Пам’ять ока.
Складна, як бібліотека.
Ніби водойма – глибока.
Мов горизонт – далека.
Око, що чинить опір
забуттю. Око, що чинить.
Око подібне на докір,
що не потребує причини.
Погляд, що лезом витне
рух у швидкому кроці.
Світ – це те очевидне,
що може вмістися в оці.
Світ – це лише проміння,
залишене на сітківці,
кількість сонця осіння,
зібрана наодинці.
І носиш цю втіху дитячу,
і тішить тебе ця морока –
те, що я нині не бачу,
все одно є досвідом ока.
Все одно – проступають дивно
пам’яті моноліти.
Оку і не потрібно
бачити, щоби любити.
Оку достатньо вдачі
зафіксувати, зчитати.
Оку байдуже – бачить
воно втіхи чи втрати.
Та поза всіма словами,
поза тим, що остигло,
мій погляд завжди оживає,
коли ти виходиш на світло.
Тішиться око тепле
обітницею простою –
обертатись до тебе,
сльозитися за тобою.
Зір не має змоги
щось змінити в основі.
Око – як знак тривоги.
Око – як вияв любові.
Хай це звучить жорстоко,
хай порожньо за межею,
та плачем наділене око,
наче людина душею.
З мітками і слідами
щедре таке не до речі.
…І довго потому сідає
зір, мов сонце надвечір.