Підготовка та публікація стратегічних документів давно стала невід’ємною практикою державного управління. Як правило, це стримані бюрократичні “циркуляри”, бідні на конкретику, переповнені канцеляризмами та ідеологічними кліше. Тож якесь одкровення вони не запропонують ані професійному читачу, ані аматору. Тим не менш, вони призначені не тільки для того, аби десь прописати позиції та цілі для органів виконавчої влади; кожен такий текст є демонстрацією політичної зрілості та здатності осмислювати проблеми системно.
В Україні головним стратегічним документом в сфері зовнішньої політики є Стратегія зовнішньополітичної діяльності (СЗПД). Це розлогий документ на сотні пунктів, який найбільш повно охоплює бачення світу з позиції Української держави. Чинна СЗПД була затверджена в 2021 році. Проте, станом на сьогодні це застарілий документ. Світ, який він описує, більше не існує.
Чому її не оновлювали зрозуміти не складно. Повномасштабне вторгнення, стрімкі зміни на полі бою, ініціативу мала то Україна, то ворог. Відносини з партнерами і недругами розвиваються швидко. А як тільки-но ситуація дещо сповільнилась, на виборах у США переміг Дональд Трамп, чиє “імперське” президентство всього за півтора роки перетрусило світовий порядок. На американських гірках не до рефлексії. Тим не менш, в липні 2025 Андрій Сибіга таки анонсував перегляд СЗПД.
В часи екзистенційної війни, основний напрям зовнішньої політики знаходиться в руках українських воїнів, а не дипломатів. Відповідно, вся оновлена зовнішньополітична стратегія має починатися і закінчуватися інтересами оборони України, збереження її основних цінностей, здобуття переваги над ворогом, примусу його до справедливого миру і притягнення агресора до відповідальності.
Криза Євроатлантики
Якщо фронт тримається зусиллями українських військових, то тил – завдяки фінансовій та технічній підтримці партнерів України. Це кілька десятків мільярдів доларів США щороку, які тримають на плаву державний бюджет, це інвестиції у оборонно-промисловий комплекс і відбудову, а ще (донедавна) скасовані мита та квоти в торгівлі. Також це зброя: від артилерійських пострілів і автотранспорту до винищувачів, крилатих ракет та систем протиракетної оборони. Ці ресурси необхідні для відбиття наступу РФ в умовах глибокого економічного та демографічного диспаритету з російським агресором.
Така підтримка є наслідком послідовної політичної інтеграції в євроатлантичний простір, яка й надалі лишається головним вектором зовнішньої політики.
Сьогодні Євроатлантика знаходиться в стані кризи. Її поглиблення є чи не найбільшим ризиком для України у сфері міжнародної політики. В центрі цієї кризи – електоральне сходження несистемних рухів, чия ідеологічна платформа часто узагальнюється терміном “нелібералізм”. Нелібералізм поєднує транзакційність і переважний євроскептицизм, де наднаціональним інститутам Європейського союзу протиставляється “Європа батьківщин”.
Актори “нелібералізму” часто виступають проти надання підтримки Україні, за примус Києва до заморозки на російських умовах, і демонструють нейтральне ставлення до Москви або відкриту русофілію. Водночас, із наростанням популярності неліберальних сентиментів пов’язане падіння підтримки представників центристських, ліво-ліберальних, християн-демократичних партій, традиційних для європейської політики.
На іншому березі Атлантичного океану відбувається стрімка поляризація американського суспільства та деградація Республіканської партії до організації вождистського типу. До цього додається зростання ваги лівих популістів всередині Демократичної партії: це формує невизначеність в майбутній американській поведінці (в тому числі щодо України) з огляду на історично змішане ставлення до ролі Сполучених Штатів в світі у представників цього крила.
Російська Федерація, звичайно, системно підтримувала і стимулювала окремих неліберальних діячів та сил. Проте бачити в процесі їх посилення лише руку російських спецслужб не правильно. Причинами втрати старими політичними силами популярності є структурні зміни західних суспільств: старіння населення, яке загострює фіскальний дефіцит та призводить до поглиблення нерівності; поява нових медіа, поширення постправди, криза експертності; помилки політики масового прийому мігрантів, залежності від російських енергоносіїв. Відтак, неліберальні політичні сили є новим структурним елементом в конфігурації євроатлантичного політикуму.
Що це значить для геополітичної єдності блоку вже продемонструвало друге президентство Дональда Трампа. Його волюнтаристська та непослідовна манера ведення політики унеможливлює координацію спільної політики, тоді як особисті контакти замінили інституційну комунікацію. Представники його адміністрації виголошують перед високопосадовцями Старого світу неліберальні наративи, стверджуючи, що сучасна Європа відхилилась від автентичних західних цінностей. Сам американський президент, тим часом, наполягає на передачу Гренландії Сполученим Штатам.
Ця ерозія євроатлантичного простору ризикує нівелювати суб’єктність НАТО. Європейські лідери втрачають впевненість у готовності США вступити у війну у випадку агресії проти європейських членів Альянсу та вимушені розмірковувати, як протидіяти донедавна немислимому силовому сценарію анексії найбільшого світі острова близьким союзником. Москва не оминає увагою цю деструктивну невизначеність, що збільшує вірогідність поширення російської агресії на інші держави субконтиненту, передусім регіону Балтії.
Криза Євроатлантики вже стала серйозним випробуванням для стійкості Української Держави в 2025 році. Прихід до влади неліберальних сил у окремій державі не обовʼязково означатиме зупинки допомоги, але характер її надання може перейти від теперішнього переважно ідеологічного, до транзакційного, як це встановилось у відносинах зі Сполученими Штатами. Київ може опинитися під тиском щодо поступок у ключових сферах економіки: агропромисловій, металургійній, передачі технологій ракетобудування, дронів, тощо – особливо якщо країна-шантажер вдаватиметься до застосування вето на рішення ЄС.
За таких обставин Україна повинна продовжувати проактивно діяти у Євроатлантичному політичному просторі, інтегруючись у його економічні та безпекові структури, формуючи міцні двосторонні відносини із ключовими акторами на основі спільного інтересу та уникаючи втручання у внутрішньополітичні процеси. Однак огляду на його поступову фрагментацію, варто відповідно розсинхронізувати і стратегії взаємодії з Північноамериканським та Європейським макрорегіонами.
Як би не змінювалась американська політика із кожним наступним циклом, переорієнтація уваги з Європи у Східну Азію в найближчій перспективі лишиться сталим трендом. З огляду на це і згадану ідеологічну невизначеність, Україні доцільно надалі розбудовувати відносини зі США на основі конкретних проектів, реалізація яких не створить критичної та довготривалої залежності, однак відповідатиме інтересам обох держав.
Слід розглянути поглиблення взаємодії з окремими акторами ВПК Сполучених Штатів, зокрема у сфері безпілотних систем та морських дронів, технологічними компаніями, як-от Palantir, акторами сфери ядерної енергетики, зокрема Westinghouse, видобутку рідкоземельних елементів; оживити платформи, які були створені за роки відносин для розширення співпраці: Комісію стратегічного партнерства, Раду з торгівлі та інвестицій, Робочу групу з науки та технологій. Так українсько-американське партнерство має вистояти в турбулентні часи.
На противагу цьому, поглиблення відносин як і з ЄС, так і окремими державами субконтиненту, має відбуватися на базі ідеологічної спорідненості України та Європейського проекту і прагматичних інтересів водночас.
Спільна європейська доля
Незмінним стратегічним курсом України є набуття повного членства в Європейському Союзі. Із такої перспективи, загрози єдності та політичній спроможності Спільноти є загрозами для українського національного інтересу. Найбільш структурно важлива з них – зупинка горизонтальної та розворот вертикальної інтеграції ЄС через можливий прихід до влади, зокрема через втручання у виборчий процес з боку Росії, неліберальних євроскептичних сил у ключових державах Об’єднання: ФРН, Франції, Іспанії, Італії, Нідерландах, Бельгії.
Водночас, загрозою незовнішньополітичного характеру є зупинка євроінтеграційного поступу через уповільнення темпу реформ (особливо тих, що стосуються верховенства права) всередині України і, як наслідок, недостатню відповідність критеріям вступу до Європейського Союзу. Противники України в Європі використовують сформований проросійськими медіа та діячами образ України як корупційної за всією своєю суттю держави, таким чином намагаючись делегітимізувати не тільки її європейські амбіції, але й право на існування, фальсифікуючи нездатність держави репрезентувати народ України та його волю. Тому реальні прояви корупції є особливо небезпечними.
Стратегічним завданням України є утримати загальноєвропейський консенсус довкола підтримки Києва у довгостроковій перспективі. На тактичному рівні слід продовжити працювати з європейськими партнерами задля посилення санкцій проти РФ, зокрема для протидії “тіньовому флоту” та імпорту товарів подвійного призначення через треті країни.
Варто також зосередити більше уваги на адвокації санкцій проти таких галузей як атомна промисловість РФ, алмазна, та боротьба з механізмами обходу санкцій з використанням криптотехнологій. Потрібно домагатися передачі Україні заморожених російських активів або коштів від них, в якості репарацій також доцільно вимагати кошти виручені за продаж нафти, конфіскованої з кораблів тіньового флоту РФ.
У відносинах із європейськими партнерами Україна має рухатися від моделі співпраці “донор-реципієнт” до рівноправних, взаємодоповнюючих відносин. Виняткова експертиза у засобах і способах сучасної війни робить Україну безальтернативним контрибутором європейської безпеки як сьогодні, так і в найближчому майбутньому. Європейський ВПК має інтереси в Україні, що відкриває шлях для співпраці, за умови захисту критичних технологій та збереження вагомої частки виробництва на території України. Київ здатен стати гарантом європейської продовольчої безпеки, а у перспективі – створити європейський протибалістичний щит на основі проекта Freya.
Доступ українських виробників БПЛА до європейських технологій створює перспективи спільної коммерціалізації та технологічного переходу до масового застосування БПЛА як зброї роєвого типу.
Важливим напрямком зовнішньої політики має стати робота з українцями за кордоном, у першу чергу в державах Європи, де їх найбільше. Стратегічних завдань тут два: сприяти поверненню в перспективі українських біженців та мігрантів до України та створити умови для збереження української ідентичності в умовах добровільної чи вимушеної еміграції. Для чого слід працювати із національними урядами держав Європи, місцевою владою, а також із об’єднаннями українців за кордоном. Державі слід пріоритизувати методи заохочення та обмежити каральні заходи, зокрема такі як пропозиції кримінальної відповідальності для тих, хто незаконно виїхав чи залишився за кордоном.
Іншою сферою співпраці повинні стати українці мобілізаційного віку, що перебувають у державах Європи. Примусове повернення цих громадян України, у співпраці з урядами Європи, негативно вплине на перспективи повернення біженців та мігрантів загалом, але в умовах кризи комплектації війська Україні слід разом із партнерами розробити механізм повернення чоловіків з-за кордону. І задіяти його, якщо того вимагатиме ситуація на фронті.
Друзі та вороги
Країни Старої Європи – Німеччина, Велика Британія, Франція, Нідерланди, Бельгія, Італія, Іспанія та “фактично європейська” Канада залишаються ключовими партнерами у сферах військово-технічної та фінансової допомоги Україні. Місцеві оборонні компанії розширюють партнерства з українськими, є значний потенціал інвестицій з цих країн в українську цивільну промисловість та розширення двосторонньої торгівлі. Рим просуває створення «континентального» оборонного альянсу за участю України, з огляду на скорочення участі США в системі безпеки Європи.
Перспективи приходу до влади радикальних політичних сил протягом електорального циклу 2027-2029 років ставлять під питання подальші пакети фінансової допомоги Україні. На тлі цього ризику, нашій державі варто рухатися, зокрема, до економізації партнерств, як шляхом просування національного експортно-орієнтованого бізнесу, так і створення ідеальних умов для залучення прямих іноземних інвестицій. У сфері військово-технічної співпраці Україна уже перейшла від прямих пакетів допомоги до зовнішньої підтримки розвитку власного ОПК та спільних підприємств.
На північно-західному фланзі стратегічно важливим партнером для нас залишається Польща. Перманентна напруженість в аграрно-логістичних та історичних питаннях вимагає інституційної бази – постійно діючих ґалузевих комісій для її зняття ще до вибуху в медіа, а в сфері ОПК слід взяти курс на розширення кількості спільних проектів та підприємств.
Північна Європа та Балтія за роки великої війни стали окремим стратегічним напрямом зовнішньої політики України. Скандинавські країни перетворилися на значних донорів фінансової та військово-технічної допомоги, місцеві оборонні компанії розширюють партнерства з українськими, є потенціал до інвестицій в українську цивільну промисловість та до розширення двосторонньої торгівлі. А досвід України у протиповітряній обороні, застосуванні РЕБ і морських безпілотних систем є унікальним активом для захисту балтійських акваторій НАТО.
Литва, Естонія та Латвія є найбільш послідовними адвокатами України в ЄС. Були такими ще до повномасштабного вторгнення, а під час нього не лише стали лідерами за допомогою Україні пропорційно до ВВП, а й безліч разів були рушіями масштабування міжнародної допомоги. Основою партнерства на майбутнє є сталі механізми військово-технічного співробітництва, зокрема ВПК, та логістичні проекти між Балтійським та Чорноморським регіонами.
Румунія стала для України одним із найстійкіших транспортно-енергетичних шлюзів на південному сході. Наше завдання – розширити прикордонну логістичну та транскордонну енергетичну мережі, будувати єдиний оборонний контур Нижнього Дунаю. Із Бухарестом, Софією й Анкарою необхідно розвивати спільну протимінну ініціативу в Чорному морі за участі вітчизняного флоту.
Стосовно ж Будапешта, Україні варто продовжити процес перезавантаження відносин. Це включає ведення предметного фаховий діалог щодо врегулювання прав національних меншин за стандартами ЄС, прибравши публічний розголос, але зберігаючи непорушну позицію щодо євроатлантичного вибору України та невтручання у національний суверенітет.
Перезавантаження відносин слід домагатися і з Чехією, Словаччиною та Болгарією на основі дедалі ширшої співпраці в сфері ОПК та промислової співпраці в цивільних секторах економіки – автомобільному, машинобудівному, енергетичному.
Взаємодія з Туреччиною – іншим стратегічно значимим партнером, – має вибудовуватися на основі тверезого прагматичного розрахунку. Анкара має ряд стратегічних зовнішньополітичних інтересів, які зокрема передбачають проектування сили на Близький Схід, в Африку та Центральну Азію. Ці амбіції конфліктують та часто є взаємовиключними зі стратегією Москви у відповідних регіонах. Тож варто розширювати співробітництво в сферах, що сприяють реалізації спільних інтересів: військово-технічна співпраця, торгівельно-економічні зв'язки (сприяє останньому, зокрема, нещодавно укладена угода про вільну торгівлю).
Сусідами України є не тільки одні союзники та партнери; в її географічному оточенні достатньо недружніх держав та утворень – на практиці в різній мірі російських сателітів. Так, у питанні Придністров’я Україні варто домагатися ревізії формату “5+2” та виключення Росії з числа посередників.
В інтересах Києва пріоритетом має лишатися відновлення суверенітету Молдови – соратника України і нашого супутника на шляху євроінтеграції – саме мирним шляхом. Проте саме військова присутність ЗСУ на кордоні має надалі виступати як фактор стримування, що унеможливлює спроби РФ розморозити та ескалувати ситуацію.
Щодо Абхазії та Південної Осетії, Україна неухильно й надалі має продовжувати підтримку територіальної цілісності Грузії, адже ці сепаратистські республіки є не лише маріонетками РФ, а й безпосередньо постачають найманців для ведення війни проти України.
Перебування при владі у Грузії проросійської “Грузинської мрії” ускладнює ситуацію на кавказькому векторі. Для України тут ключовим є безпековий вимір: блокування (за участю Західних партнерів) сірого імпорту до РФ військових компонентів та технологій подвійного застосування через Грузію та тиск на компанії із Азербайджану, які є ключовими трейдерами, що надають логістичні послуги російському тіньовому флоту.
Паралельно, для національної безпеки України сприятливим фактором є ліквідація важелів російського впливу в Карабаху. Нашим інтересам відповідає продовження цих тенденцій в регіоні, зокрема стосовно подальшої ліквідації російської військової бази на території Вірменії, євроінтеграційного курсу Єревану, розриву зв'язків з ОДКБ.
Геостратегічним результатом цієї зміни альянсів має стати залучення України в якості європейського кінця “Середнього коридору” в обхід РФ та Ірану, що зробить з українських портів та залізниці ключовий хаб для товарних потоків між Азією та Європою.
Маловірогідно, що північний сусід, тобто Республіка Білорусь, змінить свою союзницьку до РФ і ворожу до України політику. Це робить дії режиму на чолі з Олександром Лукашенком викликом національній безпеці, адже він активно сприяє російському вторгненню, створює постійну загрозу з північного флангу.
Демонтаж цього режиму в середньостроковій перспективі відповідає інтересам Української Держави, як і встановлення на його місці нейтрального, якщо не проукраїнського. Зокрема, для цього Києву варто підтримувати і надалі співпрацю з білоруською опозицією.
Згадуючи ворожі держави, неможливо оминути Іран. Та непомірна шкода, яку заподіяла Україні співпраця Ірану з Росією, створює закономірну потребу у протидії. Відповідь України – розширення взаємодії України з країнами Перської затоки в сфері безпеки, що зміцнить їх здатність до стримування Тегерану.
З Саудівською Аравією, ОАЕ та Катаром підписані Drone Deals, з Кувейтом – угода про співпрацю у військовій сфері та суміжних ґалузях. Але окрім всього іншого держави є фінансовими центрами регіону та експортерами капіталу, мають суверенні фонди загальним розміром 4,7 трильйона доларів. Це фактично безмежне джерело інвестицій, якщо створити сприятливі умови для їх залучення.
Азійський дрифт
Безпеку Європи та Азії не можна розглядати окремо. Росія створює свої ракети з використанням компонентів, вироблених в країнах Азії, Москва отримує північнокорейські боєприпаси, військові КНДР безпосередньо воюють в Україні.
Водночас, держави регіону вивчають досвід цієї війни, усвідомлюючи: неспроможність зупинити силове перекроювання кордонів у Європі неминуче заохочуватиме агресію в Азії.
Індо-Тихоокеанський простір не може залишатися периферійним напрямом української зовнішньої політики. Саме там значною мірою визначаються здатність Росії продовжувати війну, стійкість міжнародного порядку та майбутній баланс сил в світі.
КНДР – ворожа держава та безпосередній учасник російської агресії. Україна повинна намагатися руйнувати фінансові та логістичні механізми постачання Росії боєприпасів, ракет і військового персоналу.
Не менш небезпечною є передача Пхеньяну російських ракетних, космічних, ядерних і підводних технологій. Інформація про тактику, озброєння та реальну боєздатність військ КНДР має стати основою поглибленої розвідувальної та безпекової співпраці з Республікою Корея.
Україна не зацікавлена у ескалації конфронтації з Пекіном. Однак декларативному нейтралітету КНР дедалі менше відповідають обсяги китайських поставок для російського ВПК. Це верстати, електроніка, оптика, компоненти безпілотників та інша продукція подвійного призначення. Київ повинен комунікувати через дипломатичні канали позицію щодо потреби ефективного контролю діяльності китайських компаній, які свідомо допомагають російському виробництву озброєнь.
Одночасно з тим Україна має зменшувати залежність від китайських критичних матеріалів і технологій, диверсифікувати постачання та координувати економічну безпеку з ЄС, Японією, Південною Кореєю, США, Канадою й Австралією. Не змінюючи дипломатичної позиції щодо Тайваню, Україні варто послідовно виступати проти силової зміни кордонів, захищати свободу судноплавства та міжнародне морське право. Прагматизм у відносинах з КНР означатиме готовність до торгівлі й діалогу, але не мовчазне ігнорування посилення російської воєнної машини.
Україна не має ресурсів щоб конкурувати з великими державами за всеохопну присутність в Індо-Тихоокеанському регіоні. Її особлива перевага в тому, що вона володіє унікальним досвідом виживання, технологічної адаптації та опору значно сильнішому противнику. Цей досвід необхідно перетворити на дипломатичний, економічний та військово-технологічний капітал, сформувавши мережу партнерств від Японії і Південної Кореї до Індії, Філіппін та ASEAN.
Японія вже стала головним стратегічним партнером України в Азії. Посилення її оборонних спроможностей відповідає українським інтересам – це стримує Китай, КНДР і Росію, зберігає регіональний баланс сил. Україна може запропонувати Токіо те, чого неможливо отримати лише збільшенням оборонного бюджету: досвід високоінтенсивної війни, масового застосування безпілотників, протидії ракетним атакам, РЕБ, захисту критичної інфраструктури, бойової логістики та швидкого оновлення озброєнь. Наступним етапом мають стати спільні дослідження й виробництво безпілотних систем, засобів зв’язку, роботизованих платформ, обладнання для розмінування та захисту енергетики.
Південна Корея також має всі передумови стати стратегічним партнером України. Участь військ КНДР у війні доводить, що підтримка України є для Сеула інвестицією у власне стримування. Український бойовий досвід допоможе оцінити реальні можливості північнокорейської армії, тоді як корейська промислова база може суттєво посилити довгострокову стійкість України.
У Південно-Східній Азії Україна має пропонувати практичне партнерство: берегову оборону, морські дрони, кібербезпеку, розмінування, захист інфраструктури й територіальну оборону. Особливий потенціал має співпраця з Філіппінами, які зацікавлені в асиметричному стримуванні сильнішого противника та захисті морських просторів. Паралельно необхідно поглиблювати відносини з Індонезією, В’єтнамом, Сінгапуром, Малайзією і Таїландом та формалізувати співпрацю з ASEAN.
Повноцінна азійська стратегія неможлива без Індії. Україна не змусить Нью-Делі відмовитися від стратегічної автономії, але може поступово балансувати залежність Індії від Росії в сфері енергоносіїв, запропонувавши співпрацю в аграрному секторі, цифровізації, фармацевтиці, енергетиці та оборонних технологіях.
Україна прийшла в Індо-Тихоокеанський простір через китайські компоненти в російських ракетах, північнокорейські снаряди й солдатів та глобальні механізми обходу санкцій. Але залишитися в ньому вона повинна вже за власною волею. Майбутнє України визначатиметься не лише співпрацею з Брюсселем та Вашингтоном, а й з Токіо, Сеулом, Пекіном, Нью-Делі, Манілою та столицями держав ASEAN.
Африканські амбіції
В Балто-Чорноморський субрегіон Україна залучена бо він є її найближчим географічним оточенням. В Євроатлантичний простір – бо він є її цивілізаційним вибором. Східноазійські держави та їх інтереси відчутно дотичні до України та її союзників. У порівнянні з цим всім, політика в Субсахарській Африці – це справа вибору, а не необхідності. Процеси, які там відбуваються, якщо і зачіпають Україну, то опосередковано.
На Африканський континент спрямовані амбіції України як середньої потуги. Проекція впливу в іншому регіоні, окрім свого власного – один з базових атрибутів суб’єкта такого рівня. В Африці потенціал України до цього є найбільшим.
В момент кризи євроатлантики, асоціація із Західним блоком, яка з історичних причин була дещо токсичним фактором для континенту, втрачає своє проблематичне навантаження. Дійсно, Україна з точки зору економічного розвитку є ще однією країною, що розвивається, а тому встановлення відносин залежності не є можливим. Африканським країна Україна може запропонувати симетричні відносини, в яких обидва учасники є рівними у співвідношенні сил.
При тому, як і з Європою, Україна здатна стати експортером безпеки, докладаючись до подолання цими країнами їх специфічних безпекових викликів.
Там, де населення живе в умовах голоду чи продовольчої незахищеності, Україна здатна запропонувати гуманітарну допомогу; там, де такий виклик перед суспільством не стоїть, український аграрій здатен запропонувати конкурентоспроможний продукт. В обох випадках Україна здатна зробити вклад у зміцнення людської і продовольчої безпеки.
Україна може посилити безпеку партнерів на континенті постачанням продукції українського ОПК, а також передачею досвіду ведення сучасної війни дронів. Головний ворог і загроза для Африканської держави – недержавні сили: етнічні бойовики, ісламістські терористи, парамілітарні угруповання. Озброївши урядові сили проти них Україна здатна посприяти процесу консолідації держави і встановлення громадського порядку. Однак, це несе і ризик небажаного потрапляння української зброї та технологій в руки третіх сторін, що потребуватиме додаткового контролю.
З деякими країнами за останні роки уже склались партнерські відносини. Це Гана, Кенія та Ботсвана. Їх трьох об’єднує те, що вони є уставленими, інституційно спроможними демократіями, які продемонстрували беззастережну солідарність до України і готовність до розширення матеріальних сторін співробітництва.
Такі держави, готові розвивати відносини на основі спільних цінностей, найбільш потенційні до втілення моделі представницького партнерства, виступаючи опорою України в Африці та адвокатами її інтересів.
Крім них є цілий ряд регіонально значимих держав, які становлять для України певний інтерес. Мова про дуже різні країни: ПАР, Нігерію, Танзанію, Ефіопію, Руанду, Анголу, тощо. Щодо війни Росії проти України вони займають амбівалентні позиції, іноді навіть давно і послідовно працюють з РФ. Ці держави діють з різних мотивів та інтересів, але до зовнішньої політики переважно підходять по-реалістськи, а тому відкриті до конструктивного співробітництва.
Окремими пріоритетами має бути відкриття та боротьба з системною дезінформацією, яку ширять російські агенти в інтересах Москви для укріплення її впливу на місцеві політичні процеси, а також викриття російських мереж рекрутингу африканців – їх діяльність варто розглядати як ворожі, злочинні акти по відношенню до суверенітету цих держав та гідності їх громадян.
Ерозія глибоко вкоріненої російської присутності в Африці – окремий напрям української політики. Жертвою хижого, напівколоніального поступу Російської Федерації стали Малі, Буркіна-Фасо, Нігер, Судан, ЦАР. Їх об’єднує те, що неспроможні авторитарні держави, які знаходяться в стані громадянської війни, у зв’язку їх правлячі режими змовились з російськими найманцями аби ті допомогли подолати нестачу емпіричного суверенітету в обмін на доступ до природних копалин і дипломатичну прихильність.
Інші, як Зімбабве та Еритрея, керуються жорстокими автократичними режимами, які лояльні до Росії з міркувань ідеологічної близькості.
Перш за все Україні варто домагатися скорочення російського впливу дипломатичним шляхом, пропонуючи кращі умови партнерства та реальне надання безпекових благ країнам континенту. Досвід останніх десяти років показав, що співпраця з РФ рідко виправдовувала покладені на неї сподівання, не кажучи про якийсь позитивний ефект. Навпаки, в цілому ряді випадків партнери ставали менш суверенними, менш убезпеченими і більш ізольованими.
Однак, за Україною також має лишатись право стримувати Росію із застосованням всього доречного інструментарію тиску, коли мова йде про активності російських найманців – зрештою, їх діяльність в “захоплених” державах (captured states) фінансує російську воєнну машину.
Нова стратегія
Повертаючись до питання оновлення СЗПД, варто згадати, що це лише одна з багатьох стратегій, основою яких є ще старша, затверджена в 2020 році, Стратегія національної безпеки. Ця “материнська” стратегія оновлювалась, але точково. Її повноцінний перегляд навіть не анонсувався.
Проте потреба в нових стратегічних документах походить не тільки з бюрократично-технічного педантизму: з кожним новим поворотом історії концептуальний вакуум ширится, відбираючи в нас все більше категорій та парадигм, якими ми осмислюємо реальність.
Команда Київського інституту національного інтересу пропонує спробувати цей вакуум дещо заповнити, відрефлексувати досвід ряду різних напрямів української зовнішньої політики в останні роки, зробити висновки та окреслити нові рамки. Ця стаття є однією з кількох, присвячених цій темі, які будуть опубліковані в наступні тижні.
Перша з них, присвячена кризі Євроатлантичного простору, уже була опублікована.