І
Повномасштабне вторгнення в Україну російських збройних сил і формувань, що триває з 24 лютого 2022 року, вже переформатувало низку процесів в Україні та світі. Об’єктивно, ми зіткнулися з небувалими деформаціями звичних процесів і функцій, в яких існував наш учорашній світ, його відносно спокійний час і відносно спокійні й стабільні уявлення. Ми зіткнулися з небувалою деформацією самої реальності, спровокованої жахливими воєнними діями та масовими злочинами окупантів.
За одну лише історичну мить, за останніх вісімнадцять місяців, дорогий нам звичний світ нашого життя, дозвілля, творчості й розвитку і планів на майбутнє на наших очах став учорашнім.
Як колись для Стефана Цвайґа золотими стали роки життя європейської культури і людства напередодні Першої світової війни, що він із гіркотою виразив у своїй знаменитій книзі «Вчорашній світ. Спогади європейця». За одну лише історичну мить ми несподівано опинилися в іншій епосі, епосі напруженого перебування в теперішньому часі, в епосі щоденної боротьби за наше існування й життя всієї країни.
Це карколомне світоглядне зрушення на тлі безперервного бомбардування українських міст і селищ, ракетних обстрілів багатоквартирних будинків, кровопролитних боїв на фронті, на тлі безкінечних убивств окупантами цивільного населення, репресій на тимчасово окупованих територіях перетворило енергію актуальної української культури в пружину, яка постійно стискається і вистрілює.
Ми стали учасниками й свідками тих драматичних подій, які щодня і щоночі впродовж останніх двох років переживає наша країна й громадяни. І митці залишають важливі свідчення динамічної й жорсткої реальності, в якій триває наша боротьба.
Кожен із нас поділяє думку, що в нас один фронт спільної боротьби проти військової, економічної, інформаційної навали «русского міра», і боротьба триває в окопах і в тилу, ведеться військовими й цивільними, малими й дорослими.
Смішними видаються думки, що в такий відповідальний момент історії не до культури. Навпаки! Після знаменитого Черчілевого запитання «А за що ж ми тоді воюємо?» поставлю інше: чи можливо нашу боротьбу уявити без культури?
Чи можливо її уявити без ціннісно-смислових дороговказів попередніх поколінь, без Лесі Українки і Миколи Хвильового, без Євгена Маланюка та Івана Багряного, без Василя Стуса та Володимира Івасюка? Неможливо. І неможливо бодай тому, що до них звертаються сотні тисяч наших захисників і захисниць, нашої молоді, яка звіряє свій час із тими обставинами й викликами, які судилося пережити і в яких судилося боротися попереднім поколінням.
Чи можливо нашу боротьбу уявити без блискучої роботи наших кіно- й театральних режисерів, без фотографів-документалістів, без резонансних артпроєктів наших кураторів і митців, без виступів поетів, на заходи яких сходяться люди?
Українські воєнні літературні антології одна за одною виходять у різних країнах, згуртовують читачів і поціновувачів літератури з різних куточків світу. Українські музиканти збирають безпрецедентні суми коштів у світі та в Україні для закупівлі зброї та боєкомплекту, що нищитиме ворога та рятуватиме людські життя.
Наші влогери не лише збагачують і розширюють український цифровий контент і проводять масштабну просвітницьку роботу, спростовують імперські міфи й пропаганду, що завжди перекручувала правду про нашу історію й культуру, а й мобілізують аудиторію на значні соціальні та волонтерські проєкти.
Голоси українських інтелектуалів постійно лунають перед закордонною аудиторією, доносячи правду про реальні жахливі події війни та злочини окупантів. Українські креатори мультимедійних, мистецьких, літературних, освітніх, соціальних та інших проєктів пробуджують в іноземних суспільствах емоції емпатії, вболівання та солідарності з нами, примножуючи голоси тих своїх співвітчизників, що вимагають рішучої відсічі загарбницькій війні новітнього російського фашизму.
Актуальна українська культура безперервно примножує друзів та однодумців у світі, і як м’яка сила є успішною, ефективною, стратегічно орієнтованою. Саме тому це вже далеко не галузь чи сектор, а дієва динамічна субстанція, котра здійснює на іноземну аудиторію не менший вплив, ніж інформаційні, політичні, дипломатичні інституції та їх зусилля.
ІІ
На тлі безкінечних трагічних картин злочинів росіян проти українців, на моє переконання, битва за життя є головним універсальним етосом нашої боротьби. Проти усіх нас виступила смерть, у буквальному значенні цього слова, бо «русскій мір», окрім смерті, знищення, розрухи і забуття, більше нічого світові не несе.
На захоплених територіях «русскій мір» демонтує будь-які ознаки відмінності і на їх місці залишає згарища й руїни, іноді прикрашені декораціями вибіркової відбудови під телевізійну картинку, як це відбувається у знищеному до фундаменту Маріуполі. Знищення пам’яті й уявлень про багаті культурні та історичні події і явища – ось мета «русского міра», що пропонує лише один вибір – або тотальну інтеграцію у власний морок, або не менш тотальне забуття.
І культура стала голосом нашої битви за життя. Українські митці в своїх численних інтерв’ю неодноразово наголошують, що культурний процес, як і культурний продукт, – це динамічний рух, що документує реальні події, осмислює їх, формує оптику реальності як впевненої боротьби та дороговказу до нашої перемоги. Свого часу Бурдьє дотепно зауважив, що людське тіло – це записувальний пристрій, що фіксує сліди свого часу і простору. Таким же записувальним пристроєм є актуальна українська культура, що гостро реагує на всі складні й множинні процеси в країні і світі, що спровоковані цією безжальною війною, її масштабними картинами руйнації, людських втрат, страждань.
Кожне наше мистецьке повідомлення, кінематографічне, живописне, письмове, музичне, мультимедійне, цифрове – це далеко не лише індивідуальний авторський голос, а своєрідний континуум спільної правди, спільної позиції, яку кожен із нас по крупинках формує, зміцнює, поповнює новими й новими свідченнями, переживаннями, смислами, яку кожен із нас доносить українській та іноземній аудиторії.
Найважливіше, щоб таких голосів було немало, щоб вони не стихали від відчаю чи апатії, а тривали як безперервне свідчення нашої спільної боротьби, нашої спільної правди, нашої надії на справедливість і переможний завтрашній день. Ось чому актуальна українська культура – це процесуальна і динамічна реальність. Вона не декоративна і не статична. І вона працює. Соціум відчуває такі докорінні зміни в культурі, її потужний мобілізаційний потенціал, її дієвий ресурс енергії, що надихає на подальшу безперервну боротьбу. Культура формує та утверджує ціннісно-смислові орієнтири, надихає на подальшу боротьбу.
Це стосується не лише актуальної української культури, а й класики. Такого потужного запиту на твори української модерної класики за останніх тридцять років я не пригадую. Сім видавництв активно розвивають книжкові серії з творів української класики, які користуються шаленим попитом.
Суспільство повертається до власних історичних джерел, надихається прикладом минулих поколінь українських митців, прагне краще знати й розуміти минуле, порівнює нашу ситуацію з тими важкими обставинами, які українці переживали і в яких діяли за попередніх історичних часів. Класика працює і знову є опорою для всіх наших починань, основою для нашої впевненості, рівноваги.
ІІІ
Треба поставити декілька важливих питань, які є актуальними для нашого суспільства й країни, актуальними вже не один рік. І про які неодноразово говорять багато інтелектуалів, аналітиків, лідерів громадської думки.
1. Питання дерусифікації – магістральне.
На жаль, це часто сприймається через дуже звужену оптику бачення. Насправді це стосується не тільки зміни табличок на вулицях і площах, тобто меморіалу. Це стосується способу осмислення минулого, способу його стратегування, що впливатиме на теперішні й майбутні процеси, на формування крос-культурної поведінки наших громадян, їхніх звичок, установок, що впливатиме на світоглядні орієнтири як на загальноукраїнському, так і на регіональному рівнях.
Якщо розуміти теперішню нашу боротьбу як деколонізаційну, як продовження справи багатьох попередніх поколінь українців, то питання дерусифікації – це радикальна зміна теперішньої символічної матриці, іноді еклектичної, строкатої, парадоксальної, не до кінця реформованої. Фасадні та косметичні роботи не замінять дієву політику культурної та історичної пам’яті.
Ми повинні позбутися будь-яких ознак імперського тягаря, який затирав обриси нашої культури, маніпулював чи перекручував нашу історію. Це імперативна вимога. Так, є проблеми. Інерція на місцях чи інституційна слабкість окремих державних інституцій. Але це не повинно нас спиняти.
Переконаний, що в нашої солідарності є чимало інструментів впливу на таку ситуацію. І наше мислення не замикається лише на теперішньому часові, бо всі разом ми дуємо про майбутнє. На жаль, таку ін’єкцію ми робимо надто пізно, хоча варто було починати ще в далекому 1991 році.
Дерусифікація та деколонізація – це не лише питання політичного вибору. Це питання світоглядної екологічності, яку чи не першими зрозуміли ще наші попередники: Микола Хвильовий та його памфлети – яскравий політичний приклад сказаному.
Ефективна дерусифікація та деколонізація неможливі без стратегування минулого, теперішнього, майбутнього, неможливі без концептуальної візії.
Наведу промовистий приклад: Харків. Харківський літературний музей спільно з Сергієм Жаданом та іншими однодумцями започаткували фестиваль «П’ятий Харків». Назва фестивалю дуже концептуальна і пов’язана з видатним українським інтелектуалом, літературознавцем і мовознавцем Юрієм Шевельовим.
Як відомо, ще в 1948 році Шевельов опублікував есе «Повість про Харків», де виокремив чотири епохи розвитку міста: від ХVІІ-го і до кінця 40-х років ХХ століття. Першим Харковом Шевельов називав місто ремісничих і слобід, другим – сіре імперське місто купців. Третій Харків – це місто Хвильового, ВАПЛІТЕ, пасіонарного вибуху української культури, урбанізму, що більшовики в 30-х жорстко придушать. Четвертий Харків – місто дрімучого совка, невиразності, безликості. А от п’ятий Харків – місто майбутнього, творчих свобод, креативних ідей, місто мрії самого Юрія Шевельова.
Блискуча візія того, як можна рухатися далі. Концепт п’ятого Харкова – проєкт стратегічного масштабу дій. Сподіваюся, що до їх втілення цей фестиваль підштовхне місцеву громаду і всіх небайдужих харків'ян. Ось про який рівень дерусифікації та деколонізації я говорю. Мислити стратегічними пріоритетами на загальнонаціональному та регіональному рівнях. Мислити глобально.
Дерусифікація та деколонізація означає відкриття для нашого суспільства і світу унікального культурного багатства й різноманіття, котре мають наші регіони і котре завжди нищилося імперською політикою.
Незавершена дерусифікація означає, що екскурсоводи пенсійного віку в південних і східних регіонах країни й далі жуватимуть соплі «русской історії», бо як вихованці радянської доби не знають, що історія України була багатоманітною, полікультурною ще задовго до імперського вторгнення. І наша історія – це невід’ємна історія українців і багатьох народів, із якими ми разом жили. Така оптика бачення й осмислення нашого минулого відкриває великі перспективи з точки зору репрезентації нашої культури, включно з перезавантаженням роботи низки секторів, передусім історично-туристичної галузі.
У такому стратегуванні варто знайти місце й іншій важливій темі – що варто робити Україні зі своїм радянським минулим, зокрема зі своєю культурною спадщиною радянської доби. Як слушно стверджує багато мистецтвознавців, українська культурна спадщина радянського періоду багато в чому відмінна від російської, як і українська література – наші 20-ті – відмінна від російської радянської літератури. Ви пам’ятаєте цей унікальний альбом-каталог «Спецфонд 1937 – 1939. З колекції НМХУ», упорядкований Юлією Литвинець? Це українське радянське мистецтво, витягнуте з фондів, яке раніше було недоступне глядачам.
Якщо ми будемо радикально-непримиренні до всієї української культурної спадщини радянського періоду, то це означає, що ми добровільно віддаємо український авангард, футуризм, конструктивізм росіянам, до чого вони не мали стосунку. Окупанти й далі викрадатимуть в української культури наших митців, вписуючи їх у власну імперську історію,
Якщо наші історики й політологи слушно розглядають, наприклад, український націонал-комунізм (Миколу Скрипника, Олександра Шумського, Миколу Хвильового) як складову боротьби українців за свою свободу, права й самобутність, то подібну методологічну процедуру варто застосовувати й до української культури радянського періоду: відокремлювати самобутні й мистецькі речі від російського та імперського пропагандизму.
Наша деколонізація та дерусифікація, як на мене, має розкривати потенціал української культури, що опинився в тіні через російське домінування, і не створювати нових «білим плям» в історії України. Це складне завдання, яке потребує роботи дуже багатьох фахівців і широкого експертного та громадського обговорення.
2. Наступне питання: Як розуміти функціонал актуальної української культури в умовах цієї війни і як діяти на глобальному рівні?
Щоб відповісти на це питання, напевно, треба написати монографію чи дисертацію, бо це навряд чи можливо зробити за декілька хвилин. І відповідь на це питання мені здається важливою в контексті інформаційної війни та інформаційно-психологічних дій, які активно ведуться різними сторонами, зокрема й нами.
Для багатьох аналітиків світу вже очевидно, що це повномасштабне вторгнення росіян в Україну – це перша війна ХХІ сторіччя, де бойові дії супроводжуються безперервними та інтенсивними інформаційно-психологічними спецопераціями, що борються за представлення чи репрезентацію реальності.
Двигун ворожої пропаганди не зупиняється ні на мить, і окупанти використовують великий діапазон тем і мікротем, що працюють на розрізнення, розкол, дискредитацію, зневіру в Україні, які щодня труять український і світовий інформаційний простір. Вони працюють на молекулярний розпад нашої єдності – єдності в нас самих і єдності з нашими західними союзниками. Наші колеги з Центру протидії дезінформації в режимі 24/7 виявляють нові й нові вкиди ворожої пропаганди, розкривають їхню суть і формують порядок денний протидії.
Актуальна українська культура, її представники – від митців до аналітиків, від менеджерів до стратегів – це потужна армія інформаційного та психологічного впливу, яка виробляє мистецький, інформаційний, аналітичний контент, яка часто виконує різні функції: від соціальних і волонтерських до представницьких і дипломатичних.
Поряд зі свідченням, осмисленням, фіксуванням воєнного лихоліття, які переживаємо ми всі без винятку, поряд зі збереженням української культурної спадщини, виробленням культурного контенту та продукту, поряд із популяризацією нашої культури у рідній країні та світі, на нас лежить ще одна велика відповідальність – протидія ворожій пропаганді, протидія ворожим інформаційно-психологічним спецопераціям та маніпулятивним наративам.
Сьогодні в середовищі фахівців наших стратегічних комунікацій є важливою така формула: Інформаційний Рамштайн України. Нам потрібний інформаційний Рамштайн, порядок денний якого формуватиме Україна і до якого долучатимуться інші країни-союзники. Я бачу великі перспективи в цьому процесі й для актуальної української культури.
І ми вже досягли значного консенсусу – не сідати з росіянами за один комунікаційний стіл, прихована мета якого – інформаційно нас використати, нав’язати роль пасивного об’єкта і тим самим продовжити життя стереотипу про нашу міфологічну єдність із ними, про наше так зване порозуміння.
Минулого року директор російського Ермітажу Михаїл Піотровський в інтерв’ю «Російській газеті» сказав, що будь-який російський культурний чи мистецький захід за кордоном, будь-яка виставка – це активні заходи: «це потужний культурний наступ, якщо хочете – «спецоперація». Він це сказав, як класичний чекіст-спецслужбіст.
Завдання ворога, його ручних інтелектуалів та митців, у контексті цієї війни звести чи завершити всі розмови про Україну розмовами про росію, про страждання нещасного, безвольного російського народу і нерозуміння світом його загадкової душі. Багато організаторів мистецьких, культурних, інтелектуальних подій у західних країнах продовжують наївно це не розуміти, перебувати в орбіті стереотипів і впливів російських ІПСО. Протидія цьому, виявлення таких дій і роз’яснення іноземній аудиторії – це також поле нашої безперервної боротьби.
Чому це важливо? Бо інформаційна війна ніколи не припиняється. В ній неможливо прорвати лінію фронту, закріпитися, підтягнути резерви, готуватися до наступного наступу. Тут так не працює. Бо це безперервний і динамічний процес.
Тому наступне наше завдання: не допускати спаду медійної присутності України в світовому медійному просторі. Чим більше ми будемо присутні в інформаційному просторі багатьох країн світу, тим більше світ знатиме, що насправді відбувається в нашій країні, і які страшні картини цієї війни. Є цілі континенти, де наша медійна присутність вкрай низька, де наші голоси про цю війну лунають недостатньо: це країни Латинської Америки, Африки і всього Глобального Півдня.
Саме культура здатна тримати іноземну аудиторію в медійному тонусі і привертати увагу до нашої битви за власну свободу, мобілізувати міжнародні зусилля й ресурси для допомоги нашим захисникам і захисницям, для допомоги нашим біженцям, нашим прифронтовим громадам, нашій економіці. Кожен із представників актуальної української культури, який виступає перед іноземною аудиторією, – на вагу золота. Це наші спікери, які доносять правду про Україну, про нашу боротьбу до іноземної аудиторії.
Попит на представлення актуальної української культури, а також нашої культурної спадщини за кордоном шалений. І цим треба користатися. Наші культурні та інтелектуальні десанти в різні країни світу, на різні міжнародні події, – це не менш важлива робота, ніж діяльність Міністерства закордонних справ. І цей процес має бути безперервним, він потребує активної роботи також менеджерів державного сектора, які повинні забезпечувати постійну присутність представників актуальної української культури на всіх знакових міжнародних подіях, де має лунати голос України.
Треба тверезо оцінювати ситуацію й розуміти, що наявних зусиль недостатньо, що маховик ворожої пропаганди в інформаційному полі багатьох країн активно роздмухує «втому від України». І цьому треба активно протидіяти. Це той випадок, коли наша культурна активність і стане найкращою протидією.
Команда фахівців і менеджерів Українського інституту робить сьогодні дуже багато, й урядові варто посилювати цей стратегічно важливий напрям роботи – поетапно відкривати нові представництва у європейських та інших західних столицях.
Я переконаний, що на купівлю приміщень у столицях світу для запуску представництв Українського інституту сьогодні потрібно збирати гроші так само, як ми їх збираємо на дрони, гелікоптери, автівки для ЗСУ. Бо це стратегічний пріоритет та важливий інструмент нашої культурної, інтелектуальної та медійної присутності у світі.
3. Ще одне з найважливіших питань – оцифрування всього українського контенту.
Вторгнення російських військ на територію України звернуло увагу всього світу до нашої культури, історії, спадщини, актуальних мистецьких і літературних практик. Війна, фактично, ще потужніше ставить питання руба про необхідність проведення масштабного оцифрування. Якщо ти в цифрі, отже, ти існуєш. Такі реалії ХХІ століття.
Мистецтвознавиця Діана Клочко слушно стверджує, що оцифрування українського культурного контенту здатне докорінно змінити наші уявлення про власну культуру та, відповідно, уявлення світу про Україну. Ми повинні чітко розуміти, що наша країна має такий велетенський архів минулого, який у плані повномасштабного уявлення навіть для освічених людей поки недоступний. Спеціалісти стверджують, що 12 млн об’єктів державного музейного фонду знаходяться у близько 2,5 тисячах музеїв України. Це наша українська Атлантида, яку ми повинні оживити, зробити візуально доступною.
Це велетенський пласт роботи, після якого є сподівання, що в поствоєнну добу почнеться дослідницький, креативний, творчий, туристичний, регіональний бум. І все це буде поєднуватися з реальною економікою, і від цього виграють усі: від центру до периферій, від держави до територіальних громад, від дослідників до популяризаторів, від культурних і креативних індустрій до митців. Звичайно, це залежатиме від економічної ситуації у поствоєнний період.
Це, власне, та перспектива, яка здатна сформувати нову парадигму мислення, зокрема в плані формування істотно нової політики культурної та історичної пам’яті, освітніх програм для шкіл та університетів, дослідницьких програм і нових дисциплін, підготовки фахівців нового покоління в різних секторах діяльності.
IV
І про найважливіше. Ми будемо цікавими світові не лише розмовами про нашу війну, не лише нашою риторикою, громадянською позицією, просвітницькою роботою, а й передусім контентом актуальної української культури, який твориться зараз.
На перший погляд, фраза, що завдання митців – творити, дуже очевидна й банальна. Це справді так, але суттєві корективи треба робити у воєнний період, коли обов’язок часто заступає можливість творчості. В армії опинилося багато режисерів, продюсерів, поетів, прозаїків, акторів, інтелектуалів, журналістів, які навряд чи мають можливість займатися творчістю чи своїми креативними проєктами.
Тому контент актуальної української культури є на вагу золота, бо його, на жаль, з об’єктивних причин недостатньо.
Я завершу це есе риторичним питанням Вацлава Гавела, висловленим в умовах несвободи Чехії, через сім років після придушення Празької весни, зокрема в «Листі до Ґустава Гусака». І це питання Гавела стосувалося чеського роману:
«Якби за останні роки на прилавках книгарень не з’явилося жодного нового чеського роману, що відчутно розширив би наші рамки пізнання світу, це не мало б ніякого зовнішнього прояву: читачі через те не вийдуть на демонстрацію, та й, зрештою, завжди знайдеться що читати. Однак хто зможе визначити, що такий факт насправді означає для чеського суспільства? Хто знає, як ця прогалина відобразиться на духовному й моральному кліматі наступних років? Наскільки послабиться наша здатність «пізнавати себе»? Наскільки вплине така відсутність культурного самопізнання на тих, хто починає сьогодні чи почне завтра це робити?»
Отож, пані та панове, творімо, комунікуймо, борімося!
__________
Конгрес Культури у Львові відбувається втретє, традиційно має дві складові — дискусійну та мистецьку. Упродовж 7-9 вересня учасники(ці) обговорюють актуальні культурні явища, процеси, проблеми та шляхи їхнього вирішення, перспективи (фокуси: «Мова війни», «Міграція» «Пробудження голосу», а також діє супровідна програма «Разом» із практичними профільними темами). Більше тут: https://culturecongress.org.ua/congress-2023/schedule/. Події Конгресу також можна дивитися онлайн у Facebook та на YouTube.
Конгрес UKRAINE! UNMUTED організовують Інститут стратегії культури й ГО «Вірменська - тридцять п'ять» за підтримки Львівської міської ради, ЗМІН Фундації, МФ «Відродження», Українського культурного фонду та Львівської політехніки.