За першість в ідеї “Юрика” змагаються Валентина Руденко (креативна продюсерка, авторка сценарію) і Катерина Шевелюк (продюсерка каналу СТБ). Продакшн здійснювала компанія “Основа фільм”, продюсерки Тетяна Куц та Вікторія Горенштейн. Фінансування надали спільно USAID (компанія-виробник має тривалі стосунки з цим агенством), естонська національна компанія ETV та канал СТБ.
За даними виробника, “Юрик” став лідером ефіру Дня Незалежності (частка 15,1); по телебаченню його подивились близько мільйона глядачів. Серіал також доступний для вільного перегляду на YouTube (канали СТБ та OSNOVAFILM), де він отримав майже 3 млн переглядів. Та попри переможні реляції продюсерок, попри вітання з вдалим показом у святковий прайм-тайм колег-телевізійників, соцмережі вибухнули сотнями обурених постів від маріупольців. Обурювались щодо недостовірності фільму, і не тільки.
Головний аргумент, яким творці серіалу послуговуються на свій захист: це художній, а не документальний фільм. Така аргументація маніпулятивна, вона навіює уявлення, ніби відсутність титру “засновано на реальних подіях” чи напису “Маріуполь” знімає питання достовірності та відповідальності. Але ні.
Ігрове кіно вже дуже давно, приблизно від самого початку його індустріального етапу, відіграє вкрай важливу роль у пропаганді. Саме ігрове (а не документальне) кіно — через його масовість, доступність кіномови переважній більшості глядачів — здатне доносити привабливість чи огидність образу й поведінкових стереотипів, м’яко нав’язувати керовану картинку реальності, запускати модні тренди чи навіть формулювати національну ідею. Інформація, передана засобами ігрового кіно, може сильно впливати на аудиторію завдяки емоційній складовій, яка обов’язково присутня в акторському виконанні, в самому методі сторітелінгу. Емоційне підключення формує широко відомий ефект «фальшивої пам’яті», нібито-присутності у подіях, про які йдеться в фільмах.
«Юрик» — це нашвидкуруч зроблене «кіно», типовий продукт каналу СТБ, з усім набором інструментарію дешевої мелодрами. Зокрема, його погано написаний сценарій сповнений неправдоподібними ситуаціями, пояснення яким немає (лише один приклад: у переповненій евакуаційній маршрутці, яку щойно обстріляли, жіночки-пасажирки не помічають важкого поранення водія, а по приїзді в Запоріжжя цілком буденно покидають салон, чомусь не звертаючи уваги, що водій без свідомості). Його діалоги недоречно написані (тут першість посідає абсолютно безглузда промова матері до сина перед посадкою в евакуаційний автобус). Серіал складається з набору недолугих авторських фантазій (наявність в оточеному Маріуполі представників ОБСЄ та Червоного Хреста, зв’язку, зелених коридорів; наявність ДРГ на Рівненщині). Неправдиво оптимістичну картинку маріупольського побуту під час облоги бурхливо заперечують маріупольці; натомість люди, які не були в тоді Маріуполі, цілковито вірять серіалу, плачуть і закликають: це має побачити весь світ.
Виправдання авторів, що вони буцімто не хотіли ретравматизувати тих, хто пережив цей жах, а тому зробили «полегшену» версію дійсності, звучать геть безпомічно. Шоковані маріупольці теж плачуть, але з іншої причини. Фактично, виробники серіалу зневажили їх страшну жертву. Така «турбота» посилює травму, бо піднімає на поверхню весь трагічний досвід, примушує знову звертатися до нього, вже з метою захистити від недобросовісних «творців». На додачу, коментарі обурення під хвалькуватими постами продюсерок у соцмережах витирають; найбільш емоційних коментаторів блокують; одна з продюсерок видає блюзнірський коментар, звинувачуючи маріупольців у тому, що вони «сходили на референдум», а отже «через них» нас тепер вбивають. Це — моральне вбивство тих, хто несе в собі персональну пам’ять про події в Маріуполі, це — роз’єднання та радикалізація суспільства.
Психологи та культурологи кажуть: для того, щоб відбулася детравматизація, потрібна репрезентація травми і подальша її раціоналізація. Потрібне свідоме вироблення колективної пам’яті, яка об’єднує суспільство, впливає на його самоусвідомлення, на його майбутнє. Це можливо шляхом задіяння всіх свідків подій, збирання документів, систематичної роботі з ними, оприлюднення у найменш видозмінених формах. І тільки в подальшому — через художньо переосмислені форми з якомога більш уважним ставленням до першоджерел. Натомість, серіал “Юрик” пропонує лайтовізацію, викривлення, нав’язування підміненої пам’яті про жахливу облогу Маріуполя великій аудиторії тих, хто не пройшов через неї.
В контексті вироблення колективної пам’яті, вплив подібних «юриків» може мати на диво більшу вагу, ніж реальні свідчення про події. Документальні фільми дивиться доволі вузьке коло; свідчення збирають приватним порядком, без реальної координації з державними інституціями. Зараз про Маріуполь небагато говорять українські державні медіа; у світовому медіапросторі не в топі інформація про кількість загиблих там (за різними оцінками, це 100-120 тисяч людей), бо ці дані неможливо підтвердити. Всередині країни за перебігом подій в окупованому Маріуполі слідкують, здебільшого, самі маріупольці і невелика кількість тих, кого ці події зачепили особисто. Тема Маріуполя, його облоги та героїчного захисту і подальшої страшної агонії не є хедлайнером новин, не є предметом спеціально організованих дискусій, не виноситься на справді широкий загал. Страшні свідчення про масові злочини росіян на окупованій території падають у новинні архіви, не підхоплені світовими медіа, бо немає тому підтверджень. Але ж це — Сребреніца (яка досі була для вільного світу уособленням геноцидальної війни, масового вбивства за етнічною ознакою) помножена на 10… це мало би розірвати інформаційне поле. Утім, цього не відбувається.
Навіть якщо автори, як самі вони стверджують, мали добрі наміри, їх гібридне творіння надто легко використати у ворожих цілях. Те, що українці сприймають як дурнуваті ляпи (ім’я Юрик від Георгій Побєдоносець, звернення до мами «мамка» як в мемі з фальшивою перепискою нібито українського солдата) працює на підтвердження правдивості ідіотичних наративів ворога. Наявність в серіальному Маріуполі зв’язку, води, ОБСЄ, Червоного хреста, гучномовців з дикторськими голосами, зелених коридорів, відсутність блокпостів, гарний вигляд евакуйованих маріупольців — усе це працює як свідчення на користь версії ворога. Видається, все було не так вже і погано! Хто хотів — той просто сів в автобус і виїхав! Було б не дивно, якби “Юрика” зняли росіяни, але ж це український серіал!
Щодо намірів терміново перекладати “Юрика” англійською та пропонувати в інші країни: уявіть собі, іноземна аудиторія, яка подивиться серіал з обов’язковим емоційним під’єднанням (адже в кадрі — дитина, довго і драматично плачуть актори) підпаде під той самий ефект “фальшивої пам’яті”. Її уявлення про геноцид у Маріуполі буде формуватись під впливом побаченого. Як потім оброблена такими враженнями аудиторія буде ставитися до правдивих свідчень про трагедію Маріуполя?
Осмислення війни у формах ігрового кіно неможливо зупинити. Такі фільми знімають прямо зараз: це короткометражні рефлексії, що портретують стан людей у певні періоди війни, це сюжетні історії, які не торкаються таких глобальних подій, як облога Маріуполя чи трагедія Бучі. Є також і фільми, вже відзняті, що якраз торкаються цих тем. У рамках мінкультівського конкурсу-розпилу 450 млн гривень іде на серіальне виробництво; частина цих проектів буде саме про війну. І значна частина з них з великою вірогідністю буде з «синдромом Юрика».
Ми не можемо заборонити такі зйомки. Але ми в праві вимагати відповідальності за державне фінансування та етичного підходу до матеріалу, до пам'яті жертв і свідків трагічних подій. Автори, що працюють з темою війни, мали б замислитись, заради чого і кого вони роблять свої твори, наскільки ретельно підходять до їх втілення, чи вистачить в них можливостей, аби зробити якісний продукт, чи вистачить таланту, аби охопити загальнолюдський вимір трагедії належним чином. Виробники фільму «Юрик» кажуть, що хотіли створити фільм, який розкаже всьому світові правду про події війни. А створили прецедент. Залишається сподіватись, що всі інші виробники докладуть зусиль, аби не «вляпатися в мистецтво», як це зробив «Юрик».