«Ми увійшли у взаємну тотальну війну»
Миколо, війна між Росією та Україною набула ознак тотальної. Скільки вона може тривати в такому режимі?
Елементи тотальної війни з'явилися в російсько-українському протистоянні ще восени 2022 року, коли росіяни зрозуміли, що не можуть захопити Україну, і перейшли до систематичного знищення інфраструктури, аби послабити наші оборонні спроможності.
За останні пів року — рік змінилося те, що Україна нарешті розбудувала потенціал, який дозволяє вести війну в подібній логіці. Ми систематично вперше з 2022 року завдаємо ударів по нафтопереробці, нафтоекспорту, маркетплейсах, які теж є основою економіки, блокуємо Чорне море для російських суден.
Ми увійшли у взаємну тотальну війну. Символом логіки цієї тотальної війни є те, що зараз і українські, і російські порти Чорного моря заблоковані. Хоча здавалося б, що сторонам вигідно дотримуватися обмежень, експортувати й отримувати прибутки, обидві ввійшли в іншу логіку: максимальних руйнувань, максимального економічного болю, сподіваючись, що вдасться створити таку ситуацію, яка змусить іншу сторону піти на домовленості.
Читайте такожПорти на замку, зерно в рукавах. Якими будуть економічні наслідки війни на виснаження
Скільки це може тривати? Якщо хтось вам дасть конкретну відповідь, що це закінчиться через пів року, рік, два, — така людина непрофесійна.
Є конвенційні способи оцінити напругу, яку переживає суспільство: наприклад, відсоток ВВП або бюджету, який витрачається на бойові дії, кількість людей, залучених до війська. Це метрики, на які можна покладатися, але є й речі, які не можна виміряти. Ключові з них — стійкість і функціональність. Це ускладнює прогноз, але в логіці тотальної війни, коли знищуються самі основи функціонування економіки і суспільства, держави не можуть існувати дуже довго.
Найдовшою міждержавною війною після Другої світової була ірано-іракська. Вона тривала вісім років. Тоді була «війна міст», коли фронт не рухався і сторони били по великих містах.
Оскільки обидва суспільства живуть за рахунок свого майбутнього, — вони недоінвестують у людей, інфраструктуру, соціальні проєкти, — вічно це тривати не може. Питання в тому, щоб тоді, коли Росія усвідомить, що варто це припиняти, Україна була функціональною державою.
Зараз базовий сценарій цієї війни — що вона закінчиться в патовій ситуації. Жодна зі сторін не зможе досягти того, щоб диктувати свою волю. Обидві будуть змушені фіксувати статус-кво.
Власне, Україна вже до цього готова. Наша переговорна позиція еволюціонує, і з кінця 2024 — початку 2025 року ми говоримо про готовність до припинення вогню по лінії розмежування без геополітичних поступок, яких вимагає Росія. Проблема в тому, що Росія наполягає на цих вимогах.
Так чи інакше, базовий сценарій — продовження взаємного вибивання важливої інфраструктури, а потім — підбиття підсумків без розв’язання суперечностей, які є джерелом політичної війни.
Спостерігаємо, як Росія активізує знищення української економіки й логістики для послаблення нашої стійкості. Це елемент «війни міст»?
Це частина тотальної війни. Поки що росіяни більше націлені на те, щоб психологічно виснажити суспільство. Коли людина не може нормально планувати своє життя, не має звичної рутини, психіка починає бунтувати, і стійкість на індивідуальному рівні падає.
Логістику за певних додаткових інвестицій можна перебудувати: від централізованої, яка існувала в умовах миру і відсутності загроз, перейти до децентралізованої. Тут ми можемо повернутися до дискусії, яка вже відбувалася в кінці весни — на початку літа, про залучення, наприклад, трудових мігрантів в умовах дефіциту робочої сили. Це можна зробити, якщо мати додаткову фінансову підтримку, наприклад, від Європи.
Ключовою проблемою є стійкість енергетичної системи, її здатність далі працювати, особливо в умовах гострого дефіциту перехоплювачів. Як вдасться налагодити життя в умовах ударів, які будуть шкодити енергосистемі далі, — ключове відкрите питання.
Уявімо негативний сценарій, коли інфраструктура життєзабезпечення зазнає непоправних втрат. Зовсім не гарантовано, що українське суспільство буде готове йти на компроміс на російських умовах. Українці, ймовірно, знову адаптуються: хтось буде змушений переїхати з Києва, а хтось залишиться попри всі проблеми.
Для мене головне питання — чи вдасться оборонно-промисловому комплексу далі працювати, тому що в Києві й навколо зосереджена значна частина оборонних підприємств. Якщо він не буде працювати й постачати необхідне озброєння, то фронт це відчує. На це Росія теж може робити ставку: підрив не стільки загального функціонування суспільства, скільки здатності фронту ефективно чинити спротив саме через знищення ОПК.
Поки що ставка Росії на підрив функціональності не дає потрібного результату: Україна на поступки не йде, й суспільство не демонструє реакції, якої хотів би Путін.
Читайте такожНе балістикою єдиною: як звичайні й реактивні шахеди можуть стати основою російських атак по українських містах
Використовуючи модернізовані дрони, Росія знову здобула перевагу. Як система оборони має адаптуватися, щоб ефективно боротися з реактивними шахедами?
Адаптація відбудеться. Це питання часу і тих руйнувань, яких ми зазнаємо в процесі.
На Міжнародній виставці оборонної промисловості у польському місті Кельце показали українські ракети до комплексів «Оса» і «Стріла-10». Це свідчить, що наш ОПК може опановувати нові спроможності і кластери, потрібні для боротьби саме з ударними безпілотниками на реактивній тязі. Тому що в уявленні багатьох ми просто копіюємо попередній досвід, тобто у відповідь на ударний російський дрон ми пропонуємо свій спеціалізований перехоплювач теж із реактивною тягою. Але рішення не обов’язково має бути саме таким.
Зараз найбільш ефективними проти російських безпілотників є або ПЗРК, або ракети «повітря-повітря», яких нам бракує і які ми бережемо для крилатих ракет, а також кулемети, інтегровані в винищувачі, і класичні наземні комплекси.
Ключовою тут є складність перехоплення. Для класичних перехоплювачів шахедів, як-от Sting, P1-Sun та інших, фактор людини суттєвий: вона доводить БПЛА і здійснює підрив. Але швидкості в «Герані-4» більші — людина не може зреагувати.
Поки що, видається, ставка не обов'язково буде саме на симетричну відповідь, як було до цього. Потрібно інвестувати, зокрема, у розвиток ракетних комплексів, масово виробляти свої. У нас є напрацювання, які потрібно масштабувати. Коли це відбудеться — інше питання, але вважати, що ми не знайдемо відповіді, неправильно.
З іншого боку, ми зараз просимо наших партнерів ще пошукати в своїх запасах і передати нам додаткові ПЗРК, ракети «повітря-повітря», ракети до наземних зенітно-ракетних комплексів, щоб виграти час на адаптацію. Ця війна показала, що на будь-який захід є контрзахід. Він не обов'язково буде симетричним, але буде.
Водночас грати суто від оборони — помилково. Треба зменшувати ефективність ударів противника, але вкладати всі ресурси в оборону означає ставити себе в апріорі слабшу позицію. Якраз у цьому проблема російських ударів: вони змушують нас до парадигми гри суто в обороні.
«Розвідкам західних держав важко зрозуміти, що відбувається на найвищому рівні в Росії»
Чи вважаєте ви реальним ризик наступальних або масштабних диверсійних дій Росії на території держав НАТО, членів Європейського Союзу? Чи достатнім, на вашу думку, є рівень підготовки цих держав для належного захисту й реакції?
Поки що ймовірність прямої російської агресії проти держав НАТО залишається меншою за 50%.
Була низка європейських звітів і заяв, які чітко говорили, що поки триває російсько-українська війна, Росія сконцентрована на Україні й не має такої розкоші, як почати додаткову велику війну проти держав НАТО. І навіть якщо в Росії відбудеться мобілізація, додаткові сили, скоріш за все, будуть спрямовані на підсилення дій на півдні і сході України, а не на те, щоб починати нові масштабні конвенційні дії — наприклад, проти держав Балтії як найбільш вразливих.
Зараз для Європи основна проблема — підривні дії; вони стали активнішими. Росія розуміє, що просто діями проти України не доб’ється врегулювання на своїх умовах. Європа — наш стратегічний тил, і поки Європа продовжує нас підтримувати, Росії буде важко досягти своїх цілей.
Ми побачили активізацію передусім у Німеччині, яка за абсолютними показниками зараз — наш партнер номер один за рівнем допомоги. зокрема збройної.
Щоб відповідати на ці дії, необхідно інвестувати в контррозвідку. Європейські держави повинні зрозуміти, що саме контррозвідка, сильні служби безпеки — це їхня перша лінія оборони.
Є держави з сильнішою контррозвідкою, наприклад, Естонія. Є такі, як Бельгія, де в контррозвідці працює кілька сотень людей, і вони не готові до цих викликів.
Читайте такожВійна на порозі. Балтійський острів
Зараз Європі потрібно наростити роботу контррозвідки. Саботаж, провокації, як у Ляйпціґу, будуть наростати. Росіяни розбудували серйозну мережу, завербували багато людей. Вони будуть цілитися саме на це, бо поки що не спроможні на велику війну проти НАТО.
Ключове питання — наважиться чи не наважиться Росія випробувати НАТО на міцність. Якщо російське військово-політичне керівництво за рахунок даних розвідки, загальних аналітичних оцінок зробить висновок, що США не втрутяться у випадку тестування НАТО напряму, то ймовірність таких дій зростає до більш ніж 50%. Це ключове питання, на яке немає відповіді.
Розвідкам західних держав важко зрозуміти, що відбувається на найвищому рівні в Росії, як росіяни сприймають ситуацію, як оцінюють рішучість США й окремих європейських держав. Відчувається брак даних політичної розвідки, нерозуміння, що там відбувається, і це ускладнює планування. Адже спочатку є політичні цілі, для досягнення яких застосовують військовий інструментарій.
Чи слід розглядати провокації на зразок дрона на аеродромі в Ляйпціґу як елемент гібридної війни, пов'язаний з намаганнями впливати на вибори, в яких змагалася проросійська «Альтернатива для Німеччини»?
Я думаю, що активізація пов'язана не стільки з виборами, хоча цей елемент теж може бути, скільки загалом з усвідомленням Кремлем того, що, якщо просто діяти проти України, Росія не досягне результатів. Треба позбавити Україну стратегічного тилу. І це, власне, розрахунок, на який російське керівництво покладається більше, ніж на спробу змінити ситуацію діями по лінії фронту.
Ми маємо відзначити успіх німецької контррозвідки, але це лише початок. Масштабних дій буде набагато більше. Вони стосуватимуться не лише Німеччини — об’єктами уваги будуть також скандинавські держави, Велика Британія, Франція. Такий підхід є частиною російського плану позбавити Україну стратегічного тилу.
Це лише перші дзвіночки. Контррозвідувальним органам Європи не варто розслаблятися і вважати, що раз є перші успіхи, то так буде завжди. Росія теж змінює тактику, шукає слабкі ланки в системі безпеки наших партнерів. Тому зростатиме роль розвідки, обміну розвідувальною інформацією, співпраці між розвідками і контррозвідками держав Європи і НАТО, а також можливість України передавати дані, тому що в нас є серйозні напрацювання саме в контррозвідувальній сфері. Це ще одна можливість Україні показати себе.
«Головком повинен займатися стратегічним менеджментом війни»
Який вплив, на ваш погляд, має зміна головнокомандувача Збройних сил і міністра оборони України?
По-перше, це наймасштабніша одномоментна зміна з 24 лютого 2022 року. Такого ще не було, щоб один за одним змінювалися міністр оборони і головком.
У ситуації, яку ми мали на початку липня, мабуть, не було іншого варіанту розв’язання конфлікту між тодішнім міністром оборони і головкомом. Спочатку був знятий міністр, потім головком — у тому числі під тиском суспільства, і відбулося перезавантаження. Прийшла нова команда, в якої є кредит довіри і певний карт-бланш на зміни.
Новий головнокомандувач змінює керівників видів військ (Сухопутних військ, Сил логістики) і командувачів корпусів. Зокрема є призначення нових командувачів 11 і 19 корпусів, які відповідальні за оборону Донецької області. Формуються нові угруповання військ, що об'єднують корпуси, які обороняють цей напрямок. Андрій Білецький і Денис Прокопенко тепер будуть командувати угрупованнями військ, які складаються з кількох корпусів. Про якість цих змін ми зможемо сказати пізніше: місяця-півтора недостатньо, щоб зрозуміти, чи є вони позитивними.
В армії, в суспільстві стримано позитивно оцінили те, що ЗСУ очолив Михайло Драпатий, адже в нього позитивний імідж. Але водночас доводилося застерігати людей: якщо через об'єктивні чи суб'єктивні обмеження він не впорається із завданнями, які є значно масштабнішими за мандат головкома, то вже через пів року — рік цю людину всі будуть звинувачувати.
Трек змін, який він почав, оцінюють загалом позитивно, як і людей, яких він призначає. Головком випустив певну візію, як він збирається керувати Силами оборони, розвивати їх. Цілі правильні: стабілізувати ситуацію, нарощувати спроможності, але ключовий момент — говорити правду.
Читайте такожНові обличчя і старі виклики
Багато людей, обізнаних зі станом справ всередині війська, говорять, що раніше вибудовувалася культура, коли неправдиву інформацію доповідали, вона підіймалася на вищі рівні, тому рішення були відірваними від реальності. Культура правди, якщо її вдасться запровадити, дасть позитив.
Міністр оборони продовжує формувати свою команду. Він частково залишив заступників, які йому дісталися в спадок від попереднього міністра. Треба віддати йому належне, адже зміна людей — це час, і краще дати шанс тим, хто є, хто себе вже показав. Зараз ключове завдання для міністра оборони — розробка плану війни. Це, власне, його слова.
Навіть у ситуації, коли міністр оборони і головком нормально взаємодіють, і між ними немає латентного конфлікту, держава у війні — це не лише військові й не лише Міністерство оборони, а максимальне залучення всього суспільства до опору агресії. З цим є проблеми і виклики, ключовим серед яких залишається мобілізація, але не лише.
І все ж хоч би якими класними управлінцями з класними підходами були новий головком і міністр оборони, є певний ліміт, який вони не можуть подолати. Реалістично для них — далі вести ефективну оборонну операцію, посилювати нашу оборону проти повітряних загроз, далі завдавати стратегічних ударів по Росії, збільшувати економічну й політичну ціну війни.
Поки що ситуація виглядає стримано оптимістично, але ні головком, ні міністр оборони не мають усієї повноти ресурсів та інструментів, які дозволили б сказати, що через пів року — рік ми гарантовано вийдемо на закінчення війни.
Чи відбуваються позитивні трансформації в управлінні на стратегічному рівні Сил оборони? Наскільки нас можуть підсилити зміни на оперативно-тактичному рівні, корпусна реформа?
Як на мене, навичка стратегічного планування в нас досі не прокачана потрібною мірою. Йдеться про спробу знайти баланс у стратегічному трикутнику: політичні цілі, ресурси, на які можемо розраховувати, та інструменти для досягнення цілей.
Є спроби покращити оперативно-стратегічний рівень за рахунок створення угруповань. Основне завдання — вивільнити головкома від необхідності і спокуси втручатися на оперативно-стратегічний і оперативно-тактичний рівні управління — те, в чому часто звинувачували Олександра Сирського. Головком повинен займатися стратегічним менеджментом війни. Це планування дій на наступні пів року — рік на основі очікуваних дій противника і наявних ресурсів. Це погодження конкретних планів, але без того, щоб їхати в конкретне угруповання чи корпус і говорити, як діяти бригаді чи батальйону.
Створення угруповань — це добре, але виникає питання штабів. Потрібно десь знайти сотні офіцерів, які допомагатимуть командувачам угруповань. Те саме стосується корпусної реформи. Чому вона в нас не завершена? Вона пройшла перший етап, коли корпуси створили і кожному з них номінально визначили певну кількість сил. Корпуси ще не набули повної спроможності, бо штабам потрібно більше якісних офіцерів, яких одномоментно не знайдеш. Ідеться про навички цих людей, здатність координувати дії бригад, масштабувати їх, синхронізувати.
Є певні оптимістичні кроки, але є й певні обмеження. Ключове з них — люди. І не лише, наприклад, залучення певної кількості людей через мобілізацію, а й офіцери відповідного рівня, яких у нас просто немає. Виховати їх одномоментно неможливо.
Про державну політику мені говорити важче, але основна проблема Міноборони — це середня ланка, яка має працювати незалежно від зміни керівництва. Вона виснажена, часто демотивована в усіх сенсах цього слова. В Міністерстві оборони зараз середні зарплати — 20–30 тисяч гривень.
Середня ланка, яка б мала напрацьовувати і реалізовувати політики, не може відповідати на виклики. Про це, як на мене, набагато менше говорять, тому що все зводять до персоналії конкретного міністра, конкретного головкома, розподілу повноважень. Ключова проблема — чиновник середньої ланки з багатьох причин не може ефективно всім цим займатися і, на жаль, над цим не працюють. Це те, що буде обмежувати будь-які реформи.
Читайте такожРозмежування городів: хто за що відповідає в системі оборони України
«Темпи російського просування сповільнилися, але повністю лінія фронту не стабілізована»
Попередній міністр оборони Михайло Федоров говорив, що в нас немає стратегії війни. Яке підсилення потрібне державі для її розробки?
Ключове — не напрацювати певну стратегію (ми можемо напрацювати різні, зокрема залучаючи іноземних партнерів), а її втілити. Багато людей, які долучені до розробки планів у теорії, з багатьох причин не хочуть залучатися до їхнього виконання; це слабке місце.
Треба віддати належне попередньому міністру — він добре вмів комунікувати і «запаковувати» те, що і так відбувалося. До того, як він став міністром, у нас була стратегія Air-Land-Economy, яку він озвучив: стабілізувати лінію фронту (сповільнити російське просування), посилити протиповітряну оборону і підірвати російську воєнну економіку. Це робилося і до січня 2026 року.
Що ж до того, що за його каденції вдалося досягнути успіхів і на лінії фронту, і у ППО, і у стратегічних ударах, ми можемо довго дискутувати, наскільки це був результат саме його політики як міністра оборони. Як міністр цифрової трансформації він доволі серйозно доклався до роботизованої революції. Якщо говорити про стабілізацію лінії фронту чи про активізацію стратегічних ударів, це не було наслідком його дій — просто пан Федоров це класно артикулював.
Нам вдалося дещо покращити за першу половину 2026 року. Основне зараз — що ми робимо максимально порівняно з нашими можливостями, а що можемо зробити ще?
Наприклад, наша мета — запускати не триста стратегічних безпілотників по Росії, а тисячу. Це означає, що ОПК повинен більше виробити, але не лише. Треба більше операторів безпілотників, які готують їх до запуску, програмують.
Ми побачили, що темпи російського просування сповільнилися, але повністю лінія фронту не стабілізована. Виходить, усі наші успіхи в роботизованій революції все одно не можуть скомпенсувати дефіцит людей у війську і кваліфікації, який маємо на різних рівнях управління?
В нас є певна стратегія. Питання в імплементації: що ще ми можемо зробити в її межах за тих рівнів підтримки, які є. А не в тому, щоб її покращити чи розробити нову.
Питання не в залученні додаткових кадрів і західної експертизи, а в тому, щоб було більше якісних людей, які це все втілюють. Криза фаховості, компетенцій, їхня нестача, — причина, чому фонд «Повернись живим» інвестує в навчання військових. Це те, чого не вистачає, щоб використати сповна всі досягнення ОПК, які ми маємо на сьогодні.
Читайте такожЗбагачена картопля: що означають тактичні ядерні навчання Білорусі та Росії
«Мінськ буде маневрувати до останнього, щоб не бути залученим до війни»
Чи активізує Росія спроби втягнути Білорусь у війну?
Поки що ймовірність активного залучення Білорусі до агресії проти України менша за 50%. Білорусь уже є співучасницею агресії, надавши свою територію і повітряний простір, але про залучення білоруських збройних сил поки що не йдеться. Навіть білоруський автократ-диктатор Лукашенко робитиме все, щоб не дозволити напряму втягнути свої збройні сили. Мінськ буде маневрувати до останнього, щоб не бути залученим до війни. Бо це значило б це наростання ризиків втрати влади для режиму Лукашенка.
Режим Лукашенка намагається балансувати. Йому не потрібна занадто сильна Росія, тому що Білорусь тоді втратить рештки суб'єктності й поля для маневру, як це було з серпня 2020 до лютого 2022 року, що зробило можливим розгортання російського угруповання на півдні Білорусі і використання білоруської території. Але й заслабка Росія Лукашенку теж невигідна, тому що це головний патрон, який гарантує безпеку.
В таких умовах режим Лукашенка балансує і покладається на Китай. Лукашенко шукає захисту, щоб Пекін тиснув на Москву, а Москва не вимагала від Мінська радикальних дій.
Поки що ми не бачимо рухів до створення цього угруповання на наших кордонах, хоча інфраструктура покращується. Тому ймовірність менша за 50%. Вона буде більшою за 50%, коли побачимо рух білоруського угруповання і його нарощення, а також відповідну риторику.
«Частина людей, які пишуть, що ми начебто програли, — корисні ідіоти»
Як Росія розхитує позицію партнерів щодо допомоги Україні?
Дві війни, які тривають одночасно — кінетична й війна за сприйняття — взаємно впливають одна на одну. Часто війна за сприйняття, тобто те, як люди оцінюють ситуацію і перспективи, впливає на кінетичну. Це те, на що робить ставку Росія.
Російська теорія перемоги — не стільки в розгромі українських Сил оборони, захопленні великих територій, як у тому, щоб продати на Захід міф, що в Росії більше ресурсів, тож вона в цій війні на виснаження може вистояти, тому який сенс допомагати Україні? Тобто прийміть як даність те, що Росія рано чи пізно переможе, припиніть витрачати обмежені ресурси на підтримку України.
На жаль, цей підхід, ця стратегія спрацювали в 2024–2025 роках, коли росіяни просувалися на лінії фронту. За підсумками 2024 року ми втратили 3600 квадратних кілометрів, а торік до 5000.
Зараз Росії важче продавати цю теорію, бо їхній наступ сповільнився. Вони шукають інші форми.
Частина людей, які пишуть, що ми начебто програли, — корисні ідіоти. Вони не обов'язково завербовані Кремлем, — це люди, якими можна маніпулювати і які часто грають на контрасті. Не варто випускати з уваги банальну річ: коли твої колеги по цеху пишуть щось одне про Україну, а ти випустиш щось контроверсійне — це будуть читати. Людина, яка керується такими розрахунками, стає корисним ідіотом Кремля.
Коли Росії не вдається просуватися на фронті, вони намагаються тиснути на сприйняття. Вони пускають в хід інші наративи, наприклад, що Росію не варто ізолювати, бо від цього виграє лише Китай.
Росіяни — вправні маніпулятори. Свою слабкість і вразливість вони ховають за ще більшою агресивністю. Але агресивні дії — не обов'язково ознака сили. Часто це спосіб приховати слабкість і вплинути на сприйняття.
Зараз ми бачимо чергову кампанію впливу. Вона еволюціонує, тому що еволюціонує війна, поле бою. Росіяни це враховують і частково змінили наратив. Хоча при цьому ми бачимо прямі погрози і провокації. З одного боку, Росія апелює до того, що Заходу невигідно, щоб Росія була повністю ізольована, перетворилася на закриту державу, а з іншого — вони й далі організовують провокації і транслюють меседж «припиніть допомагати Україні, інакше далі буде ще гірше».
Росія одночасно діє на різні аудиторії різними способами, різними аргументаціями, тому що ніколи не знаєш, що спрацює на конкретну аудиторію.
«Росіяни підходять до точки, де модель війни, яку вони напрацювали, вже не може давати потрібного результату»
Що може змінити мобілізація в Росії після виборів до Держдуми?
Мета мобілізації в Росії — перш за все, підтримання поточної інтенсивності війни по наявній лінії фронту. Останнім часом росіяни втрачають по 40 тисяч людей на місяць убитими і пораненими. Це переважає їхні зусилля з рекрутингу, який скоротився до менш ніж 30 тисяч людей на місяць. Мобілізація передусім потрібна, щоб перекрити втрати й підтримувати інтенсивність бойових дій.
Виключати створення додаткового угруповання не можна, але тих сил, які мобілізують, буде недостатньо, щоб одночасно підтримувати інтенсивність і почати активніші дії, наприклад з Брянської області, про що постійно говорить наше військово-політичне керівництво як про ймовірний сценарій, який вони змушені враховувати.
Є різниця між латентною і реальною силою. Щоб перетворити латентну силу в реальну, треба додатково витрачати ресурси. Залучення додаткових 300–500 тисяч людей до війни потрібно компенсувати двічі: з одного боку — замістити втрату для реальної економіки, а з іншого — додатково знайти ресурси, щоб цих людей утримувати.
Макроекономічні показники Росії сумні. Дефіцит бюджету, який за сім місяців сягнув понад 70 мільярдів доларів, — серйозний дзвіночок.
Російському керівництву все важче зводити видаткову і прибуткову частини бюджету. Або вони почнуть друкувати гроші, що посилить інфляцію, або будуть змушені йти до Китаю і підписувати кабальні угоди, де будуть обмінювати свої ресурси на допомогу тут і зараз. Ми знаємо, як Китай веде бізнес-взаємодію з Росією.
Читайте такожМобілізація в Росії: чому Путін наважився
Російська модель війни починає виснажуватися?
Росіяни підходять до точки, де модель війни, яку вони напрацювали — і економічна, і соціальна, і політична, і військова — вже не може давати потрібного їм результату. Росіянам треба або змінювати це рівняння і вводити нові ресурси, або продовжувати так, як є, але тоді негативні економічні наслідки і ризики будуть зростати, або припиняти війну.
Путін щоразу, коли виходить на публіку, виглядає мегавпевненим, суперспокійним, він транслює цей спокій, але від об'єктивної реальності не втечеш. Ці чотири з половиною роки Росія в межах логіки війни недоінвестує в свою країну, втрачає конкурентоспроможність. Від цього Росія не втече. Питання в тому, який сценарій і які рішення для себе прийме російське керівництво.
Наскільки суттєвим може бути чинник залучення до війни Росією північнокорейських солдатів та інших ресурсів?
Ми повинні враховувати ці сценарії. Мета Північної Кореї — отримати бойовий досвід. Однак поле бою зараз визначається безпілотними системами. Якщо його не сформувати безпілотними системами правильно, то додаткові сили радикально не змінять ситуацію.
Для того, щоб із додатковими власними чи північнокорейськими ресурсами змінити хід бойових дій на фронті на свою користь, Росії недостатньо просто залучити певну кількість людей. Повинні бути додаткові якісні оператори роботизованих систем, ударних безпілотників тактичної й оперативно-тактичної ланок, наземних роботизованих комплексів, безпілотників-перехоплювачів.
Додатково залучаючи людей, Росія може підтримувати інтенсивність війни, але не може змінити її динаміки. Одна справа — залучати людей, щоб кидати їх у штурми як одноразову піхоту, яка пішла, а назад не повернулася. Інша — оператори безпілотних роботизованих комплексів. Тут потрібні навчені мотивовані люди з певним рівнем освіти. Ті, на кого ставить Росія у мобілізаційних діях, — точно не той контингент.
Підрозділи «Рубикона», які стали відомими торік, хочуть масштабуватися, але не можуть зробити цього настільки, щоб мати такий вплив, як, наприклад, українські Сили безпілотних систем, — саме через соціально-політичні обмеження.
Чи створять нам російська мобілізація, залучені сили з Північної Кореї у 30–40 тисяч людей додаткові проблеми? Створять. Чи дозволить це Росії виграти війну? Навряд чи.
Чи вірите ви в можливість енергетичного перемирʼя? Чи це лише процес заради процесу, який існує в парадигмі інтересів і підготовки до виборів у США?
Звичайно, ми б хотіли досягнути взаємної стриманості як на морі, так і в повітрі, і докладаємо до цього зусиль. Посилюємо удари, щоб вибудувати симетрію ураження.
Але логіка тотальної війни якраз у тому, що я не рахуюся з втратами і болями, яких мені завдає противник, і атакую далі. Поки що схоже, що Путін буде триматися цієї логіки, попри втрати для російської економіки від ударів по нафтопереробних заводах, які будуть лише наростати.
Те, що Україна вже завдала ураження по півострову Ямал за три тисячі кілометрів кілометрів — це знаково, але, скоріше за все, не переконає Путіна, тому що він живе в іншій парадигмі: мовляв, якщо я зможу змусити Україну прийняти мої кабальні умови раніше, ніж Росія пройде точку неповернення, я буду продовжувати.
Це суперечить здоровому глузду і конвенційній логіці, якою оперує Захід і якою оперуємо ми, але, видається, російське керівництво мислить саме так. Вони далі вважають, що в повітряному домені мають певну перевагу, зокрема тому, що мають балістичні ракети, а в нас їх немає; вони швидше опанували дрони на реактивній тязі, а ми їх лише опановуємо.
Росія поки що не готова піти на взаємну стриманість на морі, а для нас вона неприйнятна без російської стриманості в повітряному домені. Поки що очікувати такої адекватності з боку Кремля, на жаль, не варто, бо він живе іншою логікою.
На Путіна тисне стан економіки, який погіршується через цю логіку, тобто він потрапив у пастку, з якої не може вийти, оскільки не може визнати всю помилковість попереднього курсу. Якби він зробив крок назад, було б легко вийти з цієї логіки. Але він у логіці тотальної перемоги над Україною, яка має виправдати всі прямі й опосередковані втрати за тринадцять років, і задля цього готовий ризикнути всім.
Це виглядає абсурдно, але схоже, що це саме та логіка, якою він керується. При цьому він не боїться негативних наслідків для себе, тому готовий ризикнути всією Росією та її майбутнім заради примарних шансів, що через пів року — рік за рахунок таких ударів і знищення інфраструктури життєзабезпечення він зможе нас поставити на коліна і змусити прийняти всі умови — попри те, що ставиться під питання майбутнє Росії.
Читайте такожСистемна криза російської економіки
«Інвестиції у підготовку військових — наша асиметрична перевага»
Як працює Академія «Повернись живим»? Які напрями фахової підготовки військових ви розвиваєте?
Інвестиції в освіту, підготовку — те, у що вірить «Повернись живим». Це асиметрична перевага, яку ми мали в 2022–2023 роках і яка розмилася, тому ми зараз інвестуємо в навчальні центри Сил безпеки й оборони.
Академія «Повернись живим» — рамка, яка об'єднує наші навчальні проєкти. Їх понад десять: підготовка операторів роботизованих комплексів, офіцерів, водолазів тощо.
Зараз триває збір на Академію. Зібрані гроші підуть на забезпечення навчального процесу, щоб слухачі курсів мали максимально комфортні умови навчання і потім давали на полі бою ту якість, якої немає в росіян, хоча вони часто оперують ідентичними засобами ураження.
Це наша ініціатива, але ми співпрацюємо з державою. Ці навчальні центри існують у межах вертикалі Міністерства оборони, Генерального штабу і забезпечують підготовку фахівців за окремими напрямами в межах видів і родів військ. Наприклад, частка операторів БПЛА, підготовлених у школі «Ятаган», — двозначна цифра відсотків.
Бюджети цих проєктів — десятки мільйонів гривень, які потрібно залучати щороку, щоб ці ініціативи могли системно працювати, а випускники ставали фахівцями Сил безпеки і оборони.
Долучитися до збору на Академію «Повернись живим» можна за посиланням.
