Друга радянська релігія
«Я пил из горлышка, с устатку и не евши,
Но я как стеклышко был, то есть остекленевший,
Ну а когда коляска подкатила,
Тогда в нас было семьсот на рыло».
Хто з читачів, молодших за 50 років, зрозуміє, про що йдеться у пісні Володимира Висоцького, улюбленого барда совкофілів? Бо справа тут не в російській мові і не в застарілому дієприкметнику «с устатку», який нині не розшифрують 99% носіїв «великого і могучего». Розберімо цю замальовку.
Герой пісні — втомлений і голодний («с устатку и не евши») — присмоктується до пляшки прямо на вулиці. Він — пролетар, майже люмпен, який, скоріш за все, повертається додому після зміни на заводі. Робота в нього важка й одноманітна, а гасла про будівництво комунізму, що висять від прохідної до клозету, не надихають. Єдина розрада — мрії про те, як він накатит після зміни, бо трубы горят.
І ось нарешті бажана пляшка в руках. Він розпиває її по дорозі («я пил из горлышка»), адже вдома або у забегаловке знайшлася б чарка чи гранчак. Потім купується друга і третя пляшка, знаходяться й приятелі, на яких у підсумку припадає «семьсот на рыло». 700 грамів горілки — це багато: більше, ніж чекушка (0,25 літра) і ніж поллитра (відмінюється як іменник жіночого роду: «взять одну поллитру»).
І ось наш герой уже п’яний до такої міри, що його забирає коляска. Тобто мотоцикл міліцейського патруля з боковим причепом — для тих, хто вже не може ані стояти, ані сидіти. Його везуть у вытрезвитель, де він залишатиметься до ранку, а тоді даватиме пояснення (пісня називається «Міліцейський протокол»).
До речі, останній витверезник в Україні закрили в 1997 році, тож міленіали можуть не пам’ятати ані це слово, ані явище. Інша річ — ті, хто встиг пожити в СРСР, де алкоголізм виступав другою (після комуністичної) офіційною релігією. Пиятика була не схвалюваним, але легітимним дозвіллям. Доступною формою психотерапії. Дозволеною можливістю протестувати проти сірості життя.
Горілка в СРСР не була в дефиците. Дефіцитом вона стала лише під час антиалкогольної кампанії Горбачова, коли радянський глибинний народ вперше проявив незгоду з лінією партії. Бо пити було просто і весело: над алкашами сміялися, вони ставали героями анекдотів і фейлетонів, про них розповідали — як би ми сказали зараз — у стендапах.
Відомою є мініатюра Аркадія Райкіна «В греческом зале», де одного такого «глубінарія» дружина веде на вернісаж, але він і там примудряється налигатися. Музейна працівниця — «мышь белая» — так обурювалася його поведінкою, що у неї «аж пенсне раскалилось». І це також було смішно громадянам СРСР. Смішними були ті, хто пил по-черному, ще смішнішими були ті, для кого така поведінка виявлялась неприйнятною — типові интеллигенты в очках (або, як гіперболізує Райкін, у пенсне).
Але здебільшого маргінали реготали над маргіналами. Тупі — над тупими жартами. Оскотинювання вигідне будь-якому тоталітарному устрою, і СРСР не виняток.
Суспільні явища подібного штибу чудово віддзеркалює мова, якою послуговувалися в ті часи. В цьому випадку — російська. Адже авторка цих рядків народилася у 1974 році в тотально русифікованому Києві і встигла прожити 17 років у мовному середовищі, яке відображало всю дикість тодішнього буття. Або, як сказав би ще один російський класик — Єсенін — «житейскую мреть».
Ранок радянської людини
Ранок починався зі зборів на роботу або навчання. Зайве (чи не зайве?) нагадувати, що ніякого фрилансу в ті часи не існувало. Бували, щоправда, надомницы, тобто жінки, які виконували роботу «на дому» (для чоловіків, здається, такої опції не існувало). «Надомниці» могли шити або робити паперові квіти; переважно це були літні жінки. Але й вони повинні були десь числиться.
Дієслово «числиться» у 1970–1980-ті використовували у вужчому значенні, ніж зараз — як замінник слова «працювати». Себто працювати не обов’язково, треба бути формально прив’язаним до якоїсь посади. У радянському фільмі «Служебный роман» Людмила Прокоф’євна роздратовано запитує свою підлеглу-активістку: «Вы, Шура, кажется, в бухгалтерии числитесь?» А Шура й сама не пам'ятає — де…
Тих, хто не працював, проголошували тунеядцами. Тобто людьми, які свідомо ухиляються від роботи. Або від імітації роботи. Тунеядців висміювали, як і алкоголиків. «Тунеядца хоронили — плакали подруги, а два джаза на могиле дули буги-вуги», — мовляв, затяті ледарі формуються під впливом джазу, тлетворной західної культури.
Не так ганебно, як тунеядцями, але також соромно було бути иждивенцами: тими, хто перебуває на утриманні інших. В моєму дитинстві квартири обходив дільничний міліціонер і щоразу питав у хворої мами: «А вы, гражданка, почему не работаете? На что живете?» Мама тихо й спокійно відповідала: «Я на иждивении у мужа». Минули десятиліття, а мені й досі фізично зле від безпардонного міліцейського чобота в приватному житті нашої родини.
Читайте такожСуто радянське (само)вбивство: що розповіла про СРСР Чорнобильська катастрофа
Але повернімось у радянський ранок. Він починався з того, що хтось із дорослих вмикав брехунця. Це, до речі, єдине слово українською, яке фігуруватиме в цьому тексті. Брехунець — він же радиоточка — підключений до дротової радіомережі прилад для прослуховування 3–4 дозволених станцій (пригадую, приміром, україномовний «Промінь»). Брехунцем його називали тому, що він постійно брехав, тобто озвучував у новинних випусках офіціоз. Тож попрошу не плутати брехунця із транзисторним приймачем, на коротких хвилях якого можна було спіймати вражеские голоса.
Отож, вмившись і поснідавши (а тодішня косметика та засоби гігієни, як і кухня з її вбогим меню, заслуговують на окреме дослідження), радянська людина йшла на роботу. Ну або в школу чи у виш. Діти брали із собою сніданок (яблуко + домашня випічка, якщо статки дозволяли), а робітники — тормозок. По-теперішньому це ланчбокс. На «ланч» радянські трудівники мали варене яйце, хліб із салом або бутерброди з ковбасою. Люди носили їжу з дому, бо харчування у їдальнях на роботі безкоштовним не було. Пам’ятаєте героя з пісні Висоцького? Того, що пив «не евши»? Скоріше за все, він не міг собі дозволити ані обід у їдальні, ані тормозок з бутербродом.
Етимологія слова «тормозок» пов’язана з дієсловом «тормозить». Радянській людині пропонували пригальмувати на час законної обідньої перерви: робочий ентузіазм у період пізнього застою викликав тільки насмішку. Той, хто рвався у бій, проявляючи надмірну активність, сприймався або як несповна розуму, або як сексот, себто інформатор КДБ.Людина ж, яка не ідіот і не стукач, жила за принципом «тебе что, больше всех надо?»
Ранок і день радянської дитини
У сучасній мові слово «політінформація» не є часто вживаним. Але якби попросити дати йому визначення, всі б сказали, що це огляд останніх політичних новин. Дещо відмінне значення мала радянська политинформация. За СРСР це була частина ідеологічно-виховного процесу. Ще один 45-хвилинний урок, який проводили раз на тиждень перед початком занять. Тобто достобіса рано, адже звичайні уроки в моїй школі починалися о 8:15, а це дійство стартувало о 7:30.
Ґвалтом вирвані з теплого ліжечка сонні школярі дибали на політінформацію зі спеціальними зошитами, куди вклеювали газетні вирізки. Той, на кого вказував учительський перст, мав, звіряючись із зошитом, розповідати класу, як цього тижня робітничий клас боровся зі своїми капіталістичними гнобителями. Я чомусь весь час розповідала про Нікарагуа: якраз застала там трохи хунти, а потім революцію на чолі з Данієлем Ортеґою — улюбленцем СРСР.
Крім політінформації, радянські діти займалися творенням стенгазеты. Це теж була обязаловка (влучне слово, яке пояснювало купу речей в СРСР), а тому нікому не цікаве заняття. У стінгазеті треба було писати про пригноблених дітей Африки, а ще обіцяти «боротися з підказкою», не давати списувати, підтягувати двієчників тощо — список аскез надиктовував класний керівник.
Той, кому стінгазета була не до шмиги, міг взятися за облаштування ленинской комнаты або ленинского уголка. Це, як нескладно здогадатися, було спеціально виділене приміщення з експозицією про вождя світового пролетаріату. Експозиція складалася з книжок про Леніна і його портретів. Директор нашої школи був не тільки комуністом, але й депутатом Київради, тож він вибив макет куреня («шалаша») біля озера Разлив, де Ленін ховався у 1917 році. «Ленін і шалаш» було мемом другої половини 1980-х, коли до влади прийшов Горбачов і простолюд країни Рад став менше боятися.
Вінцем абсурду були екскурсії в оцій 12-метровій ленінській кімнаті. Я сама, вже будучи пионеркой, проводила їх для 4–5 ошалілих октябрят (більше не вміщувалося), а комсомольцы курили на вулиці й травили анекдоти: «На выставке висит картина «Ленин в Польше». На картине шалаш, из которого торчат две пары голых ног — мужские и женские. «Это шалаш в Разливе, — объясняет гид. — Ноги принадлежат Дзержинскому и Крупской». — «А где же Ленин?» — «А Ленин в Польше».
Октябрята (жовтенята), піонери і комсомольці — дитячі / юнацькі ідеологічні гурти, які плекала радянська школа. Жовтенятами ставали у молодших класах, піонерами були з 9 до 14 років, а потім подавали заяву на вступ до комсомолу. 7–10 школярів утворювали звено, на чолі якого стояв звеньевой, а «звенья» складалися в отряд. Кількісно «отряд» дорівнював класу, де навчалися 30–40 дітей. Піонери всієї школи, тобто всі ідеологічно пропрацьовані підлітки, звалися дружиною.
До «пионерского отряда» приставляли пионервожатого з числа комсомольців. Зазвичай це були дівчата, бо хлопцям вдавалося відкараскатися. «Пионервожатые» отвечали за культмассовую работу. Вони приходили до своїх підопічних на збори і казали, звертаючись до головного піонера класу: «Товарищ председатель совета отряда, есть установка избрать отряду название и придумать речёвку». 12-річний «товарищ председатель» шморгав сопливим носом і кивав: йому думати не доводилося, бо все вже було придумано за нього.
Мій загінзвався «Бригантина». А речёвка, себто слоган, у нас була така: «”Бригантина” мчит вперед, нас романтика зовет». Конкуренти з паралельного класу дражнилися: «”Бригантина” мчит на дно, там романтики полно».
Як дитяче парамілітарне об’єднання «пионерский отряд» мав власну піонерську форму (не плутати зі звичайною шкільною) та особливе вітання — пионерский салют і заклик «к борьбе за дело Коммунистической партии будь готов!», на який була відповідь «Всегда готов!»
Після занять піонери вчилися марширувати попри погану погоду, втому чи просто небажання. Власне, про наявність бажань радянських дітей ніхто не запитував.
Марширували ми в буквальному сенсі — так, як це роблять військові. Діти шикувалися в колони й зі знаменами та «речёвками» печатали шаг на стадіоні або задньому дворі школи. Ця тупа муштра звалася подготовка к конкурсу песни и строя і могла тривати годинами. Мій батько якось забирав мене звідти зі скандалом: дитина не повернулася зі школи, хоча минуло три години по завершенні занять. А все тому, що марширування у той день не заладилося, і вчителька змушувала клас починати спочатку знову і знову.
У радянських піонерів була ще пара цікавих опцій. Вони мусили після уроків рандомно обходити прилеглі будинки й шукати там ветеранів німецько-радянської війни. Безпека дитини, яка входила у чужі помешкання, тоді нікого не хвилювала. Якщо ж ветерани вперто не знаходилися, вчителі підказували, за якою адресою вони живуть. І тоді піонери брали над ними шефство, тобто приносили на «день победы» гвоздики і тематичну — ветеранську — стінгазету.
Читайте такожВід «пабєди» до «пабєдабєсія»: як 9 травня стало головною датою радянського культу
Наступний квест: знайти і принести до школи макулатуру і металлолом. Тобто стоси непотрібного паперу і будь-що металеве. Якою була подальша доля металолому, я, чесно кажучи, не знаю. А от макулатура була цінним ресурсом. Як і у випадку з політінформацією, в це слово тоді вкладали не те, що зараз. Бо зараз під макулатурою ми маємо на увазі нецікаву та/або непотрібну книгу чи іншу друковану продукцію.
За СРСР це слово означало будь-який папір, і якщо він складався в кілограми, то ставав обмінним фондом для отримання цінного видання. Бо хороші, вартісні книги (принаймні, в оцінці радянської людини) були у великому дефіциті. Але за 20 кілограмів макулатури можна було взяти талон на Дюма (до прикладу) або ж на популярного тоді Моріса Дрюона. Втім, талон ще не означав, що Дюма вже у тебе в кишені чи то пак на книжковій полиці. За ними, як за будь-яким дефіцитом, ще слід було побігати.
Радянська людина та його величність дефіцит
Власне, часу на читання у радянської людини було не так багато: велику його частину поглинали спроби що-небудь достать. Дієслово «дістати» у перекладі з радянської означало «придбати, докладаючи зусиль, ту чи іншу дефіцитну річ». Вигризти її собі, вирвати у долі та співвітчизників в умовах тотального убозтва.
Це стосувалося і книг. Радянська людина діставала собі мебельный гарнитур або стенку (набір із шифоньєра, буфета й книжкової шафи), а заповнити книжкові полиці було нічим. Сусід моїх батьків вирішив проблему порожніх полиць просто: купив 55-томне зібрання праць Леніна.
Ті ж, хто не хотів Леніна, мусили викручуватися. «Верунчик, сделай одолжение, отметься завтра в книжном на собрание Лескова, только не на мою фамилию, а на Долболобова», — говорить колезі героїня радянського фільму «Влюблен по собственному желанию». І знову відкриваємо радянсько-український словник: отмечаться означало засвідчити особистою присутністю на перекличке, що ти досі стоишь в очереди. В цьому випадку — на Лєскова.
Тоді весь СРСР «стоял в очереди». Черги були двох видів. Перша означала фізичне стояння на ногах, поки не вдасться наблизитися до прилавку і купити бажаний товар. Я так годинами стояла за цукром: мама хотіла варення, а Горбачов хотів покласти край самогоноварению і мимоволі перевів цукор у розряд вкрай дефіцитних товарів.
Черги іншого роду були, так би мовити, віртуальними. Радянські громадяни самоорганізовувалися й укладали списки тих, хто бажає отримати томик Лєскова. Або, приміром, чоботи. Ми з мамою стояли на сапоги. (Не «за сапогами», а «на сапоги». «За» було б, якби черга була фізична, під магазином).
Читайте такожНезалежність на власній мапі: як Україна позбувається радянського й колоніального минулого
По мірі того, як у магазин завозили товар, черга рухалася, щасливчики йшли з дефіцитом, а їхнє місце займали наступні. Але оскільки оновлення асортименту відбувалося раз на тиждень, місяць чи навіть пів року (на меблевий гарнітур могли чекати й довше), люди зі списком перевіряли, чи досі ті, хто до нього внесений, живий і «стоит в очереди».
Достатньо було один раз — лише один раз! — пропустити перекличку, і все: з черги тебе викидали. «Лебедь!» — викликала людина зі списком. «Тут!» — відповідала мама. «Хорошо», — казала людина, слинила олівець і ставила галочку. Аналогічно могли викликати й умовного Долболобова у черзі за Лєсковим.
…Сучасній людині важко, ба навіть неможливо осягнути масштаби радянського дефіциту. Звісно, мої батьки (та й я разом із ними) не помирали з голоду, бо хліб, сіль, макарони, крупи та інша бакалія були в крамницях. У 1987 році на моєму масиві відкрили перший універсам, тобто магазин самообслуговування без прилавків і хамовитих продавчинь. Всі побігли дивитися на це чудо, а вийшли розчарованими: на полицях стояли оцет і морська капуста в банках, і це все.
М'ясо й ковбаса були у дефіциті. Риба і всі похідні від неї (від балтійських шпрот та інших консервів на кшталт печені тріски й до червоної й чорної ікри) були в дефіциті. Якісні спиртні напої і шоколад були в дефіциті. Коли хтось казав «я достал коньяк и конфеты», йшлося про хабар — наприклад, лікарю. Ну бо не могла радянська людина ні сіло ні впало відкоркувати коньяк і дудлити його під програму «Время».
В дефіциті були добрий твердий сир, кава і чай. В дефіциті були нормальні, себто їстівні, фрукти та овочі. Біля мого дому був магазинчик, де продавали картоплю, солоні огірки у діжках, кислу капусту, підгнилі яблука. Все це смерділо розпадом органічної маси, а продавчиня зважувала одним і тим самим брудним пластиковим тазиком і обліплений землею буряк, і напівмертвий «білий налив».
Хороші овочі та фрукти можна було придбати на ринку за ціною вдвічі або й втричі вищою від магазинної. Це називалося взять у спекулянта. Або ж взять с рук. Хоча «взять/купить с рук» більше стосувалося промислових товарів. У вільному продажу не було одягу, взуття, білизни, меблів, побутової техніки, посуду, косметики, парфумерії та доглядових засобів. Не було нічого, і зараз я не можу навіть пригадати, що можна було купити спокійно і без геморою. Хіба що зубну щітку або коробку сірників. Дівчаткам, які йшли до школи, батьки з боєм виривали десь білі капронові банти, фломастери, колготи. Дістати парасольку, термос або дезодорант було подвигом.
Але як же так, запитає прискіпливий читач, в країні, з одного боку, нічого не було, а з іншого — все якось «діставалось», адже голими й босими люди не ходили. Чи нема тут, м’яко кажучи, перебільшення?
Читайте такожОксана Форостина: «Ми вже достатньо сильні, щоб говорити про складні моменти нашої історії відверто»
Ні, перебільшення нема. Звичайно, певні матеріальні блага у вигляді дефіцитних товарів таки випадали на долю радянської людини, навіть якщо вона не займала високих посад. Пойти работать в торговлю або ж выйти замуж за мясника було заявкою на яскравий життєвий старт. М’ясник мав доступ до дефіцитного м’яса, а отже, міг забезпечити ним себе і свою родину. Більше того, він міг продати це м'ясо налево, а навар, себто маржу, залишити собі. Дієслово наварить не мало нічого спільного з кулінарією: воно означало отримання різниці між ціною продажу товару та його собівартістю.
У продавчині з промтоварного магазину схема була та сама. Дефіцитну постільну білизну вона пускала «налево», «навар» лишала собі, а до каси магазину вносила фактичну вартість товару, зазначену в накладній. Або діяла ще більш вигадлива схема подвійного «навару». Це коли до магазину завозили, скажімо, 300 дешевих підковдр і 100 дорогих — з вигадливою вишивкою чи популярним тоді «рішельє». Кількість перших і других міняли місцями, тож 300 дешевих ставали 300 дорогими.
За це вже карали кримінальною статтею, тому за фразою «она работает в торговле» інколи звучало «и боится ОБХСС». Отдел по борьбе с хищениями социалистической собственности фігурував у специфічних радянських детективах, де з «хищениями» боролися різні «знатоки». Та навіть ОБХСС можна було умаслити, якщо запропонувати його контролерам дефіцит из-под прилавка або ж, як іще казали, из-под полы.
Але чи існував спосіб дістати потрібні речі, якщо не красти? Так, існував. Тільки для цього потрібно було бути представником компартійної номенклатури і користуватися преференціями, передбаченими для цього прошарку населення. Партійні боси не стояли в чергах, вони отоваривались (ще одне цікаве дієслово) у спецраспределителях: закритих для плебсу магазинах чи складах. Верхівці КПРС дефіцит отпускали безкоштовно, тому й говорили «отовариться», а не «купить».
А все, що було зайвим для перегодованих дефіцитом комуністів, вони могли віддати, подарувати або продати тим, хто стояв на нижчих щаблях харчового ланцюга. Весь процес називався достать по блату, а блат, тобто ексклюзивні можливості чи ексклюзивний доступ до бажаного ресурсу, був лише в тодішніх господарів життя.
Існують розсекречені спомини інструктора відділу кадрів міськкому ВКП(б) Миколи Рибковського, який провів у Ленінграді блокадну зиму 1941–1942 років. За його свідченнями, компартійну еліту в їдальні Смольного годували м’ясними супами, біфштексами, котлетами, відбивними та свіжою рибою. На гарнір подавали каші та макарони, на десерт — фрукти, консервовані компоти, віденські тістечка й ромові баби. Кондитерська фабрика імені Крупської продовжувала випускати шоколад і солодощі протягом усієї блокади спеціально для спецпайків керівництва (паёк, тобто фіксована норма продуктів на одну людину, — прикметне слово з вокабуляра тотального дефіциту).
У цей самий час звичайні ленінградці в ситуації штучного голоду, який радянська пропаганда згодовувала народу як ще один нацистський злочин, отримували власний пайок — від 125 до 500 грамів сурогатного хліба.
Повернімося до того, як дефіцитний товар потрапляв до пересічного споживача. Його могли перепродати родичам чи знайомим ті, хто мав доступ до валютных магазинов. У Москві таким «валютним магазином» була «Берізка», у Києві — «Каштан». Ті нечисленні радянські громадяни, які офіційно працювали за кордоном і отримували зарплату у валюті, мусили здавати її по поверненню на батьківщину. Інакше їм загрожував… розстріл. Саме так — розстріл, адже валютні операції в країні Рад прирівнювали до державної зради. Той, хто добровільно здавав валюту, отримував замість неї чеки: платіжні сертифікати, які можна було обміняти на товар у спеціалізованих магазинах.
Читайте такожБулгаков, Сікорський і Вернадський, або Асиметрія нашої деколонізації
В романі Булгакова «Майстер і Маргарита» Коровьєв і Бегемот учиняють бешкет у валютному магазині, який помітно відрізняється від звичайного і антуражем, і люб’язністю зазвичай набурмосеного й хамовитого персоналу.
В часи СРСР дістати дефіцит можна було також… подавши заяву на шлюб. Приглашение молодожёнам, яке у РАЦСі видавали «брачующимся», відкривало двері до ще одного різновиду спеціальних магазинів. Там можна було придбати не тільки весільну сукню й фату, а й вельми дефіцитне взуття, добротний чоловічий костюм, ту ж таки постільну білизну. Багато дівчат і хлопців домовлялися про похід до РАЦСу суто задля таких запрошень. Що ж, Радянський Союз був єдиною в світі країною, де не молоді кликали на весілля, а молодих запрошували урвать якийсь дефіцит.
Траплялися щасливі дні, коли потрібний товар выбрасывали на полиці універсамів та універмагів. Не викладали, не пропонували, не продавали, а саме «выбрасывали» — як кістку голодному псу, бо саме як голодні пси накидалися на прилавки радянські громадяни. Вони йшли за покупками з плетеними торбами — авоськами — в надії на «авось», тобто що їм пощастить і вони натраплять на необхідну річ. Хай би навіть цю річ продавали с нагрузкой: дефіцитну баночку майонезудля омріяного олів’є з нікому не потрібною морською капустою абощо.
Ті ж, кому не щастило, викручувались як могли. Штопали панчохи, ставили набойки на взуття, перелицовывали (тобто розпорювали і вивертали) старе пальто.
Радянська людина на роботі й поза нею
У 1970-ті мій батько працював на заводі, а мати — у конторі під назвою «Укрльнопеньковолокно», яка виступала посередником між виробниками сировини та заводами, де цю сировину обробляли й перетворювали на тканину, мотузки тощо. Мама розповідала, що свіжий врожай конопель і льону обов’язково відправляли відлежуватися на складах. Умови зберігання там були поганими, тож за кілька років сировина псувалася. Але у виробництво запускали саме таку — зіпсовану, тоді як нову й добротну відправляли гнити й перетворюватись на порох.
І таких установ, які демонстрували нікчемність радянського господарювання, була більшість. Їхній штат пречудово усвідомлював, що не виробляє нічого цінного, а просто просиджує штани. Ставлення до роботи було відповідним.
Контори, де нічим, по суті, не займалися, називали шарашками. У період сталінського терору «шарашками» або «шарагами» називали закриті наукові установи, де під наглядом НКВС працювали ув’язнені вчені. Але в часи, коли мої батьки були молодими, слово «шарашка» було вже не про тюрму, а про безсенсовність імітованої роботи.
Отже, мати отримувала свою получку в «Укрльнопеньковолокно». Цікаво, що гонорар за сидіння в конторі називали саме «получкою», а не «зарплатою», бо його «получали», а не заробляли. Усі жінки, які працювали разом із мамою, замість займатися логістикою і кругообігом льону в природі, плели гачком або на спицях і так поповнювали свій гардероб. На щастя, вони не ризикували перетворитися на стиляг, бо саморобні мохерові кофти й берети, які виробляло жіноцтво, не нагадували західний стиль в одязі.
У цей самий час мій батько халтурил і шабашил. Обидва слова не мають стосунку до якості роботи. Вони означають, що він шукав можливості заробити поза основним місцем роботи, адже грошей катастрофічно не вистачало. Те, що ми зараз називаємо «фрилансом», раніше мало назву «халтура». Якщо ж він добровільно зголошувався відпрацювати на заводі не одну зміну, а, скажімо, півтори чи навіть дві підряд, це називалося прихватывать. Батько «прихватывал», бо, скажімо, недорогі чоботи вітчизняного виробництва дістати було неможливо, а югославське шкіряне взуття могло коштувати й 180 радянських рублів — більше, ніж мама заробляла за місяць.
Радянська людина, таким чином, мала дві біди: дефіцит і убозтво, бо те, що можна було придбати «с рук» і «у спекулянта», у більшості випадків мало непідйомну ціну. І все ж таки я ходила в школу у шкіряному взутті, а мама натомість не мала ані косметики, ані парфумерії. Замість крему для рук у неї був вазелін, а засоби для догляду за обличчям вона почала купувати вже за незалежності. Втім один флакончик парфуму Signature болгарської фабрики «Ален Мак» — розтягнутий на роки! — я таки пам’ятаю. Але Болгарія — це був соцлагерь, який не надто цінувала навіть обділена матеріальними благами радянська людина. Інша справа — юги, тобто югославські виробники: їхні промтовари цінували вище. Що ближчою була країна до загнивающего Запада, то дорожче продавали її товар спекулянти.
Раз на рік в СРСР виплачували трудящим тринадцатую зарплату. Так називали премію в кінці року. Бувала ще й прогресивка — якщо, скажімо, завод перевиконував норму. Але грошей все одно бракувало, і так з’являлися несуны: ті, хто крав на своєму виробництві сировину чи готову продукцію. А крали буквально все, від канцелярського приладдя до ковбаси. «Несунов» не було хіба що на нотних фабриках, хоча й там можна було винести принаймні папір, а він би згодився на макулатуру.
Читайте такожОлена Стяжкіна: «Ми говоримо про сучасне тільки тими словами, якими описували минуле»
«Несунов», звичайно ж, суворо засуджували і пропесочивали у заводських стінгазетах, фейлетонах і на сторінках гумористичних журналів «Крокодил» і «Перець».
Ганебно також було бути летуном, тобто тим, хто часто міняв місце роботи. Окремою радянською чеснотою було мати один-єдиний запис у трудовій книжці, тобто прийшовши у 18–23 роки на першу роботу, залишатися на ній до пенсії.
Після роботи у радянських людей було небагато радості й можливостей відпочити. Особливо якщо людина жила в коммуналке, де поняття особистого простору, усамітнення та спокою було, скажімо так, істотно звужене. «Комуналкою» називали квартиру на кілька сімей: у кожної була кімната, але спільні коридор, кухня й санвузол.
Мешканці комуналок, звісно ж, за кожної нагоди шукали вихід назовні. Моя баба з дідом ходили на танцплощадку. Також дід забивал козла, тобто грав у доміно. Доміно було популярною грою; згадці про нього знайшлося місце навіть у поезії Ліни Костенко: «Багряне сонце сутінню лісною / у просвіт хмар показує кіно, / і десь на пні під сивою сосною / ведмеді забивають доміно».
Батько натомість любив слухати ввечері «вражеские голоса». Він мав добрий транзисторний приймач і ловив «Голос Америки», «Свободу», «Бі-бі-сі» й «Німецьку хвилю». Всі ці програми глушили, тобто створювали перешкоди радіохвилям, але навіть крізь шум і тріск можна було почути голоси дикторів.
«От дурна країна», — казав батько про СРСР і так завершував кожен радіосеанс. Він не був бунтарем: цим його антирадянська фронда і обмежувалася. Я також швидко навчилася знаходити «вражеские голоса», але зацікавилася ними тільки раз — у 1991-му, коли у Москві був путч і спроба відсторонення від влади Горбачова.
Мені тоді було 17 років… А коли 17 було моїй мамі, вона пережила незабутній досвід. Мама — наполовину росіянка, наполовину українка — забрала документи з київського університету, куди вирішила вступати у 1968-му, бо стала свідком істерики дівчини, яка ридала і кричала, що її зумисно валять на екзаменах. «Пятая графа», — прошурхотіли голоси під аудиторією, де засідала приймальна комісія. Це означало, що дівчина — єврейка, бо у п’ятій графі радянського паспорту зазначали національність.
Так, СРСР був країною не лише «розвиненого соціалізму» й не менш розвиненого алкоголізму, а й махрового антисемітизму.
Серед понять із політичним змістом можна згадати, наприклад, гонки на лафетах — так іронічно називали череду смертей радянських генсеков, Генеральних секретарів Комуністичної партії СРСР. У період з 1982 до 1985 року вони помирали один за одним — Брежнєв, Андропов, Черненко —і над моєю школою раз-у-раз майорів червоний прапор, оповитий чорними стрічками. Ми, радянські піонери, цьому невимовно раділи, адже кожен мертвий генсек означав додатковий день без уроків.
Читайте такожПетро Яценко: «Для підлітків часи Радянського Союзу — давня екзотика»
…Дописую ці рядки під час чергової повітряної тривоги. Дописую, маючи перед очима попередження про черговий МРО — масований ракетний обстріл. Просто зараз народжується новий лексикон — лексикон війни. І це завдяки державі, яка робить усе можливе, аби затягти нас туди, звідки ми виборсалися 35 років тому. У брехню, фальш, пропаганду і цензуру. Головне — у відсутність свободи.
Коли в СРСР на прилавки «выбрасывали», приміром, чоботи, народ дуже часто хапав їх навіть без примірки. Ба навіть не дивлячись на розмір. Тобто дами із 38-м розміром ноги могли взяти 36-й. Або з наміром продавати і «наварити» гроші, або з надією розносити. Розношували по-різному, наприклад, заливаючи всередину спирт, яким тоді, здається, лікували геть усе –— і екзистенційну кризу, і замалий черевик.
Із власного дитячого та юнацького досвіду скажу: взуття не розношувалося. Воно далі тиснуло й натирало, як тиснула і натирала уся ця тричі проклята країна — Союз Радянських Соціалістичних Республік. Я б не хотіла знов засунути ногу у затісне взуття, а душу — у чавильню під назвою СРСР або якусь іншу конфігурацію цієї імперії.
На тому й стоїмо.