Після великих публічних скандалів ми зазвичай починаємо з прізвищ: хто призначив, хто знав, кого тепер звільнять і кого поставлять замість. Дискусія про наступного генерального прокурора знов точиться навколо ймовірних кандидатів на цю посаду. Але якщо кожна криза закінчується лише новим прізвищем на дверях, варто поставити інше питання: що в самій конструкції держави дозволяє «своїм» раз по раз ставати важливішими за правила?
Американський політолог Генрі Гейл, досліджуючи пострадянські держави, описує їх як патрональні системи. Формальні закони й установи в них цілком реальні, але поруч працюють мережі особистої лояльності, залежності та взаємних послуг. Наше побутове «а чия це людина?» — майже готовий переклад цієї теорії.
У такому середовищі особливо легко відтворюється корупція — використання публічних повноважень у приватному інтересі. Це не обов’язково лише про сейфи з грішми в кабінетах державних службовців. Приватний інтерес може проявлятися у вигідному рішенні для пов’язаної компанії, кадровому призначенні, захисті наближених від відповідальності, використанні державного ресурсу для власної мережі. Проблема тут не лише в моральності конкретного посадовця. Проблема в тому, чи здатна система відрізнити публічну функцію від приватного інтересу і зупинити їхнє змішування.
Дуглас Норт, один із засновників нової інституційної економіки, називав інституції «правилами гри». Для правника це особливо важлива рамка. Інституція — це не адміністративна будівля, державний орган, посада. Це сукупність правил, повноважень, обмежень і практик, які визначають, що посадовець може зробити, хто його контролює і які наслідки настануть, якщо влада використана не за призначенням.
Правова держава побудована на тверезому ставленні до людської природи. Вона не припускає, що при владі завжди будуть чесні, мудрі й безкорисливі. Люди мають друзів, інтереси, амбіції, помиляються і схильні більше довіряти тим, кого давно знають. Тому державна система має працювати не завдяки безпомилковості лідера, а з урахуванням того, що лідер може помилитися.
На рівні держави персональна довіра стає системним ризиком. Того, кому вже довіряєш, перевіряєш менше; погану інформацію про свою людину скорше пояснюєш чужими інтригами; її лояльність легко сплутати з професійністю. Коли проблема стає очевидною, людину можна звільнити і знайти наступну. Але механізм, який створив сліпу зону, залишається. Держава не може масштабувати дружбу.
У передвиборчій програмі Володимира Зеленського 2019 року майже поруч стояли дві моделі боротьби з корупцією. Перша — персональна: «Я сам не крав і нікому не дозволю!» Друга — інституційна: максимальна підтримка новоствореним антикорупційним органам і Вищому антикорупційному суду. Через сім років безперервного перебування на посаді друга обіцянка виглядає значно важливішою. Особиста порядність президента має значення, але не може бути системою контролю за людьми, яких він призначає або яким довіряє.
Після Революції Гідності Україна почала будувати альтернативу персональній моделі: антикорупційну архітектуру, в якій політична близькість людини не повинна визначати результат. НАБУ розслідує високопосадову корупцію. САП процесуально веде ці справи і підтримує обвинувачення. ВАКС перевіряє докази у змагальному судовому процесі. НАЗК працює із запобіганням: деклараціями, конфліктами інтересів, фінансуванням партій.
Їхня цінність не в тому, що там працюють люди якоїсь кращої породи. Вона в архітектурі. Функції розведені між різними органами; слідчий не виносить вирок, прокурор не замінює суд, а незалежність одного елемента не означає відсутності меж і контролю. Це і є інституційна відповідь на патрональну державу: зробити так, щоб походження, дружба і політична близькість мали дедалі менше значення для застосування правил.
Торішній «картонковий Майдан» був важливий саме цим. Люди вийшли захищати не директора НАБУ і не конкретного прокурора САП, а можливість інституцій виконувати свою функцію незалежно від того, кому незручний результат. Для пострадянського суспільства це суттєва зміна: предметом лояльності стає не людина, а правило.
Європейський досвід показує, що така зміна не стає незворотною після створення правильного органу. У Румунії справа Лівіу Драгні, одного з найвпливовіших політиків країни, завершилася реальним строком ув’язнення, але до цього влада намагалася змінити правила так, щоб частина подібних зловживань перестала бути кримінально караною. Сотні тисяч людей вийшли на вулиці, і тоді від змін відмовилися. У Словаччині у 2024 році уряд Роберта Фіцо ліквідував спеціалізовану прокуратуру, що займалася, зокрема, високопосадовою корупцією. Інституції перевіряються на міцність тоді, коли починають створювати проблеми для тих, хто має достатньо влади, щоб змінити правила проти них.
Тому нинішня дискусія про наступного генерального прокурора цікава не стільки прізвищами. Конституція залишає це призначення політичним: кандидатуру вносить президент, згоду дає Верховна Рада. Але політичне призначення не мусить бути персональним вибором «своєї людини». Між цими моделями є простір для професійної оцінки кандидатів, публічних критеріїв доброчесності й компетентності, прозорої аргументації вибору і реального парламентського контролю.
Ще важливіше — не зводити незалежність прокуратури до незалежності однієї людини на її верхівці. Інституційно зріла прокуратура потребує гарантій для прокурора: прозорого добору і кар’єри, дієвого прокурорського самоврядування, зрозумілої дисциплінарної процедури, фіксації процесуальних вказівок і можливості оскаржити незаконний тиск керівника. Інакше отримаємо дуже незалежного від президента генпрокурора і дуже залежних від генпрокурора прокурорів. Для системи це сумнівний прогрес.
Має змінитись і суспільний запит до президента. Він не повинен встановлювати вину, керувати слідством і казати прокурорам, кого посадити. Але формула «це справа правоохоронних органів» не вичерпує політичної відповідальності. Президент має не допустити зміни правил заради захисту «своїх», не використовувати державні механізми для нейтралізації незручного розслідування, забезпечувати простір для незалежної процедури і робити кадрові висновки там, де йдеться про управлінську, а не кримінальну відповідальність.
Це розмежування принципове. У правовій державі політична, дисциплінарна і кримінальна відповідальність не зливаються в одну вертикаль. Президент може втратити довіру до посадовця ще до вироку суду; суд, своєю чергою, не зобов’язаний підтверджувати політичну оцінку підсудного. Так само незалежність НАБУ не означає, що НАБУ завжди має рацію. Підозра не є вироком, виправдання не є автоматичним доказом змови, а право на захист не залежить від рівня суспільного обурення.
Війна робить цю конструкцію ще важливішою. Вона неминуче централізує владу, прискорює рішення, збільшує частку закритої інформації і звужує коло довіри. У таких умовах особиста лояльність починає виглядати як ефективність, а процедура вважається марнуванням часу та ресурсів. Тому патрональна модель під час війни отримує особливо сприятливе середовище.
На цьому тлі показовою є й дискусія навколо персональних санкцій, які запроваджує президент. Останній прецедент — санкції проти його колишньої прессекретарки Юлії Мендель. Вона теж була зі «своїх». Цей кейс нагадує, наскільки потужними стали персоналізовані інструменти виконавчої влади під час війни. Що ширше держава об’єктивно змушена користуватися швидкими й жорсткими рішеннями, то важливішими стають незалежний суд, можливість оскарження, парламентський контроль і органи, що працюють за процедурою, а не за особистим сигналом.
Зловживання публічними повноваженнями у приватному інтересі під час війни має й іншу ціну. Коли одні віддають державі час, здоров’я або життя, а інші використовують отриману від неї владу у власних інтересах, руйнується відчуття справедливості спільного зусилля. А разом із ним і довіра. Для держави, яка веде війну, вона є частиною спроможності: від неї залежить готовність людей служити, платити податки, погоджуватися на обмеження, підтримувати армію і приймати складні рішення держави.
Тому інституції не можна відкласти «на після перемоги». Після війни ми отримаємо ту систему, яку будували під час неї. І оцінювати її варто не за кількістю гучних обшуків чи швидкістю відставок, а за здатністю провести справу через весь юридичний цикл — від розслідування і доказів через змагальний процес до вироку або виправдання — і зробити з неї системний висновок.
Тут варто використати медичну метафору. Антикорупційні інституції — частина імунітету держави не тому, що здатні раз і назавжди знищити корупцію. Їхня функція — розпізнавати загрозу, реагувати за визначеним алгоритмом і формувати інституційну пам’ять. Якщо схему дозволила процедура закупівель — змінюється процедура. Якщо проблема виникла через конфлікт інтересів — змінюється контроль. Якщо зловживання стало можливим через концентрацію повноважень — вони розводяться. Якщо наступний посадовець може повторити ту саму схему в той же спосіб, система покарала людину, але нічого не навчилася.
Україні потрібні порядні й професійні люди на посадах. Але стійкість держави не може залежати від їхньої порядності. Інституційно зріла система виходить із того, що люди бувають різними, і будує правила відповідно. Тому наступне прізвище генерального прокурора важливе. Але значно важливіше, чи отримає ця людина систему, яка не потребує бути «своєю», щоб працювати, і не дозволяє «своїм» ставати сильнішими за право.