У старшій школі я думала стати театральною режисеркою. Тоді ж і познайомилася із філософом, письменником, очільником українського ПЕНу Євгеном Сверстюком. Він узяв наді мною опіку та увів до кола українських дисидентів. Я пізнала людей із свого підручника історії. Вони мали сміливість боротися проти тоталітарної радянської машини, провели довгі роки в таборах, засланнях, психіатричних лікарнях. Із того часу я знаю, навіть коли в тебе не лишається жодних інших інструментів, у тебе завжди залишається власне слово і власна позиція. І це не так і мало, зрештою. Цей досвід визначив моє життя. Я обрала вивчати право, щоб і самій відстоювати свободу та людську гідність.
Зараз я працюю в умовах, коли право не працює. Російські війська цілеспрямовано знищують житлові будинки, школи, церкви, театри, лікарні. Розстрілюють евакуаційні коридори. Мордують людей у фільтраційних таборах. Проводять незаконні депортації. Винищують активних людей на окупованих територіях. Перевиховують українських дітей як росіян. І вся міжнародна система ООН не може це зупинити. Тому зараз, коли мене питають, як захистити права людей на окупованих територіях, я змушена відповідати: дайте Україні зброю.
Більше того, наслідуючи приклад Теодора Адорно хочеться із викликом кинути світу, як можна писати вірші після Голокосту?
Бо і ця війна має геноїцидальний характер. На міжнародному рівні досі йдуть дискусії чи можна називати дії Росії геноцидом. Але не треба бути юристом, щоб зрозуміти просту річ. Для того, щоб знищити певну національну групу, не обов’язково вбивати усіх її представників. Потрібно знищити їхню ідентичність, і вся національна група просто зникне. Тому у нас просто немає іншого вибору. Мова йде про саму можливість нашого існування. Якщо ми припинимо боротися, то нас просто не буде.
Мені часто бракує правильних слів, щоб пояснити реальність, в якій ми живемо. Я документую воєнні злочини вже більше дев’яти років. Ми відправили перші мобільні групи в Крим, у Донецьку і Луганську області у лютому 2014 року. Тоді ми навіть не розуміли, що почалася війна. Але з перших днів фіксували викрадення, зґвалтування, катування та вбивства цивільних людей. Я особисто опитала більше сотні людей, які вижили в полоні. Вони розказували страшні речі. Про те, як їх били, ґвалтували, забивали в дерев’яні ящики, проводили струм через геніталії, відрізали кінцівки. Я звичайно можу описати все це в термінах міжнародного гуманітарного права, але юридичні формулювання не передають цього досвіду. Тому я завжди кажу, що ми документуємо не просто порушення Гаазьких чи Женевських конвенцій. Ми документуємо людський біль.
Росія свідомо вчиняє ці воєнні злочини. Росія хоче зламати спротив та окупувати країну через завдання невимовного болю цивільному населенню. Росія використовує біль як інструмент. Тож ми працюємо із наслідками російської культури.
Для мене російська культура – це не тонка позлітка у вигляді «російського балету» чи творів видатних російських письменників. Для мене російська культура – це тіла людей із зв’язаними за спиною руками, які ми знаходили на вулицях, у подвір’ях їхніх власних будинків, у масових захороненнях. І ті з нас, хто там був, більше ніколи не забудуть ні цієї весни, ні цього запаху.
Культура – це не тільки про мистецькі витвори чи продукти масового користування. Культура – це про сенси, які передаються від покоління до покоління та формують усталені в цьому суспільстві патерни поведінки.
Ця війна має ціннісний вимір. Це не війна двох країн – Росії та України. Це війна двох систем – авторитаризму та демократії. Кожній із них відповідає свій набір цінностей, довкола яких розгортаються різні культурні пласти. На певних культурних установках тримаються імперії. На певних культурних установках тримаються авторитарні режими. Навіть усталені стосунки між людьми відображають уявлення цього суспільства, якою може бути політична влада, чи буде у відносинах із владою простір для гідності та свободи, і що є допустимими методами управління. Так особисте стає політичним. Тому у Норвегії жінки мають рівні права із чоловіками, в Афганістані жінкам заборонено навчатися в університетах, а в Росії домашнє насильство декриміналізоване – бо це завжди проекція того, що робить сама влада із людьми в цій країні.
Ми документуємо людський біль, щоб деконструювати одну із складових російської культури. І це традиція безкарності. Російські військові вчиняли жахливі злочини в Чечні, Молдові, Грузії, Малі, Сирії, Лівії. Вони ніколи не були покарані за це. Вони повірили, що можуть робити усе, що захочуть. Коли мене питають, для чого вони розстріляли машину із матір’ю та дітьми, якій самі же і надали дозвіл на евакуацію та ще помахали рукою ніби на прощання, то у мене на це проста відповідь. Не було жодної легітимної мети, щоб це зробити. Як не було жодної військової необхідності у цьому. Росіяни зробили це тільки тому, що могли.
Росія – це імперія. Велика правда у словах Володимира Єрмоленка, що імперія має центр, але не має кордонів. Культура для імперій тільки один із інструментів експансії та асиміляції поневолених народів, як, зрештою, і мова цих імперій. Тому не дивно, що спочатку в Херсоні з’являєються російські танки, а потім відразу за ними банери із Пушкіним. Це дорожні знаки, якими російська імперія маркує захоплені силою території. Про використання російської культури для цілей війни директор російського Ермітажу говорять відкрито. Цитую: «До початку спецоперації на Україні виставки російських музеїв були всюди… Це і була наша, якщо хочете, «спецоперація», великий культурний наступ». Зараз у відповідь на цей «великий культурний наступ» багато хто пропонує «відмінити» російську культуру. Але на запереченні далеко не виїдеш. Нам потрібно творити своє.
Світ надто довго дивився на Україну через російську призму. І тепер нам потрібно пояснювати прості, але неочевидні для них речі. Я люблю за кордоном приводити у приклад історію із перейменуванням картини Едгара Дега у Музеї мистецтва Метрополітен. Картина висіла в експозиції під назвою «Російські танцівниці», хоча на ній були зображені жінки в традиційному українському вбранні та віночку. Тільки кілька місяців тому адміністрація музею дослухалася до звернень українських дієвців культури та змінила назву картини на «Танцівниці в українських костюмах». Можливо, вони досі вважають, що це російські танцівниці просто вбрані в українські сукні, але це вже як-не-як початок важливого процесу переосмислення.
У цій війні ми вже вибороли суб’єктність, а з нею і голос. Нам є що сказати. Україна має передати світу вистраждані сенси.
Перше. Свободу та демократію треба захищати. Проблема не тільки в тому, що авторитарних країнах простір свободи звузився до рівня тюремної камери. Проблема в тому, що навіть у розвинених демократіях ставлять під сумнів принципи Загальної декларації прав людини. Покоління, які пережили Другу світову війну, змінилися іншими. Вони успадкували цінності демократії від своїх батьків і почали сприймати права та свободи як даність. Люди все більше проявляють себе не як носії цих цінностей, а як їхні споживачі. Вони розуміють свободу як вибір між сирами у супермаркеті. І тому готові обміняти свободу на економічні блага, обіцянки безпеки чи власний комфорт. Але свобода та права людини не виборюються раз і назавжди. Ми кожного дня робимо свій вибір.
Друге. Мир не настає, коли країна, на яку напали, складає зброю. Тоді це не мир, а окупація. Окупація – це інша форма війни. Окупація – це не просто зміна державного прапора одного на інший. Окупація – це катування, депортації, примусові усиновлення, заборона ідентичності, фільтраційні табори, масові могили. Україна бореться не тільки за свої території, а за людей, які там проживають. Не можна залишати людей на окупованих територіях на смерть та тортури. Життя людей не може бути «політичним компромісом». Стійкий мир – це свобода жити без страху та мати довгу перспективу. Заклики до України припинити захищатися та вдовольнити імперські апетити Росії не просто помилкові. Вони аморальні.
Третє. Непокаране зло зростає. Якщо нацистські воєнні злочинці були покарані на Нюрнберзькому трибуналі, то радянський тоталітарний Гулаг ніколи не був ані засуджений, ані покараний. І тепер зло постійно повертається – знищеним півмільйонним Грозним, російським бомбардуванням Алеппо, стертим вогневим валом Маріуполем та тілами убитих людей на вулицях Бучі. Світ звик до поступок авторитарним режимам. Вони десятиліттями продовжували тиснути руку російському керівництву, будувати газопроводи та вести «business as usual». Ми мусимо розірвати це коло безкарності. Життя кожної людини має значення. Кожна людина, яка постраждала від російської агресії, повинна мати шанс на справедливість.
І нам потрібно дещо чесно запитати себе.
Як ми будемо долати травму війни? Як ми будемо зшивати країну та відновлювати розірвані зв’язки між людьми із таким різним під час війни досвідом? Як нам уберегти простір для солідарного творення культури відкритого суспільства на базі демократичних цінностей? Іншим словами, як під час війни не втратити те, за що ми боремося?
Від того, як ми відповімо на ці питання сьогодні, залежить якою буде Україна в майбутньому. Чи зможемо ми у поствоєнній країні будувати не хиткі конструкції, а стійкі демократичні інститути. Чи вдасться нам виграти війну, і не програти мир.
Війна отруює. Забагато болю та розпачу. Забагато ненависті. І люди, які не можуть нічого зробити своїм кривдникам, починають бити по тих, до кого можуть дотягнутися. Тобто насамперед, по нас самих. Війна об’єднує тільки на певний час, поки гостро відчувається екзистенційна загроза, а далі, якщо із цим не працювати, то видимі лінії розломів загрожують розтрощити суспільний організм.
Я не маю простих відповідей на ці питання, але сподіваюся, що у їх пошуку дієвцям культури буде корисним наш досвід. Ми документуємо історії людей, які пройшли через пекло. Тільки у спільній базі ініціативи «Трибунал для Путіна» більше 50 тисяч епізодів воєнних злочинів. Серед них є злочини сексуального насильства під час війни.
Люди, які його пережили, досить часто не звертаються до поліції, і не готові говорити про пережите навіть із правозахисниками, бо навіть згадка про цей злочин викликає сором. До всього ці зґвалтування є частиною терору проти цивільного населення, щоб зламати спротив та утримати контроль над регіоном. Так, через конкретних постраждалих сексуальне насильство спрямоване на суспільство в цілому. Це працює таким чином: люди, які його пережили, відчувають сором, їхні близькі та рідні відчувають вину, що не змогли їх захистити, інші члени громади відчувають страх бути підданим такому ж поводженню. І як наслідок це ослаблює соціальні зв’язки між людьми та полегшує окупантам встановлення контролю.
Правозахисники не називають цих людей жертвами сексуального насильства. Ми використовуємо рефреймінг та говоримо про людей, які пережили чи вціліли після сексуального насильства. Суть самого злочину не змінюється, але зміщуються певні акценти. Бо люди, які закриваються в позиції жертви, не можуть подолати цей досвід і рухатися далі.
Позиція жертви небезпечна для нас самих. У суспільстві, де мільйонам людей болить війна, ми маємо знайти спосіб як перетворити біль в енергію, яка породжує життя. І я знаю, що це можливо. Бо я це бачила.
У лютому-березні минулого року я лишалася із частиною команди у Києві, який намагалися взяти в кільце російські війська. У квітні у мене з’явився ірраціональний страх, ніби якщо я покину рідне місто надовго, то вже не матиму куди повернутися. І тільки в травні я вперше поїхала у робочу поїздку в Норвегію. Організатори запропонували мені відвідати сумнозвісний острів, де Брейвік розстріляв та вбив десятки дітей, які приїхали на дитячий табір. Я думала ввічливо відмовитися. Я щойно з України, де у нас вся країна суцільне місце злочину. Але коли ми на поромі підпливли до острова, то нас зустріли піснями діти, які щойно закінчили таборування. Я провела на острові кілька годин. Я була натхненна цим прикладом трансформації простору, досвіду та болю. До всього люди в Норвегії зберегли сенси. «Якби ми припинили проводити дитячі табори, то це б означало, що він переміг», пояснили мені організатори.
І в нас є на що опиратися. Я нікому не побажаю пройти через наш досвід. Але ці випробування змушують нас проявити свої найкращі риси – боротися за свободу, брати відповідальність на себе, бути сміливими, приймати складні, але правильні рішення, допомагати один одному. Ми зараз як ніколи гостро відчуваємо, що означає бути людьми. А людина приречена творити.
Вчора відійшов у вічність вчений, релігієзнавець, вчитель Ігор Козловський. Він пережив два роки полону, але зберіг світло всередині. Щедро ним ділився. Багато хто із присутніх його любив і знав. Тож я дозволю собі закінчити виступ його словами: «Протягом майже двох років полону я використовував саме цю практику, я називав для себе це «бумеранг любові». Ти кидаєш цей «бумеранг» у простір, і навіть коли знаходишся в одиночці, в камері смертників, а поруч комусь погано, ти можеш передати через когось їжу, книгу, а можливо просто слово. І це працювало. Такий «бумеранг любові» продовжує наше життя і наповнює його сенсом. Саме тому, що ми люди. А люди мають людський вимір свого життя. Цей вимір має назву – любов».
***
Конгрес Культури у Львові відбувається втретє, традиційно має дві складові — дискусійну та мистецьку. Упродовж 7-9 вересня учасники(ці) обговорюють актуальні культурні явища, процеси, проблеми та шляхи їхнього вирішення, перспективи (фокуси: «Мова війни», «Міграція» «Пробудження голосу», а також діє супровідна програма «Разом» із практичними профільними темами). Події Конгресу також можна дивитися онлайн у Facebook та на YouTube.
Конгрес UKRAINE! UNMUTED організовують Інститут стратегії культури й ГО «Вірменська - тридцять п'ять» за підтримки Львівської міської ради, ЗМІН Фундації, МФ «Відродження», Українського культурного фонду та Львівської політехніки.