За останні роки Україна зробила чимало кроків у сфері безбар’єрності. З’явилися нові стратегії, державні програми, окремі успішні проєкти. Але для багатьох людей з інвалідністю щоденне життя досі визначають цілком конкретні бар’єри: неможливість працювати на рівних умовах, отримати необхідні соціальні послуги чи поєднати військову службу з потребами дитини з інвалідністю.
І для розв’язання багатьох із цих проблем не потрібно роками шукати нові моделі. Частина рішень уже сформульована, обговорена громадськістю та зареєстрована у Верховній Раді. Тепер питання в іншому: чи стануть вони політичним пріоритетом і чи вистачить голосів, щоб перетворити їх із законопроєктів на реальні зміни в житті людей.
Ось три рішення, на які ми очікуємо від Верховної Ради.
Розумне пристосування
На мою думку, одним із найбільших бар'єрів на шляху до працевлаштування людей з інвалідністю є не стан здоров'я, а робоче середовище, яке досі не враховує їхніх потреб.
Я часто бачу, що роботодавці сприймають адаптацію робочого місця як складний і дорогий процес. Насправді ж у багатьох випадках достатньо відносно простих змін: облаштувати робоче місце, придбати спеціальне програмне забезпечення, запровадити гнучкий графік, переглянути розподіл окремих обов'язків. Іноді справді потрібен пандус, але дуже часто рішення значно простіші й не потребують великих інвестицій. Водночас саме вони можуть стати вирішальними для того, щоб людина отримала або зберегла роботу.
Мені здається, що ми вже багато років намагаємося стимулювати роботодавців працевлаштовувати людей з інвалідністю, але без механізму розумного пристосування ця політика не може бути по-справжньому ефективною. Адже проблема нерідко полягає не у відсутності вакансій, а в тому, що людина не має можливості виконувати свою роботу на рівних умовах.
Саме тому ухвалення законопроєкту №14389 є одним із ключових рішень у сфері працевлаштування людей з інвалідністю. Він не створює привілеїв, а встановлює зрозумілі правила гри: якщо необхідні зміни не становлять непропорційного чи надмірного тягаря для роботодавця, вони мають бути забезпечені. Це не лише питання виконання міжнародних зобов'язань України, а й необхідна умова для формування сучасного та інклюзивного ринку праці.
Цей механізм уже давно став нормою в країнах Європейського Союзу, а для України його запровадження є не лише питанням виконання міжнародних зобов'язань, а й необхідною умовою розвитку інклюзивного ринку праці.
Нині вже 40 громадських організацій долучилися до спільної заяви «Ліги Сильних» із закликом прийняти законопроєкт №14389 про розумне пристосування. Серед них — організації, які представляють інтереси людей із різними видами інвалідності та різними потребами: зокрема, людей з ураженнями спинного мозку, порушеннями слуху, психічними розладами, рідкісними захворюваннями, а також дітей і дорослих зі spina bifida та гідроцефалією. Така широка представленість різних спільнот свідчить про те, що запровадження розумного пристосування є не вузьким запитом окремих організацій, а загальним суспільним запитом на рівні права та можливості для людей з інвалідністю.Нині вже 40 громадських організацій долучилися до спільної заяви «Ліги Сильних» із закликом прийняти законопроєкт №14389 про розумне пристосування. Серед них — організації, які представляють інтереси людей із різними видами інвалідності та різними потребами: зокрема, людей з ураженнями спинного мозку, порушеннями слуху, психічними розладами, рідкісними захворюваннями, а також дітей і дорослих зі spina bifida та гідроцефалією. Така широка представленість різних спільнот свідчить про те, що запровадження розумного пристосування є не вузьким запитом окремих організацій, а загальним суспільним запитом на рівні права та можливості для людей з інвалідністю.
Читайте такожЛюди з інвалідністю зможуть отримати компенсацію за переобладнання авто
Комплексна державна підтримка сімей
Сім'ї, які виховують дітей з інвалідністю, повинні отримувати не окремі види допомоги, а комплексну державну підтримку. Грошові виплати самі по собі не вирішують проблем, якщо поруч немає раннього втручання, соціальних послуг, реабілітації, інклюзивної освіти чи підтримки для батьків.
Це підтверджують і дослідження. Зокрема, дослідження БФ «Рокада» показало, що майже половина опитаних (46,3%) повідомили про відсутність у своїх громадах інших надавачів соціальних послуг, окрім комунальних чи державних. Найгостріше ця проблема проявляється у сільських та віддалених громадах, де людям часто бракує не лише самих послуг, а й можливості до них дістатися.
Саме тому наша аналітична команда та спільнота позитивно оцінюю доопрацьований законопроєкт №14191. Під час його підготовки до другого читання вдалося врахувати частину зауважень, які ми разом з іншими громадськими організаціями наполегливо відстоювали. З документа прибрали норми, які могли звузити права людей з інвалідністю, зокрема щодо пенсій для людей з інвалідністю III групи з дитинства. Водночас у ньому закріпили важливий принцип: соціальні послуги для дітей з інвалідністю мають фінансуватися державою, а система підтримки повинна поєднувати грошову допомогу із соціальними, медичними та освітніми послугами.
Це надзвичайно важливо. Держава має підтримувати не лише наслідки інвалідності, а й створювати умови, щоб сім'я могла виховувати дитину вдома, а не залишалася сам на сам із труднощами. Саме так працюють сучасні системи підтримки — вони інвестують у послуги, які допомагають сім'ям зберігати якість життя та незалежність.
Водночас я переконана, що ухвалення законопроєкту №14191 — це лише перший крок. Не менш важливо, якими будуть підзаконні акти та як нові норми працюватимуть на практиці. Від цього залежить, чи отримають сім'ї реальну підтримку, чи позитивні зміни так і залишаться лише на папері.
Право сім'ї бути разом
Ще одне рішення, яке, на мою думку, давно назріло, — це усунення несправедливості щодо військовослужбовців, які виховують дітей з інвалідністю.
Сьогодні закон фактично ставить сім'ї перед неможливим вибором. Батьків дітей з інвалідністю не мобілізовують. Але якщо батька мобілізували, а вже згодом його дитині встановили інвалідність, він чи вона не може звільнитися зі служби для догляду лише тому, що також є мати. Догляд за дитиною, яка потребує постійної підтримки, лікування та реабілітації, неможливо покласти на одну людину. Під час війни багато матерів опинилися на межі фізичного та емоційного виснаження, роками залишаючись із цим навантаженням сам на сам.
Саме тому ми підтримуємо законопроєкт №15057. Він не створює нових пільг, а усуває законодавчу колізію та повертає державну політику до головного принципу — найкращих інтересів дитини. Дитина з інвалідністю має право на турботу обох батьків, а сім'я не повинна доводити державі, що один із них «недостатньо відсутній», щоб отримати таку можливість.
На моє переконання, підтримка сімей, які виховують дітей з інвалідністю, не може обмежуватися лише соціальними виплатами чи послугами. Вона має враховувати життєві обставини родин, особливо в умовах війни. Іноді найважливішою підтримкою є можливість бути поруч зі своєю дитиною тоді, коли вона цього найбільше потребує.
Усі три рішення вже сформульовані й перебувають у Верховній Раді на різних етапах. Після повернення депутатів до пленарної роботи питання не в тому, чи знаємо ми, що потрібно робити. Питання в тому, чи стануть права людей з інвалідністю реальним політичним пріоритетом — і чи знайдуться для цього голоси.
Читайте також«Найбільша потреба – ліфт»: як дають раду на Троєщині родини з дітьми з інвалідністю