У рідне село на заході України він ризикнув з’явитись лише у 1970-і роки. Але мова зараз не про справді унікальну людину і борця. Мова про його реакцію на побратимів-упівців, які просто перед нами шикувались у колону.
Ніколи не забуду це видовище – старий воїн, на обличчі якого в сонячних променях виблискують сльози.
«Ми так на це сподівались!» – сказав він мені і приєднався до лав. А у мене в голові чомусь залунало:
Будуть хлопці йти суворочолі
В сіруватих, наче ніч, рядах.
Реакція цього воїна не дивна, адже символічно парад на Софійському майдані мав увінчати успішну боротьбу за Українську державу. Тяглість традиції (і золотоверхий Київ – столиця князів!) була частиною світосприйняття тих хлопців, які в середині ХХ століття взялися за зброю, щоби захищати Україну.
30 червня 1941 року Організація українських націоналістів проголосила Акт відновлення Української держави. Є ще один нюанс – повна назва документу: «Акт відновлення Української держави після 23 років неволі». Відсилка до Української Народної Республіки абсолютно чітка і однозначна. Для цих хлопців і дівчат їх боротьба – продовження тисячолітньої історії і вони саме відновлювали державність, а не створювали її з нуля.
Та коли ми заглибимося далі – у час революційних подій 1917-1921 років – то побачимо, що в текстах ІІІ та IV Універсалів Центральної Ради, яку очолював історик Михайло Грушевський, є звернення до права народу самостійно вирішувати свої проблеми, апеляція до агресії більшовиків, прав трудового народу – проте немає проголошення тяглости історичної традиції.
Інакшою була справа для Павла Скоропадського. Під час здійснення ним державного перевороту гетьман оприлюднив «Грамоту до всього українського народу», де чітко називає Україну державою, яка відроджена, а не створена заново.
Це відчуття традиції властиво не тільки ХХ століттю. Коли розпочиналося усвідомлення козацькою елітою своєї відповідальності не тільки за власний стан, але і за весь народ, то один з провідних українських інтелектуалів першої половини XVII століття, київський митрополит Іов Борецький так писав про козаків: «те плем’я чесного народу руського, котре Чорним морем і по-суху Грецьке Царство воювало, котре за Олега, монарха руського, в своїх моноксілах (човнах) Константинополь штурмувало».
Ще до виходу на загальнонаціональну арену козацтва українська аристократія, обговорюючи входження наших земель до складу Польського королівства та Речі Посполитої і, згодом, обстоюючи свої права, чітко демонструвала розуміння єдності різних частин України-Руси та, що важливо, пряму тяглість історії від великих князів київських.
Якщо ми повернемося у значно ближче минуле, у 24 серпня 1991 року, то в Акті проголошення державної незалежності України прочитаємо: «продовжуючи тисячолітню традицію державотворення в Україні». Але цей відсил до традиції заперечує сама назва «Акт проголошення державної незалежності України».
Ми не можемо змінити слова, написані 24 серпня 1991 року.
Але можемо спитати самі себе: «Як я сприймаю це свято?».
І тоді вам, можливо, захочеться привітати нашу державу так: «З днем відродження!»
Читайте такожП'ять президентів України про Незалежність