Те саме слово. Дві протилежні оцінки. І жодного аргументу між ними.
Читайте такожБогатирі проти Бетмена і нове пограбування історії України. Чергові виверти російської історичної політики
Ми розібрали обидва підручники, 5 клас і 6-7 класи, рядок за рядком. Матриця доказів налічує 26 і 38 позицій відповідно. Одразу уточню, ми не робили повний зовнішній фактчек кожної тези. Це аналіз того, як побудовано текст: що він називає, що замовчує, чим підміняє. Нас цікавила не брехня. Найцікавіше – шви.
Не стирання фактів, а розрив зв'язків. Київ у підручнику є: «Столицей Руси стал Киев» (с. 100). Запорозька Січ є: «центром казачьей республики» (с. 195). Козацьке військо в Москві навіть отримало «широкую автономию» (с. 223). Нічого не викреслено. Просто кожен факт приходить без свого продовження.
Подивимось на Січ. У 6-7 класах (с. 21) Нова Січ «существовала до 1775 г.». Через двадцять із чимось сторінок (с. 43) в Новоросійську губернію «включили владения бывшей Запорожской Сечи». Між двома реченнями немає дії. Не названо, ані хто ліквідував Січ. Ані як. Була і стала «колишньою». Політичний акт став адміністративною процедурою.
Тепер степ. На с. 40 учням ставлять запитання: як «пустынные степи» за кілька десятиліть перетворилися на «процветающую губернию»? А на с. 44 цитується джерело про землі, які запорожці «оставили в небрежении». Тобто землі були. Були господарі. Були «владения». Але порожній степ потрібен, щоб освоєння виглядало як створення з нуля.
Далі – вибір союзників. Запорожці пішли за Швецією: «поддались на посулы» (с. 19). Мазепа «задумал изменить» (там само). Хмельницького до царя привели «пророссийские настроения рядового казачества» (5 клас, с. 221). Один і той самий тип рішення. У першому випадку козаки введені в оману. У другому – природна мудрість. Раціональну політичну суб'єктність їм визнають лише в одному напрямку.
Те саме з назвами. «Украиной» поляки називали землі «презрительно», «то есть окраиной» (5 клас, с. 216). Українців вони «за людей не считали». А на с. 244 6-7 класів вже йдеться про Україну, «которой при Петре I не было и в помине». Українці є, поки їх принижують. Україна є, поки її треба звинуватити.
Найпоказовіше – розділ про незалежність України називається «В “самостийной” Украине» (с. 241). Лапки, іронія, ярлик. Наступний розділ – «Борьба за независимость» (с. 251). Це про Донецьк і Луганськ. Без лапок. Без іронії. Повною мовою національно-визвольної боротьби.
Не помилка редактора. Не різні автори. Один підручник. Одна логіка.
Є ще дві симетрії, які легко пропустити. Україна не ухвалює рішень: «власти в Киеве под давлением Запада и националистов делали всё». Росія теж не ухвалює: 24 лютого 2022 року вона «была вынуждена начать» війну. Агентність зникає з обох. Лишається схема, у якій ніхто нічого не вирішував, а історія просто вела до «возвращения».
Окремо про Литву й Москву. Литовські князі «рассчитывали подчинить себе все русские земли» (5 клас, с. 153). Московський епізод – «освобождение русских земель» (с. 158), початок «воссоединения» (с. 222). Два претенденти на одну спадщину. Один «підкорює». Другий «збирає».
Усе це підсилено системою запитань. «Объясните, почему...». «Докажите, что подвиги бойцов СВО достойны героев Великой Отечественной войны» (с. 266). Учень не порівнює інтерпретації. Він відтворює вже готову.
Не помилки. Не недогляд. Не стилістика. Повторювана схема: оцінка залежить не від події, а від того, куди вона спрямована.
До Росії – «благотворно». До України – «против воли».
Читайте такожЦПД: Мединський визнав, що Москва сприймає історичну науку як інструмент війни