загрозі, очікуванні небезпеки та спробах зрозуміти, що може статися. У реальному досвіді ці переживання часто переплітаються, тому не завжди можна чітко відокремити одне від іншого.
Тривале життя в умовах загрози може виснажувати. Іноді людина намагається подумки підготуватися до можливого найгіршого. Іноді тривале напруження позбавляє її відчуття безпеки навіть у відносно спокійні дні.
Окремий досвід переживають рідні тих, хто перебуває в полоні або зник безвісти. Вони не мають достатньо інформації, щоб зрозуміти, що сталося з близькою людиною, і водночас не можуть відкласти власне життя до появи відповіді. У такій невизначеності надія, страх, смуток і пошук інформації можуть співіснувати місяцями.
Цей внутрішній процес може непомітно змінювати повсякденні стосунки.
Телефонний дзвінок може приносити полегшення, але іноді ще до відповіді виникає страх. Людина вчитується в короткі повідомлення, намагається вловити зміни в інтонації, шукає ознаки небезпеки навіть там, де їх може не бути. Виникають дивні паузи: хтось боїться зайвий раз нагадати про побутові проблеми, щоб не перевантажувати, а хтось дратується через дрібницю, хоча насправді його непокоїть значно більше.
Військовий може помічати це напруження, але не обов’язково розуміти його причину. А іноді воно взагалі залишається непоміченим – у кожної родини свій спосіб витримувати загрозу.
Дехто намагається не залишати собі вільного часу. Робота, волонтерство, постійні справи дають можливість зосередитися на тому, що можна зробити зараз. Але коли будь-яка пауза стає нестерпною, тривога, від якої вдавалося відволіктися, знову виходить на перший план. Хтось несвідомо забороняє собі радіти, переконуючи себе, що не має права на звичайне життя, доки близька людина в небезпеці.
Проте реальне життя залишається суперечливим. Людина може боятися загибелі партнера і водночас сперечатися з ним через побутові дрібниці, чекати на його дзвінок, планувати спільну відпустку, сердитися на коротку відповідь і знову чекати. Ці стани не скасовують один одного. Вони співіснують, навіть якщо витримувати ці суперечливі почуття буває важко.
У такі періоди може допомагати розрізнення того, на що людина справді здатна вплинути, і того, що від неї не залежить. Можна домовитися з близьким про зручний спосіб підтримувати зв’язок, обговорити, як повідомляти про зміни в обставинах, і прямо говорити про власні потреби, не очікуючи, що інший здогадається про них сам. Якщо тривога не дає спати, зосередитися на роботі чи підтримувати звичні стосунки, варто звернутися по психологічну допомогу. Це не усуває небезпеки і не гарантує спокою, але допомагає не залишатися з переживаннями наодинці.
Реальна небезпека нікуди не зникає від того, що людина вчиться давати раду тривозі. Але й найстрашніший сценарій, який виникає в її думках, не є прогнозуванням того, що станеться.
Страх втрати може бути присутнім у стосунках, поки людина чекає, хвилюється, злиться, будує плани і живе звичайним життям. Не кожна розмова має повертатися до війни, а кожна зустріч не мусить нагадувати про можливу розлуку. Іноді близькість зберігається саме в тому, що люди продовжують бути одне для одного не лише тими, за кого страшно, а й тими, з ким триває життя.
Читайте такожВиснаження людей, яких ніхто не питає, як вони