Чимало моїх ровесників – людей віком тридцять п’ять плюс, всілякі «технологи» та «коучі» – гордо іменують себе «публічними інтелектуалами». Ігор Козловський про себе так ніколи б не сказав, але саме такою людиною він був. Вчителем. Інтелектуалом. Моральним авторитетом. Прикладом для всіх, хто думає.
При всьому цьому Ігор Анатолійович був людиною напрочуд скромною, делікатною. Він буквально світився теплом і любов’ю. І щиро ними ділився, при цьому говорив тихо, ніби уникав зайвої уваги і боявся когось потурбувати (зазвичай, університетські викладачі мають абсолютно інакшу манеру поведінки).
Це не перебільшення. Це підтвердить будь-хто, хто зустрічався б з ним бодай один раз.
***Після 2014-го, професор Козловський не залишив українського Донбасу. Одна з причин – його дорослий син, який, на жаль, мав певні обмеження і якого він доглядав. Вивезти сина було дуже складно. І Ігор Анатолійович залишався там. Чудово розуміючи, що за ним майже напевне прийдуть.
Він провів в «Ізоляції» – одній з найстрашніших катівень сучасності – майже два роки.
Його, немолоду і не дуже здорову людину, випробування не зламало.
Сидячи (точніше, стоячи) в холодному карцері, після знущань та побиттів, він «читав лекції» з релігієзнавства щурам, які дивилися на нього з дірки в підлозі.
– Це допомагало не збожеволіти. Плюс звук власного голосу. Так, це пацюки, я розумію, як це звучить, але ж вони теж тварі Божі, – пригадував потім.
І ще одна цитата. Із нашого останнього інтерв’ю. В заголовок винесені безцінні слова – про те, як подолати травму, перевівши її в досвід. Тільки так можна стати сильнішим.
Почитайте. Цей текст про кожного з нас. І для кожного з нас.
«….Вже після того, як я повернувся з полону, рефлексував на різні моменти і загадав, чому не кричав під час катувань. Я зрозумів, що це було важливо для моєї внутрішньої людини, щоб не показати їм, катам, що вони досягли своєї мети – зламали мою гідність, зламали мою внутрішню людину, мою совість. І я не давав їм шансу тим, що не кричав. Це важливий момент – коли ми усвідомлюємо, коли запускаємо внутрішнього спостерігача з тим, щоб не просто спостерігати, а включати його у прийняття тих чи інших рішень як внутрішніх, так і зовнішніх».
І там же: «Це ж не тільки війна за територію, це війна за наші душі, за нашу ідентичність, за наші цінності, тому що це – екзистенційна війна. Виклик не тільки історичний. Він пов’язаний з тим, що ми усвідомлюємо, як політична нація, своє сучасне і ми зорієнтовані у майбутнє, наші цінності – це цінності майбутнього».
***Пам’ятаю, він читав лекцію нашій Аспен-групі на початку 2020-го року, мабуть. Ми запросили його і були неймовірно раді, що він погодився.
Я абсолютно не перебільшую, коли говорю, що для мене завжди було честю просто перебувати з ним в одному приміщенні. А слухати – просто щастя.
Так от. Хтось спитав його про рішення залишитися у Донецьку.
– Розумієте, я дуже люблю свого сина. Так, він особливий. Але доглядати його – щастя. Я щасливий, що він у мене є, – відповів Ігор Анатолійович.
Декілька місяців тому його син пішов у засвіти. Тепер Ігор Анатолійович піклуватиметься про нього там.
***28 вересня в рамках проекту LB.ua «Нова країна» відбудеться велика дискусія на тему «Майбутнє українського Донбасу».
Ми планували поговорити про те, чи мають бути спеціальні умови для відновлення територій, які буди під окупацією найдовше, як ефективно «українізувати» громадян, які вже дев’ять років перебувають в окупації, як деконструювати старі міфи про Донбас і створити нові сенси для цього регіону.
Ці теми, зараз практично не обговорюють, – надто складні. Можна навіть сказати – табуйовані, бо політично невигідні. Але ми вважаємо, що важливо говорити про це саме зараз. Максимально відверто. Ігор Анатолійович погодився стати одним із чільних спікерів. Це було неймовірне щастя!
Господи, як же я чекала цього дня!
28 вересня дискусія на тему «Майбутнє українського Донбасу» відбудеться. Ми почнемо її з хвилини пам’яті Ігоря Козловського і присвятимо захід йому – великій людині, з якою ми мали честь жити в один час.
Ми точно повернемо і самі повернемось на український Донбас.
Ми точно пам’ятатимемо все, чому навчав Ігор Анатолійович.
Ті, хто мав щастя бути його студентом. Як, наприклад, Стас Асєєв. І ті, для кого він просто був дороговказом.