Сьогодні під опікою благодійного фонду «Діти Героїв» перебувають понад 16 800 дітей, які втратили одного або обох батьків унаслідок війни. Понад 6 000 із них живуть за межею бідності. Коли ми говоримо про такі родини, цілком закономірно на перший план виходять базові потреби: фінансова допомога, житло, психологічна підтримка, лікування, речі, яких потребує дитина тут і зараз. Освіта в цій ієрархії дуже легко може опинитися десь нижче, особливо якщо під освітою ми розуміємо додаткові заняття, репетитора, англійську чи програмування. На тлі втрати близької людини це може здаватися чимось важливим, але не першочерговим.
Але з досвіду нашої роботи я переконана: саме освіта значною мірою визначає, чи не переживатиме через кілька років дитина героїв ще й втрату можливостей для свого майбутнього.
Освітні втрати не почалися 24 лютого
Є покоління українських дітей, яке фактично не пам’ятає стабільного навчального процесу. Спочатку пандемія COVID-19 і тривале дистанційне навчання, потім повномасштабне вторгнення, повітряні тривоги, укриття, відключення електроенергії, переїзди, зміна міст і шкіл. Для дітей, які втратили батька чи матір, до всього цього додається досвід, який неможливо винести за дужки навчального процесу. Дитина після втрати не перестає бути школярем наступного ранку, але її здатність концентруватися, запам’ятовувати, виконувати завдання, спілкуватися з однолітками може суттєво змінитися. Так само змінюється життя всієї родини: доходи, побут, психологічний стан дорослого, який залишився з дитиною, можливість оплачувати те, що раніше здавалося звичайною частиною її розвитку.
У результаті освітні втрати накопичуються непомітно. Дитина не засвоїла одну тему з математики, потім наступна спирається на попередню, через рік предмет уже здається надто складним, а через кілька років підліток вирішує, що «математика просто не для мене». За цим рішенням може піти відмова від певного профілю навчання, а згодом – від університетської спеціальності чи професії. Те саме відбувається з мовами, цифровими навичками, природничими дисциплінами. У певний момент ми бачимо вже не освітню прогалину, а молодого дорослого з набагато вужчим коридором можливостей, хоча почалося все з кількох місяців або років, протягом яких дитині просто не було кому допомогти надолужити втрачене.
Саме тому мене насторожує ставлення до додаткової освіти як до своєрідного бонусу, який можна дозволити дитині після того, як закриті всі «справді важливі» потреби. Репетитор з математики для школяра, який через війну відстав від програми, – це не привілей. Додаткові заняття з української – не розкіш. Програмування – не розвага для тих, хто має заможніших батьків. У певних обставинах усе це стає інструментом вирівнювання стартових можливостей, а отже, інвестицією у здатність молодої людини через кілька років самостійно забезпечувати себе, навчатися, працювати й не залежати від допомоги.
Дати дитині середовище для розвитку
Із 2023 року ми спільно з партнером – організацією Brightseeds реалізуємо освітню програму у Великій Британії. Підлітки, якими опікується фонд, отримують можливість два тижні навчатися у британських школах, зануритися в англомовне та мультикультурне середовище, познайомитися з новою моделлю освіти й відкрити для себе нові горизонти. Ми хочемо, щоб ці діти побачили середовище, в якому від них очікують не подолання травми, а інтелектуальної цікавості, самостійності й амбіцій.
Цього літа, приміром, у школі Tonbridge, де я була разом із частиною наших підопічних, діти заздалегідь обирали академічні напрями відповідно до своїх інтересів: серед них були Leadership and Global Economy, Artificial Intelligence, Engineering. На заняттях із лідерства вони працювали з реальними кейсами, аналізували проблеми, сперечалися, аргументували рішення і шукали компроміси у міжнародних командах. На інженерії не просто слухали теорію про принципи побудови космічних ракет, а власноруч створювали моделі й запускали їх. Я бачила, наскільки швидко змінюється ставлення до навчання, коли дитині не просто повідомляють інформацію, а показують: твої знання дозволяють тобі щось створити, вирішити проблему, висловити власну позицію, бути почутою.
Для багатьох учасників це була перша поїздка за кордон або перший досвід навчання в міжнародному середовищі. Але був ще один фактор, про який легко забути: протягом цих двох тижнів діти перебували у безпечному просторі, де не потрібно було переривати урок через повітряну тривогу і де можна було повністю зосередитися на навчанні. Це дуже добре показує, наскільки нерівними сьогодні можуть бути стартові умови навіть для однаково здібних дітей. Здібності дитини не зникають через війну, але можливості їх реалізувати можуть зникнути дуже швидко.
Ми повинні перестати плутати здібності з можливостями
Це, на мою думку, одна з принципових речей у розмові про освітню нерівність. Ми звикли вважати освіту сферою, де результат залежить передусім від самої дитини: добре вчишся, багато працюєш, маєш мотивацію – отримаєш результат. У нормальних умовах це лише частково правда, а в умовах війни ця логіка стає особливо несправедливою. Двоє однаково здібних підлітків можуть мати зовсім різні результати, якщо один має стабільну школу, власну кімнату, ноутбук, репетитора, батьків, які допомагають із навчанням, а інший пережив смерть батька, переїзд, зміну школи, погіршення матеріального становища родини і кілька років фрагментованого навчання.
Якщо друга дитина в результаті складе іспит гірше, формально система оцінить їх однаково і скаже, що перша продемонструвала кращі знання. Але якщо ми говоримо про справедливість, нас має цікавити не лише фінальний бал, а й відстань, яку кожній дитині довелося пройти до нього. Саме тут і потрібні додаткові освітні програми: не для створення привілеїв, а для того, щоб обставини, за які дитина не несе жодної відповідальності, не визначали її майбутнє сильніше, ніж здібності, праця і власний вибір.
Ця логіка лежить і в основі нашого великого збору BACK TO SCHOOL, який ми проводимо протягом серпня разом із багатьма лідерами думок. Ми хочемо зібрати 3 мільйони гривень, щоб 992 дитини протягом кількох місяців могли надолужувати освітні втрати: 250 дітей отримають додаткові заняття з української мови, 642 — з математики, ще 100 — з програмування. На перший погляд це просто цифри і навчальні курси. Для мене за ними стоїть значно довша перспектива: дитина, яка сьогодні розбереться з математикою, завтра не відмовиться від технічної спеціальності лише тому, що колись накопичила прогалини; підліток, який спробує програмування, можливо, вперше побачить професію, у якій захоче розвиватися; школяр, який підтягне українську, почуватиметься впевненіше на вступних випробуваннях.
Від підтримки – до незалежності
Для благодійного сектору це особливо важлива думка. Дуже легко оцінювати результат кількістю дітей, яким ми допомогли, кількістю проведених занять, виданих ноутбуків чи організованих поїздок. Ці показники потрібні, але вони описують нашу діяльність, а не її кінцевий сенс. Справжній результат проявиться значно пізніше: коли дитина зможе вступити туди, куди хотіла; коли матиме достатньо знань, щоб конкурувати за першу роботу; коли зможе забезпечувати себе; коли матиме достатньо впевненості, щоб ставити перед собою цілі, які сьогодні можуть здаватися надто великими.
Тому освіта для дітей, які втратили батьків через війну, для мене безпосередньо пов’язана із самостійністю. Найкращий результат роботи фонду – не доросла людина, якій ми продовжуємо допомагати, а доросла людина, якій наша допомога більше не потрібна. Для цього недостатньо реагувати на наслідки втрати тоді, коли вони вже стали критичними. Потрібно інвестувати в ресурси, які залишаться з дитиною незалежно від того, хто буде поруч через десять років: знання, професійні навички, здатність навчатися, соціальні зв’язки, впевненість у тому, що її амбіції мають право бути великими.
Якщо сьогодні дитина не отримує необхідної допомоги з навчанням, через кілька років ми можемо мати справу вже не з освітньою прогалиною, а зі звуженим вибором професії, нижчою конкурентоспроможністю на ринку праці та довшою залежністю від соціальної підтримки. Втрати на освіту цих дітей потрібно сприймати не як благодійність у традиційному розумінні, а як одну з найбільш прагматичних довгострокових інвестицій, які суспільство може зробити.
Читайте такожДіти, які втратили батьків через війну: чому головний виклик для суспільства розпочнеться через 5-10 років