За мирних часів літній сезон називався б мертвим. Квітучий липень і кавуновий серпень – час відпусток з неодмінною аджендою «геть із Києва» – вважались місяцями, непридатними для масштабних виставок у центральних локаціях. Однією з яких себе позиціонує Український дім.
Крижане шампанське, канапки і ошатна публіка на презентаціях проєктів з розмахом — це те, чого зараз тут немає і не може бути. «Як, власне, нормальних відпусток у потенційних відвідувачів виставок і поділу річного циклу на сезони, — зауважує Олексій Ананов, один з трьох кураторів проєкту «Поліна Райко. Зникоме». – Виставку, присвячену Поліні Райко, ми обговорювали декілька місяців. Коли починали, її будинок ще існував. Він щез уже під час підготовки. Ми зобов’язані привернути увагу до цієї втрати зараз, не зволікаючи. Ми не могли і не хотіли залишатись осторонь в очікуванні більш зручного часу. Його в нас немає».
Цього літа війна диктує свої умови. Згорілий музей в Іванкові, де зберігались роботи Примаченко, затоплена хата Райко — злочини військ РФ проти української культури — створюють новий контекст сприйняття робіт художниць. Їхні дивовижні звірі і рослини тепер “наше все”, а заразом і “ми всі”: олюднені звіроподібні персонажі Примаченко, алегоричні образи Райко розповідають про наше життя та нашу історію.
Війна і звір
Обидві мисткині добре пам’ятали Другу світову війну, але після її закінчення жили на світлому боці реальності. Марія Примаченко втратила в 1941 році коханого чоловіка і залишилася з немовлям на руках. Називала війну страшним звіром, але мало зображала її. Поліні Райко війна снилась, і на виставці можна роздивитись, як саме. Творчість художниць не ігнорує трагедій, але наголошує на безсилості травматичного досвіду перед рішенням жити. З фарбами в руках і вистражданою любов’ю в серці.
Драматичні долі творчих жінок, їхні сюжети, в яких відсутня зима і квітне вічне літо, стихійний простір для медитацій — причини, чому двері Українського дому постійно тихенько риплять, пропускаючи глядачів. До цих двох виставок планували додати роботи ще однієї представниці українського самобутнього мистецтва, Катерини Білокур. Але враховуючи небезпеку воєнного часу, її картини не ризикнули дістати зі сховищ. «Ми працюємо над цим, — розповідає кураторка Маріанна Джулай, яка теж працювала над виставкою Поліни Райко і прилетіла з Нідерландів спеціально на її відкриття. – Можливо, всіх трьох мисткинь ми невдовзі покажемо за кордоном».
Судячи із цифр відвідувань виставок, гості Українського дому яскраво відчувають мистецьку підтримку двох представниць вітчизняного ар брют. Адже саме цим терміном (в англомовній традиції — аутсайдерське мистецтво) зараз здебільшого позначають творчість “непрофесійних” художників. Український дім, утім, використовує термін “наїв”. Під час дискусії, яка посіла місце фуршету на відкритті виставки, організатори розповіли, що проєкт «Поліна Райко. Зникоме» створили без використання державних коштів, силами поціновувачів мисткині. Питання грошей тепер надзвичайно дражливе: чи доречні виставки у воєнний час? І чи має зараз держава брати фінансову участь у культурних заходах? Роботи ж висять собі на мармурових стінах і, попри все, змушують присутніх посміхатись. Їм не потрібно доводити свою доречність, вони просто існують.
Відома-невідома Райко
Існування робіт Поліни Райко настільки невловиме, що, здається, потребує фіксування і послідовних пояснень. Як і ім’я художниці, яке поки що не стало українським брендом «на експорт» подібно до імені Марії Примаченко.
«Ім’я Поліни Райко і відоме, і невідоме водночас. У професійних колах про неї знали, впродовж останніх 20 років на неї звертали увагу. Були різні ініціативи, що намагалися врятувати її доробок, — ділиться Олексій Ананов. – Місцеві митці знали її дуже добре. Олена Афанасьєва, Сергій Дяченко їздили туди з експедиціями і екскурсіями, привертали увагу як могли. Відбувались виставки, є художній каталог «Дорога до Раю» з її фресками, який склали і видали Олена Афанасьєва і Сергій Дяченко, за кордоном навіть комікси існують з роботами Поліни Райко. Можливо, не так багато всього, як потрібно, але не можна сказати, що Райко – невідома мисткиня.
Художник Борис Єгіазарян, кураторка і галеристка Мар’яна Джулай особисто боролись за збереження будинку в Олешках. Врешті, саме Борис домовився зі своїми друзями, щоб після смерті Поліни канадська родина викупила її будинок у приватну власність. Так і сталося. Але це не така заможна родина, як родина Пінчуків, наприклад. Влаштувати музей у будинку Поліни вони не в змозі, тим більше, що зараз він на окупованій території».
Дім для Поліни
Звичайна сільська жінка, яка прожила надзвичайно важке життя, пережила власних дітей і чоловіка, а в 69 років вирішила “зробити ремонт” у хаті, наробила галасу спочатку на Херсонщині. Почалося з голуба, якого вона намалювала на стіні. Несподівано розписала всю хату, паркан, господарські приміщення сценами і персонажами зі свого життя. Від енергійних фресок в Олешках заводились усі – починаючи з доброзичливих односельчан і завершуючи колом херсонських митців на чолі з також уже покійним Стасом Волязловським. "На рівні мазка ви її впливу на Стаса не знайдете, але він неодноразово говорив про цей вплив, визнавав його", — каже Ананов. Змальовуючи храми з етикеток вина, леопардів з килима з кошенятами, сімейні портрети з фотографій, фазанів з городу (за свідченням Поліниної сусідки, в олешківських городах цих фазанів було як курей), квіти з листівок, Поліна Райко поступово винайшла унікальний стиль і за життя привернула увагу митців з усієї України. Але доки вона малювала, фрески руйнувались. Дешеві фарби, які художниця купувала на пенсію, давались взнаки. Запобігти цьому ніхто не міг: Поліна малювала переважно вночі, зачинивши хвіртки і двері, а вдень була зайнята городом і майже ні з ким не розмовляла.
Будинок Райко остаточно зник під водою наступного дня після підриву Каховської ГЕС. Фонду Поліни Райко, який заснували її шанувальники, вдалося врятувати з окупованої території частину дзеркала і декілька розписаних дощок. Їхні фотографії, а також весь інший, тепер уже “підводний” світ Райко можна побачити хіба на знімках, які виставив Український дім. Будиночок з фресками переїхав у великий Дім і змінив форму існування – з фізичного на фізично-віртуальний.
Можливо, після війни в Україні та за її межами знайдуться ресурси і люди, які зможуть відбудувати хату і створити в ній музей. Художниця з Херсонщини встигла завершила всі свої роботи і точно заслужила на міцну і якісну пам’ять.
***
14 січня 2004 року Поліна Райко пішла до крамниці і купила не фарби, як зазвичай, а морозиво. Йшла додому, їла, сміялась, віталася з сусідами. 15 січня стало відомо, що вона померла. Уві сні.
Єдина сусідка, з якою близько спілкувалася художниця і показувала їй свої фрески, запевняє, що напередодні Поліна не хворіла і почувалася добре. «Вона просто пішла в рай. До своїх. Вона їм випросила все там. Вони там точно разом і не сваряться».