Багато хто сприймає скорочення горизонту планування як власну поразку. Здається, що ми втратили мотивацію, стали пасивними або з нами щось не так. Але тривала війна змінює наше сприйняття майбутнього: складно будувати далекі плани, коли занадто багато базових речей від нас не залежить.
Коли ми плануємо на місяці чи роки вперед, то спираємося на певну передбачуваність життя. Припускаємо, що за рік матимемо ту саму роботу, діти навчатимуться в тій самій школі і не доведеться терміново шукати нове житло. Війна цю передбачуваність постійно порушує. Тому люди часто планують те, на що справді можуть вплинути зараз. Не тому, що їм не потрібне майбутнє, а тому, що вони вже не раз переконувалися: обставини можуть змінитися раніше, ніж настане запланована дата.
У кабінеті психолога я чую це по-різному. Хтось каже: «Я більше не можу думати про наступне літо». Хтось відкладає зміну професії чи переїзд, бо не розуміє, де житиме за рік. Хтось просто звужує фокус до завдань поточного тижня.
Коли це адаптація, а коли варто насторожитися
Сама по собі така зміна не означає депресії. При депресії труднощі можуть стосуватися не лише майбутнього: знижується інтерес до того, що раніше мало значення, стає важче виконувати звичні справи, спілкуватися, дбати про себе та близьких. Якщо ж людина продовжує працювати, спілкуватися, дбати про себе та близьких, але не хоче загадувати на рік чи п’ять років уперед, це може бути способом адаптації до тривалої невизначеності.
У такій ситуації особливо важливими стають невеликі плани. Зустріч із друзями в п’ятницю. Похід у кіно чи вечеря з родиною. Нарешті записатися до лікаря. Навіть купити квиток на концерт через два тижні – із розумінням, що обставини можуть змусити змінити ці плани.
Такі рішення не змінюють того, що відбувається навколо. Але нагадують: у власному житті все ще є речі, які залежать від нас.
Ми не втратили здатність планувати майбутнє. Тепер ми плануємо його коротшими відрізками і не вважаємо скасований план особистою поразкою.