«В нас не було наших фільмів, весь наш підлітковий кінематографічний досвід будувався на закордонних зразках»
«Назавжди-назавжди» третій за останній час фільм про підлітків у 1990-ті: раніше вже відбулися прем’єри стрічок «Я і Фелікс» Ірини Цілик та «Ти мене любиш?» Тоні Ноябрьової. Чому для тебе ця тема стала важливою?
Треба сказати, що це фільм про підлітків, але не для підлітків. Він для тих, хто в наприкінці 1990-х зростав із фразою-парадигмою, що якщо тебе ніхто не любить, ти не існуєш. Моє покоління плюс 5-10 років в обидві сторони всотало цю парадигму. Хтось із неї виходить самостійно, тепер це можна робити за допомогою психотерапії абощо. Але я бачу, що багато людей навколо мене з цієї історії не вийшли. Для них момент самотності, проходження якихось етапів на самоті викликає абсолютну паніку. Це фільм про те, як ми навчаємося не бути залежними від люблячих очей інших людей.
У мене ця історія в голові вже років десять. На пітчингу Держкіно хтось з експертів запитав: «У вашої героїні було 4 сексуальних партнери. Це автобіографічне?» Я відповіла: «Ні, це не моя автобіографія». Але там є багато нюансів з мого і Марининого (Марина Степанська, співсценаристка фільму. — Авт.) досвіду.
Мені здається, через те, що коли ми зростали, не було наших фільмів, весь наш підлітковий кінематографічний досвід будувався на закордонних зразках. Тобто, у нас не було ніякої моделі як це існує прямо тут і зараз. Напевне, проживання цього досвіду теж важливе.
Чим є цей фільм для твого покоління? Він для того, щоб згадати, як було погано? Чи це кіно має якийсь терапевтичний ефект?
Мені здається, це швидше терапевтичний ефект. Це частково для того, щоб віднайти те місце, в якому ми перестали іти на компроміси, щоб утримати увагу [до себе]. Хоча багато хто ще не перестав.
Те, що зараз є неприйнятним, якісь фізичні аб’юзивні історії — це все є в кіно. Коли воно перестало бути нормою? Дуже нещодавно. І не скрізь. Тому це рефлексія. Це не занурення в жахливі 1990-ті, нам вдалося зробити їх не жахливими. У фільмі, за моїм відчуттям, немає такої темряви, як у «Носорога» (стрічка Олега Сенцова. — Ред.).
А що є? Якщо говорити про твої кліпи, то вони можуть бути доволі похмурі, як-от кліп СТАСІК «Герої вмирають».
Є похмура історія. Коли я апелюю до «Носорога», я маю на увазі, що в ньому відчуття того часу — середини 1990-х — воно жахливе. Туди не хочеться повертатися. Натомість у нас немає відчуття, що 1990-ті — це катастрофа. У нас є відчуття, що, можливо, жити у 1990-ті будучи підлітком не дуже класно.
Щодо моїх кліпових робіт, 90% з них для мене похмурі. Я це усвідомлюю, я працюю з цим пластом внутрішніх демонів, це мене цікавить і буде цікавити, судячи з усього, надалі. А фільм — він також і смішний, і драматичний. Але там є кошмар, ми його нікуди не діли.
Зараз ми маємо типову розмову про український фільм про 1990-ті: ми не хотіли зробити 1990-ті моторошними (крім Сенцова); це фільм про підлітків; це терапевтичний фільм. Я впевнений, що твій фільм не схожий на фільми Іри й Тоні, але на словах вони всі дуже подібні.
Ми про це говорили з Мариною Степанською. Коли ми починаємо думати: «А чого це знову [фільм] про 1990-ті?», виявляється, що є якась непрожита історія, яку хочеться витягнути, розповісти. Чи могла я цю історію витягнути в сучасність і зняти в сучасності? Так. І вона була би все ще актуальна.
В нещодавньому інтерв’ю ти казала про актуальність цієї історії з огляду на те, що підлітки 1990-х — це рушійна сила спротиву зараз. Це досі тебе мотивує?
Ми зайшли в монтажний період і в ньому нас застало повномасштабне вторгнення. Згодом у нас було багато допітчингів, тому що ми зупинилися відзнявши і не перейшли в монтажний період. І дійсно, коли у перші місяці війни не було ніяких сил продовжувати і думати про те, чи це взагалі буде ще комусь цікаво, тоді народилися ці слова.
Люди, які зараз існують навколо мене — народжені у 1980-ті та 1990-ті — це ті голоси, які лунають у соціальному, громадському, військовому просторі. Це люди, які пройшли через розуміння, що чим більше ти робиш, тим більше від тебе залежить, і тим більше ти можеш змінити щось, що тобі не подобається.
Тож так, це одна з мотивацій, вона прийшла на початку війни, її не було закладено відпочатку. Спершу це було більше дослідження приватного.
Це видається стандартним процесом: переосмислювати на тлі війни те, що було раніше. Але ти сказала, що це одна з мотивацій. А які були ще?
Напевно ще була мотивація закінчити те, що було почато, але це така собі мотивація. Я усвідомлюю, що наступні роки [в кіно] будуть документальні і присвячені війні. Не повсюдно, але ми будемо переосмислювати те, що відбувається зараз.
Документальний кластер буде працювати і вже працює над фіксуванням того, що стається. Що буде з ігровим — незрозуміло. Вже починаються історії: «А давайте терміново знімемо, як було рік тому». Це точно не моя штука; як ми бачимо, мені потрібен крок у 30 років (сміється). Скоріше за все, більшість фільмів, які будуть виходити з української території — це будуть фільми про війну. Але ми — це ж не тільки про війну. Ось зараз ми сидимо у Києві посеред міста, і відчувається, що життя так чи інакше триває.
В перші місяці війни я зрозуміла: не важливо, коли війна закінчиться — за декілька років, півроку чи три тижні, — те, що ми будемо робити далі, завжди буде під впливом війни. Тому ці останні фільми, зроблені до повномасштабного вторгнення, вони важливі хоча б тим, що ще тримають цю дистанцію, де ми є частиною [загальноєвропейського] соціуму, з яким зараз у нас тільки зростає прірва. Про це важливо говорити, щоб нас не сприймали як людей, які весь час живуть лише у цьому стресі. Ми в різних стресах живемо.
Україна, напевне, стане для світу новими Балканами в плані кіно. Чи був у тебе якийсь фідбек, якась робоча переписка, де тобі навалювали, що треба в синопсисі вказати щось про війну?
Мене ніхто ні до чого не примушує, ми з іноземними партнерами (наші копродюсери і сейлзи) навмисне уникаємо цього додавання. Та ми нікуди від війни не дінемося. Так само, на прес-конференціях, в інтерв'ю ми будемо про неї говорити.
Але є таке відчуття, що вже досить говорити про те, як у нас жахливо, і що скоро ми всі помремо, але поки стоїмо і тримаємося. Натомість треба говорити про те, наскільки ми можемо бути інтегровані, про те, що навіть в найтемніші часи ми продовжуємо щось створювати і хоча б імітувати нормальність.
Хоча в нас були одні сейлзи, з якими ми вели перемовини, і вони намагалися вплинути на назву. Одна з ліній у фільмі про страх. Вони дуже хотіли, щоб назва була пов’язана з цим — «Ми не боїмося». І от я розумію, що вони знайшли підхід до фільму: оп, і це робить цей фільм трошечки більше про війну. Ця спроба вивести нас у ситуацію маніпулювання нашим нинішнім бекграундом мені не близька і я би не хотіла на ній фокусуватися.
Чому, до речі, змінилася назва з «Коли нам було 15» на «Назавжди-назавжди»?
«Коли нам було 15» — це не була назва. Ми написали з Мариною перший драфт [сценарію] за два тижні локдауну. Поспішали встигнути, бо до того я завжди була зайнята, а тут Наташа (Наталя Лібет, продюсерка «Назавжди-назавжди». — Авт.) зробила цей лінк: «Ой, дівчата, а ви будете сидіти вдома? Ви майже незнайомі, але давайте ви напишете сценарій. В Ані є ідея».
Власне так воно і сталося. Сценарій ми написали, а назву не вигадали. Найкраща назва, яка нам видавалася на той момент звучала як «Зграя». Але в українському сегменті йти з назвою «Зграя» після фільму «Плем’я» не складалося. І ми якось залипли в цьому стані, була робоча назва, яка тягнулася за нами.
У мене насправді був ще інший варіант — «Хлорка» — це прізвисько головної героїні. Але вже в процесі завершення монтажу назва «Назавжди-назавжди» для мене проявила історію, що в період з 15-ти до 23-х, що б з тобою не ставалося, здається, що тільки так і буде. Якщо тебе зараз люблять — то так буде завжди. Якщо розлюбили і всі проти тебе — так буде завжди. Це таке підліткове сприйняття, без відчуття, що все змінюється і зміниться в наступну секунду. Тому ми й фінішували з цією назвою.
«Я вже розумію, якими будуть мої «Тигролови», треба тільки це записати»
Наступний фільм, над яким ти також працюєш з Мариною — це «Тигролови». Це дуже амбітна історія, адже цей твір зараз один з наймодніших в українській літературі, багато хто починає відкривати її через нього. Як ти знайшла сміливість взятися за цю екранізацію? І як ти плануєш передавати історію: це буде близько до тексту, чи буде твоя версія?
Ідея екранізувати «Тигролови» зі мною вже 10 років. Коли ми вперше розмовляли з Наташею і вона казала: «Давай вже щось знімати, не тільки кліпи», я їй відповіла: «У мене є чудова ідея — «Тигролови»». Вона: «В сенсі ти хочеш дебютний повний метр — «Тигролови»??»
Стало зрозуміло, що цього не станеться, і мені це теж було ясно, не дивлячись на всю браваду. Власне фільм «Назавжди-назавжди» був задуманий і створений так, щоб потім зробити «Тигролови».
Треба було зрозуміти, наскільки я готова заходити в такі проєкти. Тому що я ж спрінтер: кліп — реклама — кліп — реклама. Наскільки я готова заходити в такий довгий забіг, — а «Тигролови» будуть ще довшими? Наскільки я можу це вивезти?
Тож спочатку стався «Назавжди-назавжди», але «Тигролови» досі не дають спокою. Був момент, коли «Тигроловів» подавав на пітчинги інший режисер, і це засмучувало мене. Тому що не можна взяти й екранізувати цю книгу з недостатнім бюджетом і на рівні попередніх робіт цього режисера. Все, це інтерв’ю стало одразу дуже цікавим (сміється). Можна тепер чекати, що в мене на дверях щось буде написано.
Так чи інакше, були моменти, коли мені здавалося, що з «Тигроловами» в мене не вийде. Але пітчинги проходили, люди не отримували гроші [на своїх «Тигроловів»], тож дуже сподіваюся, що книга мене дочекається.
Чому ти думаєш, що якась погана екранізація «Тигроловів» за три копійки не залишить місця для іншої екранізації?
Місце буде. Але було би дивно, щоб в один рік двоє почали екранізовувати те саме.
Але вийшло ж два фільми про Черчилля в один рік.
І про родину Геттів вийшов і серіал, і фільм. Це я розумію.
Переходячи до другого твого питання, сама по собі книга неймовірно кінематографічна. Кожен раз, коли я її читаю — я вже дивлюся фільм.
Чи хочу я робити її прямолінійно? Ми насправді досі про це думаємо. Скоріше за все, це не буде прямолінійним відтворенням. Це питання кіномови. Як би ми не крутили сценарій, зламати цю історію неможливо. Можна щось випустити, поміняти якісь маленькі сцени, але її дуже важко перероблювати.
Далі питання — як на неї дивитися. Зараз є така тенденція в кіномові, коли навіть біографічну історію ми можемо розкладати інакше. Ми можемо її більше передавати на відчуттях, ніж на діях. Для мене «Тигролови» живуть десь на рівні з «Легендою Г’ю Гласса» (фільм Алехандро Гонсалеса Іньярріту 2015 року. — Авт.): герой Леонардо Ді Капріо багато чого переживає, поки повзе. Я вже розумію, якими будуть мої «Тигролови», треба тільки це записати.
У 1993 чи 1994 році хтось вже екранізував «Тигроловів» (режисер Ростислав Синько, «Укртелефільм», 1994р. — Ред.). Ти можеш насолодитися цим, це неймовірна екранізація (сміється). Після неї не хочеться читати книжку, але хочеться відправитися у фільми лютого артхаусу. Є твори, які були екранізовані дуже погано — через брак коштів, через відсутність навичок, через будь-що. Складно за це братися і страшно.
А як ти ставишся до критики? В рекламі і кліпах немає такої критики, як у кіно. Тим паче, про екранізацію «Тигроловів» ти почуєш значно більше різних думок, порівняно навіть з «Назавжди-назавжди».
В рекламі дійсно не прилітає фідбек,це продукт. З кліпами у мене точно інша історія: я регулярно знімаю такі роботи, за якими роками тягнеться хвіст критики. Onuka просто всім сподобалася; «Середні віки» для Brutto — це було боєве хрещення, там активно неслося у YouTube, люди побачили там ті символи, які я не зашивала. Про те, що ми кидаємо каміння у Діву Марію, яка вдягнена у російський прапор, хоча це просто кольори Діви Марії. Перший тиждень я знаходилася у стані: «Не буду дивитися. Хоча ні, все ж таки подивлюся».
Ти досі читаєш ці реакції?
Читаю перші два-три дні, мені цікаво, але останнім часом менше, бо я і менше знімаю. Але коли ти умовно знімаєш для «Океану Ельзи», кожен глядач, приблизно як з Багряним, думає, що він краще знає, як має виглядати Святослав Вакарчук. Кожен може запитати: «Чому ця пісня екранізована таким чином? Ні, вона мала бути абсолютно інакшою». Або навпаки: «Боже, як добре». Реакції зазвичай супер полярні, і це тренує.
Безумовно, я не проходила через тривалу історію реакцій на кіно. Зараз подивимося, як я вивезу це. Я впевнена, що воно буде отримувати різні відгуки — цей фільм специфічний.
Це все одно різне, бо цей фільм «твій», а в «Тигроловах» є тиск першоджерела.
Я розумію. Коли ми отримали грант від кіноакадемії на девелопмент сценарію, я вже бачила у фейсбуці ці історії: «Ну-ну», «Подивимося як це буде» або, навпаки, «Давайте вже скоріше». Але будемо спілкуватися з драконами, коли вони прилетять. Не спробуєш — все одно не дізнаєшся. Спочатку треба це зняти.
«Я не можу засуджувати за те, що хтось створює щось розважальне. Ні, воно теж потрібно»
Давай ще трохи поговоримо про кліпи. Кіно — це дорога історія і складна через безпекові умови. Кліп виробляється значно швидше і його легше знімати в павільйоні. Але кліп все одно буде створений за гроші. Чи не краще їх задонатити на армію, якщо пісню і так можна прослухати? Чи потрібні кліпи під час війни?
Як на мене, так. Знову ж таки, я працюю в сегменті, де ми швидше викликаємо біль і сльози, а потім вони, як у випадку СТАСІК, перетворюються на донати. Ця робота зроблена мною і моєю командою абсолютно волонтерськи. Увагою і донатними реакціями ця робота окупилася.
Напевне, я зараз не змогла би знімати щось супер розважальне. І для мене дивно витрачати гроші на це. Кліпи в Україні коштують не багато, але один-два дрони все ж можна купити. З іншого боку, я розумію, що людям треба перемикатися. І якщо ми не будемо створювати контент, який їх буде перемикати, вони будуть дивитися його де? Є безліч людей, які продовжують споживати російський контент. Коли серед телеграм-каналів є Невзоров, нам треба робити і кліпи теж. Серед підписок в Ютубі все ще є Дудь, — нам треба щось інше. Нам треба робити будь-який контент, який буде якісним і буде перемикати увагу на українське.
Тому я не можу засуджувати за те, що хтось створює щось розважальне. Ні, воно теж потрібно.
Який контент, на твою думку, зараз потрібен? Я показую кіно на фестивалях і можу сказати, що про війну не дуже хочуть дивитися, бо в ній живуть. Я помічаю тяжіння до ескапізму і воно дуже зрозуміле. «Мавка» — тотальний ескапізм, далека від нашої реальності — зібрала найбільше грошей для українського проєкту. В той час, як «Мирний-21» чи «Снайпер. Білий ворон» зібрали значно менше.
Я можу хіба судити по собі: мені зараз дуже складно дивитися про війну і частково складно не тільки з українським контентом. Умовний «Вибір Софії» (фільм Алена Пакули 1982 року. — Авт.) зараз зчитується геть інакше.
Мабуть ще певний час ми намагатимемося уникнути цього. Я дуже хочу подивитися «Залізні метелики» та «20 днів у Маріуполі», але мені наче треба до цього морально готуватися. Я подивилася «Ми не згаснемо»: він для мене є скоріше фільмом з надією, хоч я вийшла абсолютно перемелена. Він про війну, але він інакше розповідає про неї.
Можливо, це питання форми та того, на що ми маємо звертати увагу. Чи потрібно нам кричати на весь світ про те, як жахливо ми це проживаємо? В епоху, коли все це можна подивитися онлайн в прямому ефірі? Як на мене, треба робити так, щоб залучати авдиторію ще й якимись історіями, а не тільки ретрансляцією реальності.
Раніше ти сказала, що зараз час документального кіно. Але його дивиться не так багато людей, включно з тобою. Для кого воно тоді, для світу?
Це дуже залежить від того, яке це кіно. «Ми не згаснемо» — це кіно для нас. Воно і для світу теж, але більше для нас, його треба дивитися всім. У мене не дуже прості стосунки з документальним кіно. Я не дуже часто його дивлюся. Часто це складно через візуальну структуру. Це моя особливість — я не люблю просто дивитися на фіксування життя. Можливо, комусь іншому підійде.
Тобто, ти би сама навряд чи зняла би док?
Мене цікавить внутрішнє проживання. Мене не цікавить фіксація конкретної історії.
А ти не думаєш, що можна зняти док про внутрішні переживання, просто треба знайти відповідну форму?
Я зараз цим займаюся.
Це другий проєкт, який ти розробляєш паралельно з «Тигроловами»?
Так. Він про те, що ми собі забороняємо на тлі катастрофи через яку зараз проходимо. Про те, що ми забороняємо собі відчувати. Я багато бачу цього навколо, серед абсолютно різних людей, на тлі звикання до жаху. Умовно: як можна думати про свою персональну драму чи колізії, коли просто в цей день 100 людей в багатоповерхівці загинули?
Багато речей просто зникають з радарів, і це поки що не дуже очевидний для нас побічний ефект війни. Проживання болю, проживання щастя, можливість для радості. Умовно кажучи, кластер тих самих рейверів. Теоретично, ти можеш піти вдень танцювати, але як ти себе сприймаєш? Ти вимикаєшся, щоб що?
Ця штука атакує всі абсолютно наші внутрішні емоційні історії. Люди, які намагалися вийти зі стосунків, тепер не виходять з них, бо їм страшно, бо війна. Або ну що ж зараз розводити драму. Люди, які вийшли зі стосунків, бояться сказати, що їм погано, тому що «та мені взагалі нормально». Так чи інакше, багато людей справді не знає, що психотерапія досі доступна. «В сенсі я буду зараз платити психотерапевту? Краще я піду задоначу на дрони».
Це наша реальність зараз, ми так живемо. Мені дуже складно знайти когось, хто не живе таким чином. А до чого нас це призведе через 5-7 років, навіть складно собі уявити. Якщо цей документальний фільм станеться, він скоріше буде дослідженням іншого боку ситуації, коли візуально виглядає все нормально, але в цей момент ми проживаємо [щось важке].