Позиційний глухий кут у війні з Україною та загострення негативних тенденцій в економіці, у тому числі внаслідок українських ударів по нафтопереробній промисловості, можуть спровокувати Кремль підвищити ставки в геополітичному протистоянні з НАТО. Мета — швидка перемога у прямій агресії проти Альянсу, чия єдність і спроможність реально захистити своїх учасників у рамках застосування статті 5 статуту організації останніми роками, особливо з початком другої каденції Дональда Трампа, як мінімум викликають сумніви.
Балтія — найвразливіший регіон для атаки з боку РФ, як ми писали раніше. З погляду логістики це де-факто острів, з’єднаний вузьким сухопутним коридором з рештою держав НАТО на субконтиненті. Водночас регіон має протяжний кордон з Росією та її сателітом Білоруссю, територію якої Москва вже використала як плацдарм для атаки на Україну 2022 року. Україна та Європа фіксують підготовку РФ для можливого вторгнення в державу НАТО й відповідно реагують.
Зсув оборонної концепції НАТО
Попри російський напад на Грузію у 2008 році, анексію Криму й початок бойових дій на Донбасі у 2014 році, доктрина НАТО щодо загрози зі сходу залишалася незмінною — «стримування через покарання». Суть підходу полягала в тому, що в разі агресії Москви (у що майже ніхто не лише в Західній, але й у Східній Європі не вірив) збройні сили держав східного флангу: Польщі, Естонії, Латвії, Литви — вестимуть оборонні бої, відступаючи на захід, обмінюючи території на час. Для прикладу, оборонний план Польщі WARTA-00101 допускав фактичне повторення «оборони на Віслі» столітньої давності і втрату до 40 % території держави. У випадку держав Балтії, чия територія суттєво менша, на рівні Альянсу радше допускали повну окупацію. Тим часом основні війська НАТО, кістяком яких мали б бути війська США, підійшли б із Заходу та завдали нищівної поразки агресору.
Після відступу росіян з-під Києва, коли Україна і світ наочно побачила докази цілеспрямованого знищення російською армією цивільного населення на тимчасово окупованих територіях, держави східного флангу НАТО відмовилися від концепції стримування через покарання. Із Мадридського саміту влітку 2022-го Альянс перейшов до стримування через відмову (або запобігання), яке передбачає зупинку агресора одразу на кордоні, щоб уникнути масових убивств цивільних у разі окупації. Тому, хоч сумніви щодо готовності США брати участь в обороні Європи зростають, Польща і Балтія нарощують оборонні спроможності — готуються обороняти кожен метр території.
Людські резерви
Демографічні і просторові реалії держав Балтії хоч не випробувані російською агресією, та змушують припустити, що через багаторазову диспропорцію в чисельності військ, бойовому досвіді сучасної війни, у стратегічній глибині, Таллінну, Ризі й Вільнюсу неминуче знадобиться допомога союзників, щоб відбити гіпотетичну агресію. Збройні сили трьох держав відіграватимуть найважливішу роль на першому етапі агресії — стримуватимуть перший удар і даватимуть час політикам переконати союзників надати допомогу.
І хоч можливість такого рішення вже обговорюють у Європі, ефективність стримування російської агресії в перші години може стати вкрай значним фактором для прийняття рішення, за аналогією з Україною навесні 2022-го. Тому сьогодні балтійські держави є лідерами НАТО за обсягами видатків на оборону в частці ВВП, зазвичай перерозподіляючи близько 4 % на цю сферу, з планами довести до 5 %.
Естонія, Латвія та Литва — держави з невеликим населенням, в останні десятиліття потерпали від його виїзду і старіння, народжуваності нижчої від рівня відтворення. Сукупне населення держав Балтії становить близько шести мільйонів осіб — резерв, у рази менший, аніж мала Україна, і при цьому без досвіду ведення бойових дій. Очевидно, що розмір армії похідний від чисельності населення.
Естонія тримає на службі дві піхотні бригади, збройні сили налічують понад вісім тисяч військовослужбовців, також діє мережа добровольчих військ територіальної оборони, Кайтселійт, чисельністю до 20 тисяч. Таллінн одна з небагатьох столиць у Європі і єдина в Балтії, що не скасовувала військовий призов після кінця Холодної війни, і половину чисельності армії держави складають призовники, що служать 8 або 11 місяців. З 2027 року має запрацювати реформа, що встановить єдиний 12-місячний термін служби. Естонський резерв сягає 43 тисяч осіб, з яких, за оцінками, 25–35 тисяч можна мобілізувати протягом 36 годин.
Латвійська армія удвічі більша за естонську, налічує майже 18 тисяч військових із резервом 38 тисяч. Сухопутна частка налічує одну механізовану бригаду (два механізовані батальйони та один піхотний), а також чотири бригади добровольчого ополчення Земессардзе (до десяти тисяч осіб), які входять до складу ЗС Латвії. Рига останньою з балтійських столиць повернула військову службу за призовом з 2024 року для чоловіків віком 18–27 років, і механізм ще потребує злагодження, хоча саму ідею призову підтримує абсолютна більшість громадян Латвії.
Литва тримає на службі 23 тисячі військових, сухопутна компонента налічує дві механізовані бригади та одну піхотну кадровану бригаду, а також Добровольчі сили охорони краю чисельністю до пʼяти тисяч. Як і Рига, Вільнюс скасував призов у нульових, однак повернув раніше — у 2015 році, як реакцію на російську агресію проти України й анексію Криму. Призов охоплює молодих чоловіків віком 18–22 роки, які зобов’язані пройти службу перед вступом до закладу вищої освіти. Добір проводять на підставі лотереї. Більшість проходить девʼятимісячну службу, решта — службу різної тривалості залежно від спеціалізації.
Тож кожна держава Балтії розгортає або покращує мобілізаційну інфраструктуру на базі обов’язкового військового призову для чоловіків, однак структурні обмеження демографічної бази не дають наростити чисельність, змушуючи покладатися на добровольчі сили територіальної оборони. Регулярно проходять міждержавні навчання і, що важливо, докладають зусиль для підготовки, наскільки це можливо, збройних сил до дій в умовах війни дронів — балтійці найактивніше переймають досвід українських військових.
Укріплення кордонів
Останню сотню років світова військова думка неодноразово списувала в утиль статичну оборону як елемент воєнної стратегії. У масовій культурі це часто пов’язують з лінією Мажино, яка мала стримати німецьку армію, але Вермахт просто обійшов її і примусив Францію до капітуляції за лічені тижні. Така оцінка хибна, оскільки Мажино виконала покладене на неї завдання — не допустити німецьке вторгнення через франко-німецький кордон і швидку окупацію Ельзасу та Лотарингії. Реальною причиною доктринального світового зсуву стала ядерна зброя — після Другої світової у штабі армій США та СРСР панувала впевненість, що наступна велика війна буде ядерною, коли будь-яка статична оборона, особливо її великі вузли — легка й очевидна ціль. Згодом війну в Перській затоці сприйняли як додатковий доказ, що у високотехнологічній війні статична оборона не має сенсу.
Україно-російська війна показала, що в симетричному повномасштабному конвенційному протистоянні статична оборона цілком актуальна. Найяскравіше це продемонструвала так звана лінія Суровікіна, що допомогла стримати український контрнаступ навесні 2023 року. Поступове нарощування обома сторонами засобів розвідки й вогневого контролю зробили концентрацію бронетехніки для прориву ворожої оборони вкрай складним завданням, а ціну наступу часто надмірно високою.
З 2024 року східний фланг НАТО докладає зусиль, аби укріпити засобами статичної оборони кордон Альянсу з Росією та Білоруссю (без урахування Фінляндії. 19 січня 2024 року міністри оборони держав Балтії започаткували ініціативу Балтійської оборонної лінії — системи укріплень на кордоні, що складатиметься з протитанкових ровів, бетонних загороджень (у тому числі зубів дракона), підготовлених місць під мінні поля, бетонних укріплень і баз зберігання, разом із системами спостереження РЕБ тощо. Очевидним, але неминучим недоліком є рішення розміщувати міни, лише коли підтвердять воєнну загрозу. Це породжує ризик, що часу на мінування ліній укріплень не виявиться.
Ініціативу фінансують самі балтійці, хоча тривають перемовини про залучення ЄС. І кожна держава, діючи в межах загальної канви, зводить укріплення на власний розсуд. Естонія планує завершити свою ділянку першою — у 2027–2028 роках, тоді як Литва сподівається пройти основний етап у 2029-му, а весь проєкт — до 2034-го.
Балтійська лінія природно об’єднується з польським проєктом «Східний щит», також розпочатим у 2024 році, — комплексною системою оборони вздовж понад 700 кілометрів кордону з РФ і РБ. Східний щит включатиме інженерні загородження, бетонні укріплення, засоби космічної розвідки й БпЛА, підготовку укриттів для цивільних й інфраструктури подвійного призначення (посилених доріг для пересування техніки, мостів тощо). Завершити проєкт планують у 2028 році, що відповідає європейському консенсусу щодо вірогідної війни з РФ у 2027–2030 роках.
Головна мета описаних укріплень — дати змогу національним збройним силам не допустити ворога вглиб держави і, згідно з концепцією оборони, зупинити чи принаймні затримати на кордоні, аби запобігти геноциду з боку росіян чи дати цивільним час евакуюватися, а політичним лідерам — мобілізувати союзників по НАТО.
Союзники і гості
З 2022 року Північноатлантичний альянс у міру політичних і військових спроможностей посилює військову присутність на східному флангу, розгортаючи в уже дев’яти державах Передові сухопутні сили НАТО. Силами Альянсу в Балтії керує штаб багатонаціонального корпусу «Північний Схід» у Щецині (Польща), під юрисдикцією якого перебувають підрозділи в Польщі й Литві, а також штаб 1-го Німецько-Нідерландського корпусу, у відання якого з літа 2026-го перейшли сили в Латвії та Естонії.
Самі війська розгорнуті на базах Тапа (Естонія, рамкова держава Великобританія), Адажі (Латвія, рамкова держава Канада) та Рукла (Литва, рамкова держава Німеччина), сукупно близько 10 тисяч військових. Справедливо виникає запитання про здатність цих груп вести сучасну війну з масованим використанням дронів і спроможність розрізнених підрозділів понад десятка членів Альянсу злагоджено працювати в рамках єдиної військової вертикалі.
Через меншу американську залученість у європейські безпекові питання саме держави Європи відіграють ключову роль у посиленні присутності Альянсу в Балтії. Зокрема, ФРН до кінця 2027 року планує розгорнути в Литві 45-ту танкову бригаду.
Хоч офіційно це не закріплено, проте до зміни доктрини на війська держав НАТО, розміщені в Балтії чи інших державах, котрі розглядали як вірогідні цілі агресії, покладали головну мету — своєї кров’ю гарантувати, що Альянс буде змушений реагувати, а інші члени НАТО не зможуть заплющити очі на агресію через смерть власних військових. Політична вага присутності міжнародних сил залишається важливою і сьогодні, проте зараз їхня місія — з першої години вторгнення долучитися до завдань оборони і стримати ворога на кордоні.
Критичною залишається ситуація довкола американських сил. США — лідер Альянсу за обсягами спроможності збройних сил і ВПК. Однак керівництво Америки все більше зміщує фокус геополітичного інтересу на Тихоокеанський регіон. Дональд Трамп неодноразово висловлював невдоволення станом НАТО, погрожував навіть виходом з нього. У жовтні 2025-го США вивели з Європи 2-гу піхотну бригадну бойову групу 101-ї дивізії, пояснюючи це «позитивною ознакою зростання європейських спроможностей і відповідальності».
Зараз США мають близько 650 солдатів у Естонії, переважно з 7-го кавалерійського полку, на ротаційній основі, ще 250 у Латвії й 1000 в Литві. Проти подальшого розміщення прямо поки не заперечували, утім висять у повітрі питання: за потреби сили США справді братимуть участь в обороні Балтії? чи не виведе їх Вашингтон завчасно?
Війна і торгівля
Вступ Фінляндії та Швеції до Північноатлантичного альянсу суттєво звузив спроможності Балтійського флоту РФ у разі конфлікту. З усіх гілок Збройних сил РФ ВМС приділяли найменше уваги й відповідно фінансували, зокрема Балтійський флот — за залишковим принципом. Головними базами флоту є Кронштадт і Балтійськ, останній на території Калінінградського ексклава.
Стан Балтійського флоту, чисельна перевага флоту держав НАТО в регіоні та географічні особливості Балтійського моря, яке є доволі вузьким, роблять бойові зіткнення саме кораблів малоймовірними. Доречно припустити, що в разі спроби РФ дестабілізувати Альянс через напад на державу-члена в Балтії Балтійський флот і ширше сили ЗС РФ у Калінінграді, де розташовані чотири пускові установки комплекту ПКО «Бастион» дальністю 300 км, діятимуть як сили другорядного характеру, вдаючись до асиметричних чи саботажних заходів, метою яких буде зашкодити цивільній і військовій інфраструктурі, уповільнити реакцію сил НАТО, відтягнути прибуття допомоги в Балтію. Менші судна при цьому можуть відійти в Ладозьке озеро, під щит ППО Санкт-Петербурга, і завдавати ракетних ударів звідти.
Скандинавські держави розглядають сценарій можливої російської агресії як десантну операцію на Готланд або Борнхольм, коли мета полягатиме у виведенні з ладу батарей ПКО і ППО НАТО. Реалістичність такого сценарію оцінити складно, проте слід враховувати, що Балтійський флот зараз оперує лише двома великими десантними кораблями, оскільки третій передали ЧФ РФ і Сили оборони уразили його 2023-го в Севастополі. Звісно, Росія має один з найбільших тіньових флотів у світі й могла б використати невійськові судна, однак такий сценарій робить десантування військової техніки фактично неможливим.
Критичною вразливістю самої Москви є її гаманець — Кремль не зумів ані збудувати автаркію, ані переорієнтувати торгівлю на східні чи південні логістичні шляхи, державні фінанси залежні від експортної виручки. Через Балтику проходять близько чверті всього вантажопотоку російських портів і майже половина її експорту енергоносіїв. Якщо російська агресія в Балтії отримає збройну відповідь НАТО, економічна ситуація для Москви одразу погіршиться: як через вірогідне посилення заходів боротьби з тіньовим флотом, так і через ріст ризиків і вартості фрахту для звичайних торговельних суден.
Європейська торгівля в такому сценарії постраждає з тих самих причин. Крім того, РФ володіє величезним запасом морських мін і вже застосовувала їх у Чорному морі, незважаючи на загрозу для суден третіх держав. А приклад американської спеціальної військової операції проти Ірану демонструє, що ефективно й швидко розмінувати морські шляхи, особливо під вогнем супротивника, наразі неможливо.
Точки зламу
Регіон Балтії вразливий до диверсій. Регіон лише на початку 2025-го під’єднався до європейської енергетичної мережі ENTSO-E, причому реалізовано це через кілька критичних підводних кабелів: NordBalt (Швеція — Литва) й Estlink 1 і 2 (Фінляндія — Естонія). Estlink 2 уже перебили в грудні 2024-го — наслідок саботажу корабля тіньового флоту РФ, ремонт тривав до серпня 2025-го. У разі відкритої агресії подібну діяльність супроти не лише енергетичних кабелів, але й комунікаційних, оптоволоконних можуть інтенсифікувати, оскільки їхнє розташування добре відоме, а щоб пошкодити, достатньо якоря.
Окрім електроенергії, складне питання енергетики загалом — Балтія повністю залежна від імпорту нафти й газу, оскільки власного видобутку немає. Раніше держави регіону закуповували газ у РФ, поступово зменшували залежність і зараз повністю відмовилися від імпорту з Росії. Що, однак, створило нову вразливість. Основна частка природного газу в регіон надходить через LNG-термінал «Незалежність» у Клайпеді (Литва), інші шляхи — газогін Balticconnector між Фінляндією та Естонією й газопровід GIPL між Литвою та Польщею, єдиний сухопутний шлях поставок газу. Проте він розташований у Сувалкському коридорі, що робить його ураження навіть простішим, ніж пошкодження двох інших шляхів імпорту газу.
Латвія, Литва й Естонія створили єдину газову інфраструктуру в регіоні. Після закупівлі (зазвичай улітку, поки ціни нижчі) газ закачують в Інчукалнське підземне сховище в Латвії. Ємність сховища становить 2,3 млрд кубометрів, обсяг достатній для Балтії протягом зими. Сховище фактично неможливо знищити — воно природне, на глибині 700 метрів, у водоносному горизонті, куди не проб’ється жоден засіб ураження, окрім, вірогідно, ядерного. Проте сховище має вразливу наземну інфраструктуру — компресорну станцію, газозбірні пункти, потрібні для закачки або викачки газу зі сховища. Удар навіть по одному елементу описаної системи гарантує суттєві проблеми економіці Балтії.
Також регіон є абсолютним нетто-імпортером нафти й автомобільного пального. Литва імпортує нафту через морський термінал Бутінге, нафту по трубопроводу доставляють до Мажейкяйського НПЗ, єдиного нафтопереробного в Балтії. Імпорт пального можливий й іншими шляхами, однак зараз майже все автомобільне в регіоні забезпечує Мажейкяйський НПЗ — великий і складний об’єкт, котрий легко вивести з ладу, що вже не раз на прикладі одна одної демонстрували Україна і Росія.
Висновки
Держави Балтії й НАТО готуються відбивати можливу агресію. Таллінн, Рига й Вільнюс нарощують чисельність збройних сил, безупинно збільшують видатки на оборону, розгортають додаткові системи ППО, споруджують фортифікації й намагаються підготуватися до війни дронів. Союзники по НАТО нарощують присутність у регіоні: як сухопутну, так і морську, однак відсутня певність щодо і готовності головного актора Альянсу — Сполучених Штатів — справді долучитися до дій згідно зі статтею 5, і бажання самих європейців узяти на себе відповідальність.
Якщо Росія зважиться на агресію проти Балтії, то це стане реальною і, припускаємо, найважливішою перевіркою декларованої європейської єдності, а для Німеччини — іспитом на лідерство на субконтиненті загалом.
Спроможності сторін гіпотетичного конфлікту вести конвенційну війну, за умови участі НАТО, не є надмірно асиметричними, доречно навіть говорити про перевагу Альянсу в низці сфер. Однак самі держави Балтії залишаються винятково вразливими для методів асиметричної війни: їхні паливна, енергетична, логістична галузі зав’язані на кількох критичних об’єктах, знищення яких дозволить незначними засобами завдати вкрай великої шкоди економіці та соціальній сфері регіону.
Чи наважиться Москва на авантюрну спробу вирвати зникому перемогу завдяки нападу на Альянс? Негативні тенденції в економіці та соціальній сфері обрізають для режиму Путіна альтернативи, але ці самі тенденції ускладнюють здійснення подібної агресії. Водночас ризик колапсу НАТО через неспроможність швидко й достатньо відреагувати на агресію залишається — і у Кремлі на нього розраховують. Для Росії ситуацію можна описати як стрибок через ущелину, де на іншому боці перемога, але внизу прірва, і немає певності, що вдасться дострибнути.