У 2001 році Дмитро Корчинський проводив публічні «проповіді», намагаючись залучити й консолідувати молодь навколо християнсько-політичного руху «Братство». Охочі збиралися щосереди ввечері в невеликій залі на вісімдесят місць біля підніжжя Михайлівської. Перші ряди незмінно займали чинні члени «Братства» — спортивні хлопці років двадцяти-двадцяти трьох. Вони уважно слухали свого провідника, який умів крутити словом, як циган сонцем.
Після кожної проповіді Дмитро Корчинський переходив до відкритої розмови із залом і приймав будь-які запитання. Якось упевнений у собі молодий чоловік, який представився аспірантом одного з університетів, запитав:
«Якщо ви говорите про прихід до влади через революцію чи переворот, то що потім? Що саме хочете змінити?»
Дмитро Олександрович іронічно та поблажливо посміхнувся у свої шикарні сиві вуса і спокійно відповів:
«А потім інші революціонери прийдуть і скинуть нас!»
Паства схвально засміялася й зааплодувала. Відтоді минула чверть століття, але суспільна жага до радикальних змін — особливо серед молодшого покоління — нікуди не зникла. Сьогодні схожий алгоритм дедалі частіше проступає в антикорупційній риториці, яку поділяє частина активістського та журналістського середовища.
Упродовж багатьох років у Facebook-профілі колишнього журналіста, а згодом керівника Державного агентства відновлення та розвитку інфраструктури України Мустафи Найєма стояла цитата:
«Бути молодим і не бути революціонером — це генетична суперечність».
Найєм приписує ці слова Че Геварі, хоча насправді їхнім автором був президент Чилі Сальвадор Альєнде.
Ці слова Сальвадор Альєнде виголосив 2 грудня 1972 року перед студентами Університету Гвадалахари в Мексиці. Повністю фраза звучала так:
«Бути молодим і не бути революціонером — це біологічне протиріччя; але йти життєвим шляхом і залишатися революціонером у буржуазному суспільстві важко».
Навряд чи українське суспільство можна назвати буржуазним. Як зауважує Валерій Пекар, для буржуазної революції потрібні передусім буржуї, тоді як результати виборів в Україні значною мірою визначають люди, які не належать до середнього класу. Саме тому виникає відчуття, що, попри добрі наміри зміцнювати державність та інституційну стійкість, ми знову й знову опиняємося заручниками логіки, в якій головною політичною метою стає усунення чинних демократично обраних представників влади. А питання про те, що буде після їхнього усунення, відсувається на другий план.
9 жовтня 2026 року в межах Donbas Media Forum 2026 відбулися відкриті дебати на тему «В умовах війни національна безпека має пріоритет над антикорупційною прозорістю», організовані медіацентром «Україна» на гроші європейської ініціативи EUACI (European Union Anti-Corruption Initiative in Ukraine).
Медіацентр «Україна» є постійним медійним партнером НАБУ і САП, які регулярно проводять в ньому свої гучні прес-події. З 2017 року через EUACI було запрограмовано понад €60 мільйонів антикорупційної допомоги Україні, якщо враховувати три фази програми та нові внески Німеччини й Великої Британії. Тобто, в середньому більше 5 мільйонів євро на рік для того, щоб підтримувати тему корупції у топі української медійної адженди.
Результат дебатів був цілком передбачуваним: перемогли прихильники антикорупційної адженди. Після завершення дискусії до аудиторії звернувся директор НАБУ Семен Кривонос — представник інституції, чия логіка виявилася ближчою до позиції сторони-переможця.
Це цілком зрозуміло і пояснювано. Однак без відповіді залишилося питання, що прозвучало під час дебатів:
«Що саме має відбутися після того, як антикорупціонери переможуть усіх корупціонерів і прийдуть до влади?»
Хоча під час дебатів відповіді на це питання так і не дали, вона мені відома. Кілька років тому одна поважна антикорупційна громадська організація запросила мене виступити перед учасниками навчальної програми для регіональних антикорупційних ініціатив. Під час розмови виникла показова дискусія. Я запитав:
-
Яким ви бачите кінцевий результат своєї роботи? Якою має стати країна, коли ви досягнете успіху?
-
Ми хочемо, щоб не крали.
-
Це чудова й амбітна мета, яку я повністю поділяю. Але як саме її досягти?
-
Треба, щоб працювали правоохоронні органи. Треба всіх посадити.
-
Добре. Уявімо, що ми цього досягли. Покарання стало невідворотним, антикорупційна вертикаль працює бездоганно. Проходять вибори: парламент оновлюється на 70%, Кабмін — майже повністю, нові люди приходять у місцеву владу. А за кілька років ми бачимо ту саму або навіть гіршу картину. Що робити тоді?
-
Ну, це ж очевидно. Знову всіх посадити.
-
А чому ви не розглядаєте інший шлях: розширити свій вплив на розподіл і контроль державних ресурсів та самим іти працювати до законодавчої чи виконавчої влади?
-
Ви вже не перший, хто намагається підкупити нас посадами, щоб ми припинили громадську діяльність…
Парадоксально, але цей діалог добре оголює розрив між антикорупційною та правоохоронною логікою. Правоохоронна система має державний мандат на примус і переслідує конкретну мету: встановити винних у злочині та домогтися їхнього покарання. Саме для цього існують слідчі процедури, прокуратура, суд і значна частина незалежної антикорупційної вертикалі. Для правоохоронної системи невідворотність покарання — природний і зрозумілий результат роботи.
Однак мета антикорупційної політики — «щоб не крали» — значно складніша. Держава все одно потребує людей, які мають виконувати складну публічну роботу, ухвалювати рішення, розпоряджатися ресурсами і при цьому залишатися доброчесними. А щоб таких людей знаходити, навчати, мотивувати й утримувати в системі, самої невідворотності покарання вже недостатньо.
Упродовж 12–21 вересня 2026 року Київський міжнародний інститут соціології провів всеукраїнське опитування «Омнібус», до якого на замовлення ГО «Форум» додали запитання про головні суспільні тривоги та сприйняття корупції. Найчастіше респонденти називали корупцію у владі — 50%. На другому місці була загроза ракетно-дронових ударів — 40%. І лише на третьому — непрофесіоналізм та некомпетентність влади, 30%.
Читайте такожКМІС: зросла кількість опитаних українців, що відчувають розчарування і сором за владу
Якби я писав сценарій для Кремля, важко було б вигадати сприятливішу ситуацію для послаблення України. Росія не здатна досягти своїх цілей лише ракетами, дронами й КАБами, але експлуатує тему корупції та внутрішню недовіру українського суспільства, зміщуючи увагу з зовнішнього ворога на внутрішні конфлікти. Водночас щорічне дослідження, презентоване НАЗК у березні 2026 року, показувало іншу картину: збройна агресія залишалася для громадян важливішою проблемою, ніж корупція.
В той же час те саме дослідження показало, що частка людей, які особисто стикалися з корупцією, а не читали чи дивилися про неї в медіа, є в рази меншою.
Саме тому я й проводжу паралель між частиною антикорупційної риторики та релігійною сектою: багато щирих вірян у «гріх корупції» ніколи не стикалися з нею безпосередньо, але постійно чують свідчення тих, хто нібито її бачив. У такій системі вже недостатньо просто поважати роботу правоохоронних органів і чекати на судове рішення — від тебе очікують безумовної віри в кожен новий ролик NABU production. А далі логіка стає майже конфесійною: або ти всередині й віруєш, або поза спільнотою — і тоді ризикуєш опинитися в ролі єретика.
Бо в цій системі координат корупція — диявол, який пожирає душі грішників. Самі ж громадяни, навіть коли вони інфантильні, схильні до патерналізму й охоче споживають будь-яку медіамаячню, залишаються невинними: їх нібито просто спокушають слуги диявола — корупціонери, що купують потрібні пости в телеграм-каналах. Сумнів у самому існуванні такого всесильного спокусника вже стає майже гріхом. Адже якщо повірити в цю картину світу, то без диявола ми всі автоматично стали б доброчесними, ефективними, швидко перемогли б Росію й увійшли до земного раю, де кожен корупціонер сидить у тюрмі.
І, що найзручніше, заради перемоги над цим дияволом пересічній людині майже нічого не потрібно робити самостійно. Антикорупційні янголи і пророки затрублять та пояснять, хто є праведником, а хто — єретиком і таємним служителем зла. Від пастви вимагається небагато: вірити у «стандарти BBC» незалежних пророків, донатити на їхні проповіді, поширювати окремі цитати з фетв та апокрифів у соцмережах — і чекати заклику вийти на хресну ходу з картонками. А вже там можна буде побачити, хто не прийшов, і остаточно записати його до табору єретиків.
Якщо вірити цій логіці, українське суспільство сьогодні ділиться на дві категорії: тих, хто проти корупції, і тих, кого автоматично записують до її прихильників. Але є й третя позиція: вимога будувати ефективний державний апарат, головне завдання якого — захищати і забезпечувати безпеку і перших, і других, залишаючи їм можливість сперечатися між собою про наступного кандидата в президенти чи міністра оборони. На жаль, голос цієї позиції поки що губиться серед гасел і хайпових заголовків.
Читайте такожКомпетентне управління vs кадровий балаган: хто, як і для чого керує державою