Як після 24 лютого змінилося співжиття української та єврейської спільнот в одній країні?
Ми в цій війні позбуваємось третього, який завжди був присутній, активно чи пасивно, в наших дискусіях. Українці, та й не лише українці, а й ті, хто були налаштовані прихильно до українців, мусили зважати на нього. Те, що ми говорили, могло бути використане проти нас — зокрема, російською пропагандою. Якщо поглянути на заголовки 10-річної давнини у мейнстримних медіа, то стає очевидно, наскільки далеко ми пішли від того, де перебували тоді. Раніше українці, умовно, «фільтрували дискурс», озиралися, наскільки вільно можна дискутувати з огляду на всюдисуще око російської пропаганди — а що про нас скажуть. Зараз ми можемо говорити вільно.
Ми починаємо проговорювати неприємні речі, ставимо дуже непрості запитання і не боїмося, що нас при цьому звинуватять у праці на ворожу пропаганду, що це не на часі. Українці вийшли з позиції жертви несправедливих наклепів. Ми вже достатньо сильні, щоб говорити про проблемні моменти нашої історії відверто і не поглядаючи через плече.
Після прочитання книжок, які потрапили до списку премії «Зустріч», що б ви сказали про літературу під час війни?
Тепер ми можемо читати ці книжки з позиції сильного, ми не ставимо собі захист, бо не перебуваємо весь час у стані підозри, що нам хочуть накинути почуття провини. Це, мабуть, стосується усіх книжок, які є в короткому списку премії.
У чому ви вбачаєте цінність своєї роботи в журі премії та самої премії «Зустріч»?
З організацією «Українсько-Єврейська Зустріч» (Ukrainian Jewish Encounter) ми познайомилися ще у 2014 році, оразу після Революції Гідності. Тоді були не такі драматичні часи, як зараз, але все ж доволі драматичні. Тоді UJE дуже доклалася і фінансово, і організаційно до підготовки в Києві конференції «Мислити з Ураїною» з Тімоті Снайдером. Буквально з колін, у шаленому ритмі, ми влаштували величезну подію, що без UJE була б неможлива.
Пізніше ми співпрацювали у різних проєктах, а в 2016 році я перекладала з англійської мови книжку Йоханана Петровського-Штерна і Павла-Роберта Маґочія «Євреї та українці: тисячоліття співіснування». Тож це не чужа мені організація: я розумію етос «Українсько-Єврейської Зустрічі», розумію, що ця організація робить і чому робить це саме зараз.
Може здатися ніби все, що ми зараз робимо — трохи дивне, якщо безпосередньо не стосується фронту. Та в цьому полягає частина нашої стійкості. Тому минулого року я постановила собі, що буду купувати українські книжки, видані в 2022-2023 роках. Одна з причин — аби потім, коли ці книжки перейдуть моїй дитині, і можливо, її дітям, вони би бачили, що в цей час книжки виходили друком, в цей час ми купували книжки. І це щось говорить про нас.
У довгому списку премії — 10 книжок, переважна більшість яких датується 2021 роком, одна — 2020 роком. Це місток до довоєнної реальності?
Довгий список відбирало так зване технічне журі, до якого я не входжу. Воно відбирає за формальними ознаками, чи книжка може брати участь у конкурсі, чи ні. Очевидно, до цього списку потрапили книжки, які за інших обставин взяли б участь у конкурсі 2022 року, якби він відбувся.
Та навряд чи можна провести чітку лінію в роках, бо будь-яка книжка має тривале життя ще до того, як вона вийде друком, поки вона пишеться, готується. Будь-яка книжка, навіть якщо ми її називаємо свіжою, все одно має за собою довгий хвіст у минуле. Книжки — це якраз той випадок, коли більшості з нас дуже важко провести чітку межу, яку ми для себе застосовуємо для нашого повсякденного досвіду.
Як повномасштабна війна змінила ваш читацький досвід? Як зараз читаються книжки про життя євреїв та українців під час Другої світової війни?
Деякі з відібраних [до короткого списку] книжок ми, членкині журі, читали раніше. Звісно, в кожної з нас різні комбінації цих прочитаних текстів. Я не встигла оглянути «Бат-Амі» Олексія Нікітіна до великого вторгнення, читала вже зараз. І це був новий досвід читання для мене. Наприклад, я реагувала на топоніми, які там згадуються у контексті Другої Світової війни — це вже були топоніми, пов’язані з нашою війною.
Та не знаю, чи я тут типовий випадок, тому що якраз за рік до повномасштабного вторгнення я читала книжки, пов’язані з Другою світовою війною, і не тільки про радянський досвід. У мене ця лінза розтягнута в часі.
У короткому списку дуже сильні книжи. Як ви обирали лавреата, якого ми дізнаємось за два тижні? Які були критерії, на що звертали увагу?
Ми довго дискутували, тому що вибрати було надзвичайно складно. Оля Муха як голова журі нас невпинно дисциплінувала та скеровувала на формальні, заздалегідь визначені критерії премії, яких ми мали дотримуватися. А частина нашої внутрішньої розмови стосувалася майбутньої дискусії. Дуже сподіваємося на обговорення, яке спровокує оголошення переможця премії.
«Українсько-Єврейська Зустріч» також докладає зусиль для промоції книжки-переможця за кордоном. Тому важливо, щоб це був текст, який прозвучить у контексті теперішнього зацікавлення Україною.
Що літературна премія «Зустріч» 2023 дає нам у міжнародному контексті?
Тут ідеться одразу про кілька спільнот, які перебувають у діалозі. По-перше, українська спільнота в “материковій” Україні — це один контекст. По-друге, українська спільнота в діаспорі — а це кілька поколінь діаспори, і кожне має дещо інший контекст. По-третє, єврейська спільнота в Україні — на жаль, не така чисельна, як раніше. По-четвeрте, велика єврейська спільнота в Америці, Канаді та в інших країнах. Значна її частина походить з України, з довколишніх країн Центрально-Східної Європи.
Різні покоління мають різні уявлення про те, чим є Україна. Почасти вони сформовані сімейною пам’яттю, а почасти — стереотипами. Це діалог не завжди простий і триває він дуже довго. На щастя, його динаміка змінюється. І тут хотіла б наголосити, що цей діалог дуже важливий для нас.
Після 2013-2014 року голос єврейської спільноти Києва та України був вирішальним, я переконана, великою мірою він визначив нашу подальшу долю. Більше вже нікого не треба переконувати, наскільки це для нас важливо — порозумітися.
До людей за кордоном, чи вони мають відношення до української або єврейської спільноти, чи не мають, треба донести: важливо, у який спосіб ми розповідаємо наше спільне минуле. Адже це багато говорить про нас, про те, ким ми є зараз. В Україні друкують книжки про українсько-єврейські відносини, а ми про них говоримо й розмірковуємо. Це не просто ситуативна історія, це значно більше: діалог двох спільнот.