Перетворити роки мовчання — на голос, а особистий біль — на мету
Юну албанку Ванесу Сулімані (Vanesa Sulimani) я вперше побачила і почула на конференції, організованій KRCT у столиці Косово. Вона виступала публічно з підтримкою психологині Селві Ізеті на сцені. Дівчина стала першою в Косово, хто розповів про свій досвід переживання трансгенераційної травми. Адже її матір Шюрете Тахірі – сьогодні косовська активістка – постраждала від сексуального насильства під час війни. Шюрете — одна з тих косовських жінок, які публічно після війни почали говорити не тільки про пережите, а й про сексуальне насильство як воєнний злочин.
«Мені було 5 років під час війни в Косово. Як багато дітей, які пережили конфлікт, я була свідком та пережила те, чого жодна дитина ніколи не повинна пережити. Хоча війна закінчилася, багато її наслідків залишилися незмінними. Травма, страх, втрати та біль тривали ще довго після того, як насильство припинилося», – говорить про свій досвід Ванеса. Дівчина зазначає, що під час війн у дітей залишаються невидимі рани, а їхні історії дуже часто – не почутими.
«Як донька жінки, постраждалої від сексуального насильства, пов'язаного з конфліктом, я зрозуміла, що наслідки війни не закінчуються одним поколінням. Роками я несла в собі вплив міжпоколіннєвої травми, долаючи досвід й емоції, які сформували моє дитинство та вплинули на моє розуміння навколишнього світу», – пояснює вона.
Пережитий досвід Ванеси спонукав її до активної громадської діяльності сьогодні. Саме тому вона виступає за права дітей, займається питаннями психічного здоров'я, допомоги з урахуванням травм та включення голосів дітей до рішень, що впливають на їхнє життя та майбутнє.
Читайте такожБессел ван дер Колк. «Тіло веде лік. Як лишити психотравми в минулому». Уривок із книги
Крім цього, Ванеса Сулімані говорить з вдячністю про керівницю KRCT, лікарку Феріде Рушіті, чия діяльність упродовж 25 років змінила життя великої кількості людей в Косово та інших країнах. «Вона дала мені те, що я завжди буду цінувати: можливість публічно поділитися своїм болем, своєю історією та своєю правдою. Створивши цей простір, вона допомогла перетворити роки мовчання на голос, а особистий біль – на мету. За це я завжди буду вдячна», – підсумувала дівчина.
Діти, не знаючи конкретної історії матері чи батька, можуть відчувати її вплив
Психологиня Селві Ізеті (Selvi Izeti) працює в Косовському центрі реабілітації жертв тортур. Організація виникла одразу після завершення війни, однак і нині продовжує допомагати людям, які мають досвід війни. За оцінками міжнародних і місцевих інституцій, у Косово під час війни 20 тис. жінок, чоловіків і дітей постраждали від сексуального насильства.
Селві Ізеті говорить, що міжпоколіннєва травма може передаватися різними шляхами. З психологічної та соціальної точок зору це може відбуватися через моделі виховання, труднощі з регулюванням емоцій, стилі спілкування, замовчування травматичних переживань або невирішену скорботу та страждання в сім’ї. «Діти можуть не знати конкретної історії, але все одно можуть зазнавати впливу емоційного середовища, в якому вони зростають. Соціальні чинники, такі як стигматизація, дискримінація та відсутність підтримки, можуть ще більше посилювати ці закономірності», – пояснює психологиня.
За результатами роботи в KRCT із дітьми, які пережили травматичні події, зроблені висновки, що травма може проявлятися по-різному, зокрема, це може бути:
- підвищена тривожність, депресія або емоційний дистрес;
- труднощі з довірою, прив’язаністю та міжособистісними стосунками;
- підвищена чутливість до стресу або уявної загрози;
- почуття страху, сорому або невпевненості без чіткої особистої причини.
«Ми спостерігали, як діти відчували посилений страх перед уніформою, зокрема поліцейською, у тому числі албанської поліції, хоча вони ніколи не мали прямого контакту з поліцією чи будь-яких пов’язаних з цим негативних переживань. Деякі діти також страждали від нічних жахів без будь-якої конкретної причини, яку можна було б визначити», – розповідає Селві Ізеті. До того ж, міжпоколіннєва травма не має єдиної причини. Вона розвивається внаслідок поєднання психологічних, соціальних та біологічних факторів, які впливають на те, як травма передається у сім’ях та громадах із плином часу.
Українці в ХХ столітті безперервно переживали травми, а зараз цей досвід став живим
Психотерапевтка Вікторія Солоніцина, яка працює в Україні та Польщі, теж вказує, що міжпоколіннєва травма – це дуже конкретна річ: «страх, який тобі ніхто не пояснив, звідки він узявся, але ти його носиш», тривога, яку батьки передали не словами, а тим, як вони мовчали.
«Механізм тут не містичний. Дитина не успадковує «травму» як ген. Вона успадковує реакції дорослих навколо себе: їхню недовіру до влади, звичку не довіряти документам, наприклад, страх привертати увагу, недомовки за столом. І це працює навіть тоді, коли про саму подію ніхто прямо не розповідав. Особливо тоді!», – підкреслює вона.
На думку пані Вікторії, українське суспільство в цьому сенсі є майже «підручниковим випадком», оскільки в минулому столітті травми йшли одна за одною, без паузи, щоб хоч якось із ними розібратися. Серед таких травм фахівчиня насамперед називає Голодомор, про який офіційно мовчали десятиліттями. Репресії 1930-х, коли зникали цілими родинами, а ті, хто залишався, вчилися жити так, ніби нічого не сталося. Друга світова війна з окупацією, остарбайтерами, Голокостом на цих же землях. Депортація кримських татар. Чорнобиль, де замовчували масштаб, поки люди продовжували жити на забрудненій території. «А зверху на все це – просто десятиліття, коли за необережне слово можна було поплатитися, тож люди навчилися не говорити взагалі. Навіть удома. Навіть із дітьми», – говорить психотерапевтка.
Читайте такожЗцілення відбувається там, де немає тиску, а є підтримка
Хоча інформація ніби й не проговорювалася прямо, і публічно про це не дискутували, але багато хто про ці події однаково знали змалечку. Наприклад, через фотографії людей, які загинули. Це, власне, і є типовий спосіб передачі такої травми – не через розповідь, а через присутність. Дитина не чує пояснень, але бачить обличчя на стіні і зчитує: тут щось сталося, але про це не говорять. Це формує відчуття, з яким можна прожити ціле життя, навіть не усвідомлюючи його джерела.
«А тепер, коли 12 років в Україні триває нова війна, те, що здавалося давно минулим, раптом оживає з новою силою. Це не є ознакою якоїсь слабкості психіки. Теперішня загроза структурно нагадує ту, що пережили попередні покоління: розлука, невизначеність долі близьких, втрата дому, міграція та інші ситуації. Психіка розпізнає знайомий сценарій. Досвід родини, який роками ніби мовчав, раптом стає дуже живим», – пояснює Вікторія Солоніцина.
Чернігівська психологиня Анна Чепурна погоджується, що Голодомор для українців є трансгенераційною колективною травмою. Цей досвід виходить за рамки звичного, «бʼє» по цінностях і сенсах. «Психологічні наслідки Голодомору ми досі відчуваємо через страх за здоровʼя, через нашу історію стосунків з їжею. Я не перебільшую, якщо скажу, що чи не кожна українська господиня, чекаючи гостей, хвилюється, чи вистачить їжі, і здається, що замало. Хоча теоретично все просто розраховується: скільки людей – стільки і яких порцій потрібно. Але раціональне поступається нашому підсвідомому страху», – пояснює вона.
Загалом покоління наших предків мали свій травматичний досвід, який ми могли отримувати вже в пропрацьованому вигляді, в тому числі, у вигляді міфів та легенд, якщо звертатися до давніших часів. Хоча часто поколінню, що було свідком травми, не вистачало часу та енергії пропрацювати цей досвід. Іноді цю функцію вже виконувало наступне покоління. Якщо говорити про власне травматичний колективний досвід, то він може виражатися і в не адаптивних стратегіях поведінки. Існує навіть теорія повторення, коли наступні покоління повторюють досвід попередніх у ситуації «жертви» чи «агресора». А може бути навпаки – пропрацювання цього досвіду та вихід у конструктив, тобто на вищий рівень розвитку.
Щодо триваючої війни Анна Чепурна вважає, що наразі українське суспільство ще перебуває у воронці травматичного досвіду, адже такої тривалої війни в Європі давно не було. І яким буде наш травматичний досвід у підсумку, ще говорити зарано, але він точно вимагатиме глибших досліджень.
Передаються не тільки травма, але й стійкість, зцілення та надія
У Косово дослідили, як травма впливає на наступні покоління. KRCT у співпраці з міжнародними партнерами з Данії та Австралії провели перше епігенетичне дослідження серед осіб, які пережили сексуальне насильство в умовах конфлікту. Зокрема, вивчали, як серйозні травматичні переживання впливають на біологічні зміни в системах регуляції стресу, що ймовірно, пов’язано з тим, як наслідки травми передаються з покоління в покоління. У дослідженні брали участь 120 матерів і 120 дітей, народжених після війни.
«Хоча ця галузь досліджень ще розвивається і потребує подальшого наукового вивчення, вона надає важливі уявлення про складні механізми впливу травми як на психіку, так і на тіло, що виходять за межі індивідуального досвіду», – зазначає Селві Ізеті.
Результати показали, що приблизно у 30% дітей-учасників були виявлені епігенетичні зміни і коливання рівня кортизолу — ключового гормону в системі реакції організму на стрес. Ці зміни були особливо помітними серед матерів, які під час вагітності відчували симптоми посттравматичного стресового розладу (ПТСР); у них спостерігалося порушення регуляції кортизолу та епігенетичних маркерів, пов’язаних зі стресом.
Дослідження також включало компонент терапевтичного втручання. Учасники пройшли щонайменше 10 сеансів сімейної терапії, а зразки крові відбирали до та після лікування для оцінки змін рівня кортизолу та епігенетичних маркерів.
Для порівняння результатів учасників було розділено на експериментальну та контрольну групи. Результати показали, що в групі, яка проходила сімейну терапію, відбулася нормалізація рівня кортизолу та регресія деяких епігенетичних маркерів, тоді як у контрольній групі таких змін не спостерігалося. «Ці висновки свідчать про те, що травма може мати біологічний вимір, який впливає на системи регуляції стресу. Однак вони також підкреслюють важливе послання: ці зміни не є незмінними чи незворотними. Психотерапевтичні та сімейні втручання можуть сприяти покращенню регуляції стресу та зменшенню біологічного впливу травми», – наголошує косовська психологиня.
Читайте такожОбірвана підтримка. Як постраждалі від сексуального насильства росіян залишилися без допомоги
Вона також акцентує увагу, що міжпоколіннєва травма не означає її безумовну передачу. Захисні фактори, такі як безпечні стосунки, психологічна підтримка, відкрите спілкування і доступ до реабілітаційних послуг, можуть значно зменшити її вплив.
«У нашій роботі в KRCT з жертвами сексуального насильства під час війни ми постійно спостерігаємо, що хоча травма може впливати на сім’ї протягом кількох поколінь, так само можуть передаватися й стійкість, одужання та надія. За умови належної підтримки сім’ї можуть перервати цикли страждань і створити здоровіші моделі поведінки для майбутніх поколінь», – підкреслює Селві Ізеті.
Вона переконана, що міжпоколіннєву травму можна зменшити, а часто й повністю перервати, зосередившись на одужанні, безпеці і міцних стосунках, що надають підтримку, у сім’ях та громадах.
Від травми – до психологічної стійкості
Психологиня KRCT звертає увагу, що передача травми від одного покоління до іншого залежить від сукупності чинників, а не лише від факту перебування у зоні воєнних дій. Війна часто супроводжується екстремальними переживаннями, які можуть глибоко вплинути на психічне здоров’я людей, їхні стосунки та здатність виховувати дітей, що, у свою чергу, може позначитися на дітях та динаміці сімейних відносин. Але це не стається автоматично.
«Найважливіше, щоб люди, які пережили травму, мали доступ до своєчасної психологічної підтримки та допомоги з урахуванням особливостей травматичного досвіду, щоб наслідки травми не залишалися непропрацьованими й не продовжували впливати на повсякденне життя та виховання дітей. Коли батьки отримують належну підтримку, вони краще здатні регулювати емоції, будувати надійні стосунки та забезпечувати дітям відчуття безпеки», – ділиться досвідом Селві Ізеті.
Ключовим захисним чинником є стабільне та емоційно безпечне сімейне середовище. Діти менше страждають від минулої травми батьків, коли у їхньому повсякденному житті панують стабільність, турбота та довіра.
Також важливо, за словами психологині, заохочувати відкрите спілкування відповідно до віку дітей, щоб мовчання та розгубленість не перетворилися на страх чи непорозуміння всередині сім’ї. Тому сімейна терапія є особливо ефективною, оскільки спрямована на роботу з усією сімейною системою, покращуючи спілкування та емоційний зв’язок. Водночас зменшення соціальної стигматизації та ізоляції, пов’язаних із травмою, допомагає сім’ям відчувати підтримку, а не відчуження.
Загалом зміцнення психологічної стійкості дітей за допомогою школи, громади та взаємопідтримуючих стосунків відіграють вирішальну роль у розірванні цього циклу. Селві Ізеті переконана, що наявність належних систем підтримки сім’ї може перервати цикл травми та прокласти шлях до психологічної стійкості, одужання і довгострокового благополуччя суспільства в післявоєнний час.
Історії, як ми вижили, право говорити вголос та рух вперед
Вікторія Солоніцина впевнена, що найперша і найважливіша річ у протидії травмі – припинити мовчати.
«Водночас важливо, щоб ця історія була не лише про те, як нас нищили, а й про те, як ми вижили. Про суб'єктність, а не тільки про жертовність. Діти, які чують «ми боролися і збереглися», ростуть інакше, ніж ті, хто чув лише про безпорадність», – підкреслює психотерапевтка.
Також важливо, щоб психологічна допомога була доступною масово, а не лише для окремих категорій громадян. Без цього пропрацювання досвіду просто не станеться, і травма піде далі за замовчуванням, як і раніше.
Ще пані Вікторія вказує на важливість та необхідність ритуалів проживання горя. «Поховання, публічне визнання втрат, можливість оплакати відкрито. Радянська влада якраз і позбавляла людей цього: немає могили – немає завершення. Тому травма Голодомору й репресій «зависла» на десятиліття в буквальному сенсі. Її нема де і нема як завершити», – говорить Вікторія Солоніцина.
І варто вже зараз записувати особисті історії людей, які переживають цю війну. Усні свідчення цінні, якщо зафіксовані вчасно. Це те, чого катастрофічно нам бракує щодо 30-40-х років. Проєкти усної історії сьогодні – це не стільки власне журналістика, це реальна профілактика травми для тих, хто ще навіть не народився.
Читайте такожАїда Черкез, журналістка з Боснії: Не очікуйте, що з закінченням збройного конфлікту завершиться війна
«І важливе наостанок: гострий страх, сум, тривога зараз – це нормальна реакція на ненормальну подію, і не варто себе за це картати. Але якщо це не минає місяцями і заважає жити, варто звертатися по допомогу, а не терпіти, як це робили покоління до нас. Різниця, яку ми можемо створювати просто зараз, – це перехід від мовчання до проговорювання. Може, це й не позбавить наступні покоління болю повністю. Але дасть їм те, чого не було в нас: слова, історії, щоб про це говорити, і право говорити вголос», – вважає Вікторія Солоніцина.
Психологиня Анна Чепурна вважає, що зараз і в післявоєнний час слід бути уважними до людей поряд і не допускати ретравматизації. Адже ми просто можемо не знати історії людини, з якою близько чи віддалено взаємодіємо. «Для журналістів неймовірно важливою є екологічність подачі інформації. Йдеться про чутливі історії, фото, відео. Та й загалом нам усім потрібно вчитися травмочутливій взаємодії», – наголошує психологиня.
Важливим для подолання травми чи зменшення її наслідків є встановлення справедливості. Також допоміжними для нас стануть мережування, гуртування громад, посилення нашої ідентичності. Водночас наш гумор та іронічність, що неодноразово проявляються в житті і в соцмережах, теж є захисним механізмом зменшення травматичного досвіду. А ще травматичний досвід може дати поштовх суспільним трансформаціям, щоб зростати та рухатися далі.