Другий після імператора. Чому сумоїсти — це боги?
Вперше про сумо в письмових джерелах згадують у сувоях «Кодзікі» (古事記; «Записи справ давнини») й «Ніхонгі» (日本紀; «Аннали Японії»), датованих 712 і 720 роками відповідно. Саме в цей період зусиллями принца Шьотоку — політичного й культурного діяча — в Японії на основі китайського кандзі (система ієрогліфів, — Ред.) з’явилась власна писемність, пояснює Сергій Корсунський. У сувоях ішлося про історію Японії, японські острови і перший поєдинок за правилами сумо. А от відраховувати зародження сумо з цього періоду не варто, бо воно, як і фундаментальні основи вірування японців — шінто, з’явилося набагато раніше.
«Сумо — це класичне японське явище. Воно має прямий стосунок до шінто — древнього японського вірування, яке було в Японії задовго до появи буддизму. Це фундамент японської ментальності і бачення світу. В його основі легенда про богів, які виборюють між собою право керувати Японськими островами. А вже пізніше ці розповіді оформили на папері, якраз у семисотих роках. Тобто можна говорити щонайменше про історію тривалістю в 1400 років. Сама ж легенда була ще за часів Дзімму — легендарного імператора Японії. Тож, можемо говорити про досить довгу історію сумо», — каже експосол України в Японії.
Він також пояснює, що в Україні неправильно розуміють роль японського імператора. Ба більше, ми навіть неправильно його називаємо… А це вкрай важлива персона для розуміння феномену сумо.
«Японці не називають свого імператора імператором. Для них він тенно — володар небес, головний священник шінто. Шінто — це саме вірування, не релігія. У шінто немає книг, сувоїв, заповідей. Це все — від природи. У них там 8 мільйонів богів…», — каже Сергій Корсунський. Саме тому імператорський символ — хризантему — ви зустрінете в Японії біля входу в шінтоїстський храм, а не в буддистський. Бо «всі японці ходять у буддистські храми, Новий рік, як має бути, подобається, але символ Японії — тенно».
Читайте такожФеномен Явгусишина: як українець став зіркою священного для японців виду спорту
Особливість сумо — у сталості. За півтори тисячі років воно фактично не змінилося, якщо говорити про обряди, символи й підходи до організації сутичок. Це дає можливість заглибитись у справжню японську культуру, яка не втратила актуальності крізь понад тисячоліття…
Тому, за словами Корсунського, сумо — це найбільш японське явище з усіх японських. Ні суші, ні сашимі, ні катана, ні ніндзя, ні сюрікени не мають витоків суто з японських традицій. Сумо — має. Як же за таких умов аж двоє українців пробились до найвищого дивізіону? Це збіг обставин, везіння у поєднанні з жагою присвятити сумо все життя. Звісно, без їхньої працелюбності цього ніколи не було б.
По одному іноземцю на стайню
Аматорське сумо, яке, до слова, в Україні на пристойному рівні, — наші сумоїсти здобувають перемоги на чемпіонатах Європи і світу, — до японського сумо не має жодного стосунку. Будь-які твої досягнення в аматорах ніяк не вплинуть на кар’єру в Японії. Кожен сумоїст починає з того, щоб знайти собі стайню — клуб, у якому атлети живуть і тренуються. Якщо ти іноземець, то потрапити туди — завдання із зірочкою.
«Кожна стайня за правилами Асоціації сумо Японії може запрошувати до себе лише одного іноземця. Для оякати (тренера, голови стайні, — Ред.) взяти не японця — це великий ризик і відповідальність. Ви вкладаєте свої гроші в цього іноземного спортсмена, він там (у стайні) живе, харчується, тренується, виступає, отримує якісь кишенькові гроші… Самі лише витрати з надією, що інвестиція окупиться. І лише з часом, коли іноземець починає перемагати на турнірах, він заробляє і компенсує своє перебування в цьому середовищі», — розказує Корсунський, особисто знайомий з обома українськими сумоїстами.
Читайте такожСеріал «Прихисток»: усе, що ви хотіли знати про сумо, і ще трохи про Японію
Цікаво, що ставлення до них у клубах дещо відрізнялося. Обидва українці — і Сергій Соколовський, і Данило Явгусишин — вразили оякат своїм характером і ставленням до справи. А в цій справі «косити» не можна. Сумоїсти повинні весь свій час приділяти тренуванням і розвитку — як фізичному, так і психологічному.
«Я говорив із тренером Аонішікі. Він цікава людина, і дружина в нього дуже приємна. Вони сказали, що щось відчули у характері Данила. Побачили в ньому глибоку мотивацію, волю і вирішили ризикнути: запросити в стайню. До речі, приїхати в Японію — це був його особистий вибір. Аонішікі міг би залишитися з батьками, з якими легально виїхав після початку повномасштабної агресії Росії. Але він спеціально полишив Німеччину і поїхав у Японію», — розповідає Сергій Корсунський. Про те, хто допоміг Аонішікі переїхати в Японію і на честь кого українець обрав собі бойовий псевдонім, читайте в тексті LB.ua.
А от Шіші Масару, який дебютував у найвищій лізі сумо раніше за Аонішікі, заробити собі місце під сонцем було складніше. Він прилетів у Японію в 2017 році, не маючи серйозних зв’язків і не володіючи японською мовою. А через свої «класичні» для сумо габарити (192 сантиметри зросту, 170+ кілограмів) мав більше проблем, бо суперникам простіше було адаптуватися до нього. До слова, мама Шіші розповідала, що в їхньому роду був силач, який свого часу воював разом із Нестором Махном. Мовляв, Сергій успадкував габарити предка.
Хай там як, одним із ключових факторів адаптації Сергія в Японії став ояката його стайні і його дружина, яку Шіші називає мамою.
«Ми сиділи із Шіші за одним столом і він жартома казав, що тренер — це одне, а от мама (і показував на дружину оякати) — завжди на першому місці. Його можна зрозуміти, адже хлопець давно в Японії, пережив складний період у житті, важко сприймає той факт, що його дім у Мелітополі — в окупації», — пояснює український дипломат. На щастя, можемо констатувати, що обидва сумоїсти, хоч і з різним успіхом, але адаптувалися до жорсткого світу сумо. До слова, рахунок обох спортсменів в особистих зустрічах нічийний — 3:3. Вперше вони зустрілися в січні 2025 року, перемогу святкував Соколовський.
Корсунський пригадує, як запитав в Аонішікі про українське дербі на японському дохйо — рингу для сумо. Сумоїст тоді розсміявся, зізнавшись, що між ними немає ворожнечі — лише спортивна конкуренція.
Читайте такожВипередив двох переслідувачів попри травму ніг: Аонішікі став чемпіоном Nagoya Basho і здобув третій Кубок імператора
Попри перемогу над Аонішікі в першій очній сутичці, Шіші досі зірок із неба не хапав, хоч уже може похвалитися пристойним результатом (10:5) на липневому гранд-турнірі Nagoya Basho. За словами Корсунського, у Сергія з’явився азарт, який раніше було складно розгледіти. У Аонішікі натомість його неможливо було не помітити.
Майбутній йокодзуна
«Він зачарував японців своєю технікою. Для них краса є важливою складовою життя. До прикладу, ви знаєте, що в сумо, — здавалося б, короткі, десятисекундні сутички, — 82 прийоми? У нього є здатність не лише робити ці прийоми, а робити їх красиво! Японці дивуються, бо не розуміють, як він встиг навчитися всього цього так швидко, як він може застосовувати їх у бою в такому віці. Він — зірка і великий талант, який знайшов свій стиль на дохйо», — розповідає Корсунський.
Аонішікі потрапив до макуучі за 9 турнірів, ставши другим сумоїстом, якому вдалося пройти всі дивізіони так швидко. До прикладу, Шіші для цього знадобилося 27 турнірів. Ба більше, Данило Явгусишин не просто пробився до еліти, а й став однією з головних зірок. Він розуміє природу сумо й відчуває, як усе влаштовано, до дрібниць.
Бачили, коли після перемоги виштовхуванням із дохйо Аонішікі спеціально притримував свого опонента, щоб той не впав? Це один із прикладів, як працює сумо. Корсунський пояснює, що сумо — це одне з бойових мистецтв будо разом із карате-до, дзюдо, айкідо тощо: дисциплін, в основі яких стоїть духовний і фізичний розвиток. У будо неприпустимою є неповага до суперника, жорстокість чи шахрайство. Натомість будь-який розвиток атлета вітають. Як тут не згадати, що Аонішікі за два роки вивчив японську до рівня ледь не носія. Данило спілкується чистою японською мовою в будь-якому місці: від урочистих заходів до флеш-інтерв’ю після перемоги на гранд-турнірі на очах у тисяч глядачів.
Завдяки своїй специфічній манері боротьби низьким блоком із захистом свого маваші (пояса сумоїстів, — Ред.), вмінню залишати голову холодною під час найважчих випробувань і наполегливості на тренуваннях Аонішікі вже тричі вигравав Кубок імператора. Тож він перебуває у статусі озекі — другого в сумо після йокодзуни — і всерйоз претендує на статус вічного чемпіона (так називають йокодзун, — Ред.).
«У японських ЗМІ так і пишуть: “Це майбутній йокодзуна”. Бо японці думали, що досягнути таких результатів із такою швидкістю нереально. Вони називають його феноменом. Окрім того, до нього підвищена увага, бо він приїхав з України, де точиться війна. Я думаю, що йому все вдасться, як вдавалося раніше. Хочеться лише, аби дали трішки спокою, бо він перебуває під шаленим тиском. Додайте до цього, що суперники адаптуються до нього на дохйо. Хлопцю все під силу, але для цього потрібно постійно вдосконалюватися», — пояснює колишній посол України в Японії. Він підтверджує, що Аонішікі в Японії — суперзірка. Корсунському є з чим порівнювати, бо саме він фактично стояв серед витоків фанклубу Аонішікі, коли Данило лише приїхав підкорювати сумо.
«Перед турнірами на вході до арени на нього чекають натовпи з фанаток, із ним постійно хочуть сфотографуватися, обійняти, або хоча б помацати його на удачу та щастя. Він бере участь у рекламних компаніях, їздить у турне за кордон для популяризації сумо у світі. Всі аспекти зіркового життя, наскільки це можливо в сумо, в нього є. А він ще й інший, не японець. Ніде правди діти, для мононації, якою є японці, це цікаво», — розповідає Корсунський. Водночас Аонішікі, як заведено в сумоїстів, повністю присвячує себе сумо. До слова, це стосується і постійного набору ваги. Сумоїсти змушені утримувати велику масу. Логіка проста: що важчий ти, то складніше виштовхати тебе за межі дохйо.
Японці люблять, коли людина завдяки своїй праці й наполегливості досягає результату, коли вона цілеспрямовано йде до своєї мети. Чому ж тоді Аонішікі не говорить відкрито про війну в Україні, маючи шанс використати цю шалену популярність на користь своєї країни?
Боги не говорять про політику, публічно
«Бо це неможливо», — зазначає Корсунський. Сумо як глибоко ієрархічна система має низку обмежень для сумоїстів. Це неписані правила, яких атлети повинні дотримуватися за будь-яких умов. І це не обмежується твоїм виступом на дохйо, бо ти — бог.
«У Японії кажуть, що мова повітря важливіша за будь-які інші. В них є Асоціація сумо Японії, яка стежить за дотриманням правил сумоїстами. І цей орган бере до уваги буквально все: як ти поводишся на рингу, після сутички, на тренуваннях, у повсякденному житті, що ти сказав, як ти сказав. Водночас документа з правилами немає. Вони вчаться жити з особливим статусом, — наголошує Корсунський. — Завдання Аонішікі й Шіші — перемагати. Те, що вони — два українці — виступають у найвищому дивізіоні, — це вже скарб, не менше».
Разом із тим і без публічних виступів українці мають змогу впливати.
«Розумієте, в Японії гучні слова не грають ролі. Там потрібно дещо інше. Вони — українські сумоїсти. Це оголошують на аренах, про це знають японці. Я подивився не один фільм про Аонішікі і можу запевнити, що в кожному наголошують на його походженні. Він говорить українською мовою, спілкується з українською громадою в Японії, і самі японці все це розуміють. Це цінно для України. А про політику відкрито він говорити не може, бо сумоїсти — не оратори. Сама їхня присутність у макуучі — це великий подарунок долі для нас», — заявляє експосол.
За його словами, Аонішікі висловлюється на захист українських інтересів, але знає, коли це потрібно робити і як, бо по-іншому в Японії банально не сприйматимуть.
«Він говорить про Україну. Є багато місць, де він це робить для правильної публіки і задля правильного результату. Всі знають, яке у нього ставлення до війни. Є багато публічних заходів, куди запрошують і японців, і представників української громади. От у тому середовищі він знаходить можливість сказати те, що треба, і українською, і японською. Коли у залі на 500 людей висить прапор України, коли туди запрошують українського посла, Аонішікі говорить українською мовою, а потім виходить японський співак і співає український гімн українською мовою, не можна сказати, що він забув чи зрікся України. Ясно, що це не так», — підсумовує Корсунський.
Звідки ж тоді розмови про японське громадянство, про яке одного разу обмовився Аонішікі? Це формальність: на такий крок ідуть, аби звільнити місце в стайні для інших іноземців. Ймовірно — українців, бо чому ні? Після фурору, спричиненого виступами Аонішікі, сумо зацікавилися не лише в Україні, а й по всій Європі. Окрім того, за правилами сумо лише японці мають право відкривати свої стайні, а це один із ймовірних сценаріїв для сумоїстів після завершення професійної кар’єри. Зараз же хлопці — амбасадори України в Японії в найпопулярнішому спорті, до якого, переконує експосол, дотично чимало впливових японських політиків. Зайвим у розвитку українсько-японських відносин це не буде. А в майбутньому це може допомогти привезти сумоїстів в Україну на виставкові турніри за аналогією з Лондоном і Парижем, куди вони їздять регулярно. З урахуванням зростання популярності сумо в Україні цього чекатиме чимало земляків. Що для цього потрібно?
Особливості культурної дипломатії по-японськи
«Японці кажуть, що риба не буває другої свіжості. Якщо ви хочете організувати турнір із сумо поза Японією, то все має бути на найвищому рівні: від глини, рисової соломи і піску, з яких формують дохйо, до інших деталей. Усе повинно бути справжнім, і це тягне за собою чималі витрати. Навряд київський Палац спорту зміг би його прийняти. Але я б дуже хотів, щоб це сталося», — каже український дипломат. Для закордонних поїздок винятків немає, на відміну від локальних турнірів у Японії, які проводять регулярно між гранд-турнірами.
До того ж, сумоїсти повинні бути в безпеці під час проведення такого турніру, тому до завершення війни про це не може бути й мови.
Нині ж реальніше очікувати на приїзд до України Данила Явгусишина, майбутнього йокодзуни Аонішікі. Буде час підтягнути свої знання у сумо. Ніде правди діти, екзотичному для українців виді спорту, але ж, як сказав Сергій Корсунський, пізнавати нове — це хороше бажання для освічених людей. Тим паче, що вболівати є за кого, аж за двох, а якщо дуже хочеться — і за онука Тайко Кокі Охо, який на ⅙ українець. Так далеко козаків ще не заносило.