Від процвітання до занепаду
Аби не буремні часи і побутове варварство, палац Жевуських-Лянцкоронських донині міг би бути одним з найгарніших маєтків Галичини. Його історія нараховує близько чотирьох століть (початок будівництва – 1740 рік) та включає сім заможних родин-власників, величезну бібліотеку й ландшафтний парк, прикрашений мистецькими фонтанами і скульптурами. Ще якихось сто років тому тут зберігалась колекція з роботами нідерландських та італійських художників, зібрання зброї, гобеленів, креденсів, коштовні шпалери і столове срібло.
Чотири покоління польських аристократів, починаючи з Міхала Юзефа Жевуського, коштом якого була збудована перша мурована будівля, винаймали для оздоблення родинного гнізда знаних архітекторів і малярів. Про палац ретельно дбали, можливо, пам’ятаючи, що Міхал Юзеф будував його для коханої жінки. Будував в стилі європейського ренесансу, взявши за взірець палаци долини французької Лаури.
У другій половині XIX століття Жевуські продали маєток магнатам Лянцкоронським. Почалася активна розбудова. В результати реконструкцій палац розрісся до 60 кімнат, всі були освітлені електричним світлом, мали водогін. В маєток навіть був проведений телефон – надзвичайно новаторська технічна новинка для того часу. Всі Лянцкоронські глибоко цікавились мистецтвом, опікувались талановитими художниками, в палаці була окрема кімната для перебування митців.
В ландшафтний парк завезли античні статуї, колекція картин поповнилась Рафаелем та Рембрандом, в бібліотеці нараховували близько 20 тисяч томів. За думкою деяких дослідників, «у часи панування магнатів зібрання мистецьких витворів могло позмагатися з колекцією самого цісаря монархії Габсбургів Франца Йосипа».
Напередодні Першої світової війни граф Кароль Антоній Лянцкоронський (мистецтвознавець, колекціонер, письменник, мандрівник, спадковий член палати панів в австрійській Державній Раді, віце-президент організації культурної оборони в Галичині, кавалер ордену Золотого Руна, Мальтійський кавалер, доктор права, власник маєтків у східній Галичині, королівстві Польськім і Штирії) вивіз в Австрію та Швейцарію найкраще з родинних колекцій і коштовностей. Утім, багато цінних речей залишилось в Розділі.
Вся влада совєтам
Остання на сьогодні перебудова маєтку відбулась у 1909 році. В 1939-му радянська влада націоналізувала його, влаштувавши на території санаторій. Після Другої світової війни мистецькі цінності передали до музеїв Москви, Петербургу, у Дрогобицький краєзнавчий та Одеський археологічний музеї.
Тарас Овсяник, староста села Розділ, який на волонтерських засадах приглядає за історичною спадщиною, розповідає, що за радянської влади палац по камінчиках розтягали місцеві. Особливо ж активно розграбовували маєток вже при незалежній Україні. Майже повністю знищили інтер’єри, паркові скульптури рубали сокирою і здавали на металобрухт. Одна з них у вигляді хлопчика з дельфіном, якого здали за 24 гривні, мовляв, виявилась роботи Андреа Верроккьо, вчителя Леонардо да Вінчі.
Санаторій «Розділ» став філією Моршинського і діяв до 2004 року. Борис Возницький, покійний директор Львівської галереї мистецтв, знайшов у палаці чотири античні і одну ренесансну скульптуру – ту саму рубану сокирою путті авторства Верроккьо. Скарби Лянцкоронських поповнили колекцію Львівської національної галереї мистецтв. Після 2004 року маєтком Жевуських-Лянцкоронських володіли декілька власників, у 2019 році спадщина повернулась у державну власність. А в червні 2023-го року розвалини маєтку за 20 мільйонів гривень купив з аукціону приватний інвестор; згодом він відмовився від покупки і палац перейшов другому переможцю торгів, ТОВ «МЗ Одеська» (співвласник - голова наглядової ради групи компаній «Ефективні інвестиції», співзасновник Українського інституту майбутнього Ігор Ліскі). Команда Ліскі придбала палац за меншу суму, розмір якої не оголошує (за відкритими даними, ставка ТОВ «МЗ Одеська» склала 13 млн 320 тис. грн). (доповнено 13.09.)
https://zaxid.net/news/
Масштаб проблеми
Команда нового власника ще не визначилась з планами на майбутнє палацу. «Триває стадія проєктної роботи. Ми хочемо влаштувати відкритий конкурс бізнес-шкіл або просто небайдужих, які б запропонували пропрацьовані ідеї щодо використання території замку. Розглядаємо його як майбутню рекреаційну зону, шпиталь для військових, приватну школу, можливо, музей. Староста села волонтерив, як міг займався збереженням палацу. Ганна Гаврилів з проекту «Спадщина» також опікувалась ним. Наша задача максимально зберегти надалі цю територію і оформити хоч якусь ідею щодо її використання», — розповідає Ліскі.
На Львівщині близько пів сотні занедбаних памя’ток архітектури, з яких близько десятка час від часу переживають спроби власників вдихнути в них нове життя. Проблем багато – починаючи зі складних юридичних історій з правом на власність і завершуючи пошуком фінансування на реноваційні проєкти.
Журналістка, історикиня та львівська екскурсоводка Олена Колб детально пояснює ситуацію: «Замки і фортеці Львівщини знаходяться у державній власності, у кого саме вони стоять на балансі треба дивитись у кожному окремому випадку. Держава може передавати споруди за договорами концесії в приватні руки. В договорах зазначають умови, яких має дотримуватися тимчасовий власник. Так у 2023 році було розірвано договір концесії та повернуто державі один із львівських замків, що розташовано у Старому Селі. За договором його мали експлуатувати з метою задоволення громадських та культурних потреб, за умови, що пам’ятку архітектури буде виведено з аварійного стану, істотно поліпшено та частково відреставровано. Оскільки з моменту укладання договору в 2010 році жодна умова не була виконана, Львівська обласна прокуратура подала позов до суду щодо повернення майна. Щодо інших замків Львівської області, то тії, що у більш-менш «хорошій формі», переважно є філіями Львівської національної галереї. Є багато невирішених питань щодо стану цих музеїв, їхніх колекцій, зовнішнього вигляду. Ці всі питання стосуються політики адміністрації галереї щодо експлуатації приміщень і роботи персоналу. Здебільшого ці політики викликають обурення громадськості. Через складність потрапляння у замки, через незрозумілі переміщення експонатів колекцій, через відсутність достатньої кількості місцевих екскурсоводів і через цінову політику».
Олена зазначає, що успішних кейсів з договорами концесії у Львівській області досі не було. «Тож одне із завдань активістів – лобіювати зміни в законодавстві України щодо матеріальної спадщини, аби зробити її більш доступною для огляду, та прозорішою щодо використання та проведення реставраційних робіт», — зазначає історикиня.
Згодна з колегою і львівська екскурсоводка Наталія Толок, яка займається промоцією культурної історії міста: «Приватні особи на Львівщині здебільшого викупали вілли і перебудовували на свій смак. Іноді залишається щось від історичного вигляду, іноді ні. Нові власники зазвичай не обмежені нормами будівництва і не зобов’язані показувати загалу свою приватну власність. Так, на львівський Софіївці (район історичних вілл, поміж яких є вілла родини Грушевських, вілла Івана Франка, художника Антіна Піховського. — Авт.) є занедбані, але діючі історичні будівлі, в яких влаштовано державні заклади. А є такі, що перейшли в приватну власність, як от вілла «Евуся» на вулиці Гіпсовій. З вулиці можна побачити пластикові вікна і сучасну балконну ротонду в минулому розкішної будівлі. Що в ній збереглося з давніх часів — ми не знаємо. Успішним кейсом таке збереження спадщини я б не назвала».
Історикиня-екскурсоводка Ольга Лідовська згадує єдиний український кейс, який їй видається гідним прикладом використання історичної спадщини: «У Вінницький області Ольга Богомолець купила старовинний млин, який, як виявилось в процесі реконструкції, знаходиться на території скельної фортеці. Нові власники висунули і розвинули версію, що в цій фортеці була розташована відома з документів папірня. ЇЇ збудували в XVII столітті за наказом архімандрита Києво-Печерської Лаври Єлисея Плетенецького. Зараз на території викупленого млина – музей з готелем, парком, концертна зала, простір для урочистостей з відтвореними старовинними інтер’єрами. Добудована каплиця з дзвоном, відтворена папірня з технологією XVII століття. Туристичне місце і, напевне, прибуткова реновація. У нас на Львівщині нічого подібного поки що немає».
Команда Ліскі обіцяє зберегти історичний вигляд палацу Жевуських-Лянцкоронських; це прописано в меморандумі щодо передачі прав на власність. Наскільки це непроста задача, здається, розуміють всі. «В команди наразі немає спільного розуміння щодо того, як палац краще використати, — розповідає Ліскі. — Розумієте, це масштаб. На фотографіях споруда виглядає велично, але коли приїжджаєш на місце, то бачиш, яка ж занедбана територія!»
Доки нові власники визначають долю маєтку польських магнатів, помилуватись ним можна з висоти польоту квадрокоптера. Дарма що від палацу на сьогодні залишився каркас і вікна з розкуроченими шибками. Навіть в такому стані помітна його архітектурна вишуканість і романтична примхливість кожної деталі, що збереглась донині виключно зусиллями небайдужих людей. Що зможуть зробити з нею нові власники — покаже майбутнє.