Місце, яке мене змінило
Я виріс у маленькому містечку, і батьки не завжди мали змогу купити мені книжку, яку хотілося прочитати. Але в мене була шкільна бібліотека — маленька, тісна, з бібліотекаркою, яка завжди знала, що саме мені порадити.
Саме там я відкрив для себе фантастику, історичні романи, книжки про далекі подорожі. Саме там уперше зрозумів просту річ: читання — це не обов’язок, а задоволення. Ніхто не пояснював мені цього словами. Просто одного дня я взяв із полиці книжку, яку сам обрав, і не міг відірватися.
Пам’ятаю, як узимку, коли на вулиці рано темніло, я сидів за столом у тій маленькій кімнатці й гортав чергову книжку, поки бібліотекарка розкладала картки формуляра. Ніхто не квапив мене йти додому. Це було моїм окремим острівцем, куди можна було втекти від буденності й на годину стати капітаном корабля, мандрівником у пустелі чи свідком історичної битви.
Я досі пам’ятаю запах тих книжок, пожовклі сторінки, штампи на форзаці з датами видачі попереднім читачам. І, мабуть, саме це відчуття причетності до чогось більшого за себе я потім усе життя намагався відтворити вже як видавець.
Тому, коли через багато років я опинився у книговидавничій індустрії, для мене це було значною мірою продовженням того дитячого досвіду. Хотілося, щоб якомога більше дітей мали шанс пережити те саме відчуття — коли книжка з бібліотечної полиці раптом змінює твоє уявлення про світ.
Бібліотека є, а книжок у ній немає
Сьогодні в Україні понад 15 тисяч бібліотек при закладах освіти. Це величезна інфраструктура, яка теоретично могла б стати одним із найпотужніших інструментів залучення дітей до читання в країні.
Але проблема в тому, що більшість цих бібліотек десятиліттями практично не оновлювали непідручникові фонди. На полицях досі можуть стояти видання ще з радянських часів, тоді як сучасної української дитячої літератури там майже немає.
Особливо важливо пам’ятати, що для близько 40% дітей шкільна бібліотека є одним з основних джерел отримання книжок. Тобто це не абстрактна статистика. Це конкретна дитина, яка заходить до бібліотеки й шукає книжку, яку не може купити додому.
І тут виникає просте питання, якщо дитина не може купити книжку, де вона має її взяти?
Іноді мені наводять аргументи про інтернет, електронні книжки, аудіоформати. То навіщо взагалі говорити про паперові фонди й полиці?
Я з повагою ставлюся до всіх цифрових форматів і сам видаю електронні версії книжок. Але для дитини, яка тільки формує звичку читати, фізична книжка і фізичний простір бібліотеки мають значення, якого не замінює екран.
Це цілий ритуал: прийти, погортати, обрати, взяти додому, повернути вчасно. У ньому є і відповідальність, і маленьке свято. Позбавити дитину цього досвіду лише тому, що «все є в телефоні», означає забрати в неї частину дитинства.
Проблема не в тому, що в нас немає чого читати
За останнє десятиліття український ринок дитячої літератури зробив величезний крок уперед. З’явилися сотні нових авторів, ілюстраторів, серій, перекладів найкращих світових бестселерів. Українські видання беруть участь у міжнародних виставках, отримують нагороди, продаються за кордоном.
Але вся ця різноманітність залишається значною мірою невидимою для дитини, яка не має грошей на книгарню, а в бібліотеці бачить старі підручники й вицвілі видання. Трапляється так, що індустрія розвивається, а канал, через який ці книжки мають потрапляти до дітей, залишається практично незмінним десятиліттями.
Саме цей системний розрив мене найбільше турбує. Бо яка різниця, скільки чудових книжок ми видаємо, якщо значна частина дітей просто не має до них доступу?
Ринок сам по собі цю проблему не вирішить. Його логіка працює там, де є платоспроможний попит. А дитина з родини, яка змушена економити на всьому, платоспроможним покупцем не є. Але це не означає, що вона має менше право на якісну літературу.
Саме тому я багато разів говорив і писав про те, що шкільні бібліотеки можуть і повинні стати культурними хабами для дітей. Проблема дитячого читання не вирішується закликами «читайте більше». Якщо дитині дати доступ до живої, сучасної, зрозумілої та цікавої літератури, вона сама потягнеться до книжки.
Шкільна VS муніципальна
Це добре видно, якщо порівняти шкільні бібліотеки з муніципальними.
Муніципальні бібліотеки підпорядковані громадам та органам місцевого самоврядування. Якщо громада бачить проблему, вона може провести кампанію, знайти меценатів, закласти кошти в місцевий бюджет, долучити бізнес чи мешканців. Я бачив десятки прикладів, коли активна громада за кілька місяців повністю оновлювала бібліотечний фонд.
Шкільна бібліотека перебуває в іншій системі. Вона є частиною освітньої інфраструктури, і можливості оновлювати фонд довгий час були значно обмеженішими. Тут не було ані окремого бюджету, ані чіткого механізму, ані усталеної традиції залучення меценатів.
У результаті маємо парадокс: дитина приходить до бібліотеки, але замість місця, де можна знайти сучасну й цікаву їй книжку, часто бачить фонд, який просто стоїть. А потім ми дивуємося, чому діти не читають.
Міжнародний досвід показує, що ця модель не є неминучою. У країнах, де шкільна бібліотека сприймається як необхідна частина освітньої інфраструктури, а не додаткова опція, вона фінансується системно.
Хоча питання не стільки у грошах, скільки у пріоритетах, бо коли саме суспільство вирішує, що читання дітей є стратегічною інвестицією, знаходяться і механізми, і фінансування, і кадри.
Навіть Мексика це розуміє
Буквально цими днями я побачив новину, яка чудово ілюструє те, про що я щойно писав. Мексиканський уряд оголосив про виділення 50 мільйонів песо, це приблизно 3 мільйони доларів, на придбання книжок і оновлення фондів публічних бібліотек. Сума в масштабах країни не гігантська, але важливо тут те, як її будуть витрачати.
Майбутній закупівельний конкурс планують орієнтувати насамперед на незалежних, малих та середніх видавців. Тобто держава свідомо не віддає весь ресурс кільком найбільшим гравцям, а використовує бібліотечну закупівлю як інструмент підтримки різноманіття на ринку. Паралельно запропоновано нульову ставку ПДВ для спеціалізованих книгарень, яка дозволить їм відшкодовувати вхідний податок. Очікуваний ефект оцінюють приблизно у 250 мільйонів песо на рік, і це вже значно більше за саму суму закупівлі.
Мене тут найбільше зачіпає сама конструкція. З одного боку, держава створює попит через бібліотеки, і книжка потрапляє до читача, який не може її купити. З іншого, вона покращує економіку тих книгарень, які живуть власне з книжок, а не з канцелярії, іграшок чи кави. Пільгу, до речі, планують лише для компаній, що отримують щонайменше 90% доходу від продажу книжок, тобто підтримка адресна, а не розмита. Це два різні важелі, які працюють на одну ціль, щоб книжка була фізично доступною там, де людина живе. Обидві ініціативи ще треба довести до кінця. Правила конкурсу поки не оприлюднені, а податкова пропозиція не стала законом, тож за цим ще варто стежити.
Але я наводжу цей приклад не для того, щоб сказати «беріть і копіюйте». Українська ситуація інша, і наші пріоритети теж. Я наводжу його тому, що країна, яку в нас рідко згадують у розмовах про читання, ухвалює рішення, виходячи саме з тієї логіки, якої нам часто бракує: бібліотека і книгарня є частиною однієї інфраструктури доступу до книжки, і підтримувати їх треба разом. Якщо ми в Україні говоримо про закупівлі для шкільних бібліотек, то рано чи пізно доведеться говорити і про те, чи виживає книгарня в райцентрі, куди ця дитина прийде через кілька років уже за власні гроші.
Що ми вже з цим робимо?
Але навіть коли система змінюється повільно, можна починати діяти там, де ти вже маєш можливість щось змінити. Ми запустили ініціативу, яка працює за простою логікою: бібліотекарі самі знаходять частину коштів на нові книжки, а ми подвоюємо цю суму.
Якщо школа чи бібліотекарі зібрали 5 тисяч гривень, ми додаємо ще 5 тисяч, відповідно бібліотека отримує книжок уже на 10 тисяч.
Чому саме так? Бо нам важливо підтримати активних людей на місцях — тих бібліотекарів, які не сидять і не чекають, а самі шукають можливості, говорять із батьками, громадами, благодійниками.
За час роботи цієї ініціативи я отримав десятки листів від шкільних бібліотекарок із різних куточків країни. Хтось організував ярмарок випічки й зібрав гроші разом із батьківським комітетом. Хтось домовився з місцевим підприємцем про невелике спонсорство. Хтось написав пост у соціальних мережах і отримав відгук від колишніх випускників школи, які тепер живуть за кордоном, але не забули свою бібліотеку.
Кожна з цих історій, для мене особисто, є маленьким дивом самоорганізації. І кожна переконує мене в тому, що насправді люди на місцях готові боротися за свої бібліотеки. Їм часто просто бракує ресурсу, щоб довести справу до кінця.
100 мільйонів для двохсот шкіл
Але останнім часом сталося те, чого я дуже довго чекав. Справа нарешті рушила з мертвої точки. Шкільні бібліотеки почали повертатися в порядок денний держави. МОН працює над їхньою модернізацією в межах Нової української школи: співпрацює з активними бібліотекарями, проводить велике опитування, переглядає нормативну базу, рухається у напрямі фінансування закупівлі книжок.
І для мене це, чесно кажучи, величезне полегшення.
З’явився і конкретний ресурс, після моєї розмови з віцепрем’єркою було виділено 100 мільйонів гривень на шкільні бібліотеки для 200 шкіл.
Але мені особливо важливий не лише сам обсяг фінансування, а принцип його розподілу. 70% книжок бібліотеки отримуватимуть зі сформованого списку, а 30% обиратимуть самі. Тобто держава забезпечує певний базовий рівень і якісний набір літератури, але водночас залишає бібліотекарям можливість сказати: «А ось це потрібно саме нашим дітям».
У цій свободі вибору я бачу повагу до людей, які щодня працюють із дітьми й найкраще знають, чого їм бракує.
Чому це питання значно глибше і особистіше
І дуже хочу, щоб сьогоднішня дитина з маленького містечка, села чи родини, яка не може регулярно купувати книжки, мала те саме, що колись мав я.
Місце, де можна безкоштовно взяти книжку. Місце, де бібліотекар знає тебе і може сказати: «Оце тобі точно сподобається». Місце, де можна випадково відкрити книжку і знайти там цілий світ.
Саме тому я так багато говорю про шкільні бібліотеки. Це про рівний старт і можливість для дитини читати незалежно від того, скільки заробляють її батьки. Про критичне мислення, уяву, мову, пам'ять і здатність мріяти.
І навіть про національну безпеку. Бо, повірте, росія це прекрасно розуміє. Саме тому вона цілеспрямовано б'є по книжковій інфраструктурі, друкарнях, складах і підручниках. Вони знають, що саме книга стає містком, через який дитина дізнається, хто вона, звідки вона і якою може бути її країна.
Саме тому я вважаю, що відновлення й модернізація шкільних бібліотек мають бути не окремою програмою одного відомства, а спільною справою держави, бізнесу, видавців і громад. Кожен з нас має свою роль. Держава може дати системне фінансування і нормативну базу. Бізнес може дати ресурс і гнучкість, яких часто бракує бюджетним процедурам. Видавці, і я кажу це як представник галузі, можуть і повинні пропонувати якісний, актуальний контент за адекватними умовами для державних закупівель, а не розглядати шкільні бібліотеки лише як черговий канал збуту. А громада може дати те, чого не купиш за жодні гроші, а саме увагу і залученість дорослих до того, що читають діти навколо них.
Що я мрію бачити надалі
Тому я тішуся нарешті сказати не лише про проблему, а й про полегшення. Ми роками говорили, що шкільні бібліотеки треба модернізувати. Тепер держава нарешті починає це робити.
І я дуже сподіваюся, що скоро українська шкільна бібліотека перестане бути місцем, де просто зберігаються підручники. Вона має стати місцем, де дитина знаходить свою першу улюблену книжку. Так само, як колись знайшов її я.