***
— А нащо ви це фотографуєте?
— Ми робимо книжку.
— Книжку? Як Біблія?
З розмови в одному селі
Описати це видання кількома словами можна так: фотокнига про хати й людей. Якщо не так лаконічно — це документальний нарис про архітектуру українських сіл, нарис на перетині фотографії та літератури, репортажу й візуальної історії. Обидва варіанти будуть правильні.
Old Khata Book підсумовує три роки експедицій селами України. Дещо іронічно ми назвали їх Old Khata Project — проєктом про давні хати. Відштовхувалися від простої думки: нас цікавили хати, хотілося й самим краще пізнати цю сторону української культури, й привернути до неї увагу інших. Ми прагнули «підсвітити» хати, аби люди побачили, з чим поряд живуть, і що воно цінне.
У перші експедиції ми поїхали взимку 2020-го: до Дземброні в Карпатах та Олешні на Чернігівщині. Щоб зібрати матеріал для книжки, наступного року відвідали села майже в усіх регіонах України. Наприкінці 2021-го вона була практично готова, але повномасштабне вторгнення Росії в Україну завадило її видати. Тому вже під час великої війни ми їздили звільненими селами, щоб розповідати, як люди пережили російську окупацію. Ці матеріали також є в новій версії Old Khata Book. Ми й далі виїжджаємо в нові для нас села та публікуємо знахідки на сторінках Old Khata Project у фейсбуці та інстаграмі.
До книжки ввійшла лише частина того, що ми відзняли та записали в селах. Ми прагнули, щоб фотографії та цитати вели вас від першої до останньої сторінки. Тому послідовність тут має значення, але можна читати й у довільному порядку.
У книжці й загалом в Old Khata Project ми хотіли уникнути кількох речей. Передусім ностальгії у ставленні до села наче якогось ідеального місця чи втраченого раю. Також — зневаги до нього як недоміста. А ще ми заборонили собі вигадувати до цих хат сенси, яких там немає.
У роботі ми дотримувалися документальності. Свідомо не додавали власного голосу, не описували й не переповідали від третьої особи того, що нам розповідали люди. Але за собою лишили право авторського добору. У розмовах ми шукали такі фрагменти, де сказано більше, ніж видається на перший погляд. Інакше кажучи, шукали поезію в буденній мові. І саме тому ми залишали регіональні говірки, лише злегка адаптовуючи їх до письмової норми.
На фото ви побачите не музейні будинки-пам’ятки, а звичайні сільські хати з різних місцевостей України. В них живуть або ще донедавна жили. Для нас важливо було зафіксувати саме теперішню мить існування хати. Традиції будівництва завжди змінювалися. Люди додавали щось із побаченого в інших регіонах чи самі вигадували. Будували з тих матеріалів, які були доступні. У хатах наклалися різні культурні пласти й епохи. На них бачимо відбиток традиції (скажімо, саме таке планування могло бути 100 років тому) і радянські впливи, зауважуємо моду й матеріали вже незалежної України. Цей результат роботи часу, цей палімпсест нас цікавив найбільше.
Десь підшита пластиком, із супутниковою антеною і в сучасній фарбі, хата й далі існує як цілісний твір. Над ним працюють кілька поколінь господарів, і всі вони мають три вимоги: щоб було зручно, гарно і «так, як ні в кого» (слова одного з наших співрозмовників). Тому нам особливо цікаво було фіксувати хати, які є виявами творчості людей, їхнього бажання прикрасити свій побут. Творчість — не лише в декорі, а й у тому, як хата вписана в ландшафт. Хати на тлі гір чи на узліссі, у степу чи на річковому березі, — всі вони свідчать про те, як людина вміла виокремлювати свій побут із природи й водночас взаємодіяти з нею.
Ми звертали увагу на локальні відмінності. У Зносичах на рівненському Поліссі на причілку хати трапляється набитий дерев’яний хрест, а у Волосянці на Закарпатті він вирізаний у дошці. В Уторопах у Карпатах поруч із хрестом — сонце й місяць. На півдні Херсонщини в хатах поєднані синій і теракотовий, на Слобожанщині віконниці часто зелені, а на Сумщині й Чернігівщині — різьблені. У Верхніх Станівцях на Буковині дахи покриті ґонтом, а в Нижньому Студеному на Закарпатті стіни обшиті схожими дерев’яними пластинками — там їх називають шиндлі.
Але в усіх регіонах ми бачили спільну річ — блакитний колір. Побілені вапном із додаванням синьки стіни всередині, блакитні двері та віконниці, блакитним фарбовані хати зовні. Навіть на цвинтарях по всій Україні багато блакитного. «Чому блакитний?» — запитували ми не раз. «Бо це найгарніше», — відповідали нам старші люди. «Бо так завжди було», — казали молодші.
Хати руйнує час — це особливо добре видно в селах, де будували із глини. Якщо така хата лишилася без господарів, глиняні стіни швидко повертаються до свого початку — вона западає в землю. Тому ми й хотіли зафіксувати хати на фото, а міркування їхніх власників — у записаних розмовах.
Сьогодні хати нищить війна. Частина сіл, у яких ми побували, тепер зруйновані. Як-от Олександрівка в Херсонській області, на березі Дніпровсько-Бузького лиману. Частину сіл ми відвідали вже після того, як цілі вулиці в них перетворилися на руїни. Як-от Лукашівка на Чернігівщині. Але в цій книжці, навіть у її воєнному розділі, ви не побачите світлин зруйнованих будинків. Хату, дерев’яну чи глиняну, легко стерти з лиця землі. І по-справжньому зруйнована хата — це порожній квадрат і два відра цегли. По-справжньому зруйнованої хати вже не видно.
Пишемо цю передмову влітку 2023 року. Війна Росії проти України триває, і одночасно триває робота українців із (пере)усвідомлення себе та розповідання світові про Україну. Тому ми видаємо цю книжку тепер, і саме тому додаємо наприкінці переклад англійською.
У розмовах з людьми ми починали із запитань про хату, а закінчувалося все часто їхніми монологами про життя. Тому ця книжка виходить за межі архітектури чи етнографії на ширшу тему того, якими є українці, як розуміють дім, красу, життя і смерть. Цю тему не так легко вичерпати. Тому запрошуємо вас досліджувати її разом із нами.
