Машина для цього фарсу була величезна. За даними самих окупантів, на місцях працювало приблизно 1500 дільничних комісій: 461 на Луганщині, 394 на Запоріжжі, 198 на Херсонщині, ще 450–481 - на Донеччині. Плюс 8 територіальних комісій лише в Херсонській області. Плюс понад 600 додаткових пунктів за межами ТОТ - для вивезених людей. Над усім цим - регіональні "виборчкоми", окупаційні адміністрації, штаби, транспорт, силове прикриття.
Тисячі людей. Не десятки або сотні - тисячі. Сотні людей в окупації долучались до виявлення, фіксації та ідентифікації зрадників. Долучались, ризикуючи життям та свободою. А тепер відповідальність.
За верифікацією ОПОРИ, станом на 27 червня 2024 року в Україні винесено 57 вироків за організацію й проведення псевдореферендумів. Точнішої цифри немає - судова статистика не виокремлює ці справи в загальному масиві, і навіть сама ОПОРА визнає: єдиного обліку не існує. Відтоді з'явилися нові вироки - членам комісій на Запоріжжі й Херсонщині, заочні рішення по окремих дільницях. Скільки їх зараз сумарно - невідомо нікому.
57 на 1500. Це не "нуль роботи". Майже. Пасічника засудили, Балицького засудили на 15 років, Сальдо засудили, є вирок і щодо Стремоусова. Верхівку зачепили.
Але якщо 57 вироків поділити на 1514 - це приблизно 3,8 вироку на кожні сто дільниць. І це ще щедра арифметика, бо на кожній дільниці працювала не одна людина, а голова, секретар, кілька членів, виїзна група. Плюс агітатори. Плюс ті, хто складав списки. Плюс чиновники, які возили урни й платили за все це з бюджету.
Тобто проблема не в тому, що Україна нікого не карає. Проблема в масштабі та окозамилюванні правоохоронцями: апарат анексії налічував тисячі виконавців, а видима відповідальність за чотири роки - це кілька десятків прізвищ.
І поки з тим апаратом розбираються вироками поштучно, є інший апарат - свій, домашній. Який мав би цим займатись 24/7 але який зайнятий геть інакшим.
Отже, правоохоронна та слідча система за цей час: 484 прокурори з інвалідністю в системі - цю цифру влітку 2025-го назвав сам генпрокурор Руслан Кравченко, вже після того як через скандал з фіктивними інвалідностями пішов у відставку його попередник Андрій Костін. Через рік дисциплінарна комісія ухвалила 29 рішень про звільнення, а понад 80% дисциплінарних проваджень закрила. ДБР розслідує лише п'ять справ. Не про фронт. Про довідку, якою від фронту відкупилися.
А в середині вересня 2026-го той-таки Кравченко підписав підозру директору НАБУ Семену Кривоносу - і тієї ж ночі виїхав "у відрядження" до Литви на службовому авто, яке за документами мало лишитися в Україні. Кордон перетнув на таксі преміумкласу. Підозру, яку сам підписав, директор НАБУ так і не отримав. Четвертий генпрокурор Зеленського за кордоном - до нього туди вже виїхали Венедіктова, Рябошапка, Костін.
Рік тому було простіше - не втеча, а штурм. У липні 2025-го ухвалили закон, що позбавляв НАБУ і САП незалежності, а вже наприкінці місяця під тиском "картонкових" протестів той закон скасували. Та СБУ разом з Генпрокуратурою замість нищення внутрішнього ворога та колаборантів почали нищити антикорупцію.
А 2 вересня 2026-го на вулиці Шумського в Києві СБУ влаштувала перестрілку з ГУР, продемонструвавши апофеоз контррозвідки та притягнення зрадників до відповідальності. Або, ні. Постраждали троє співробітників ГУР.
Все це замість відплати та законодавчого відновлення справедливості. Не на часі. Тому що в пріоритеті інша боротьба. За власні інтереси всупереч державним. Тому сьогодні не просто річниця анексії та легалізації окупації. Сьогодні річниця бездіяльності та байдужості правоохоронної системи. Річниця, коли стає особливо соромно перед людьми в окупації, яких досі шукають, арештовують та конвеєром засуджують за викриття зрадників. День національного сорому. Не інакше.