Інтро
«Оглядаючись назад, я розумію, що не хотіла стати співачкою у 20 років — розповідає Марія. — Зараз я готова до цього. Знаю, як працює телебачення; знаю, хто я; знаю, про що розказати людям, нащо я забираю ефірний час, що хочу співати. Не маю вже цієї хиткої двадцятилітньої психіки: «Ну, може, якщо мені кажуть співати якусь веселу пісню, то це гарна ідея». Негарна. Мені важливо транслювати народні традиції. Байдуже, через який медіум. От запропонують завтра зробити інтер'єр ресторану в народному стилі — я буду це робити, присягаюсь. Мені дуже хочеться, щоб з кожної праски була народна традиція. Бо вона ображена. Мама згадувала недавно, як я дивилася телевізор років у 5, там показували якусь фігню, а я сказала: «Я стану міністром культури і все поміняю».
У нас не було вдома колекціонерів, ніхто мені не казав, що це наша матеріальна культура, її важливо берегти. Так, бабуся знає традиції, ми на Різдво часник ставимо по чотирьох кутках, але не так щоб вдома всі ходили у вишитих сорочках і хата в рушниках. Та мені чогось завжди було сумно за своє: стільки всього можна зробити, а воно дуже знецінене.
Я закінчила кафедру фольклористики, тому мої перші друзі в Києві і моє середовище — це музейники і фольклористи. Глобально мені здається, що я ніколи не змінювала професію. Будь-яка моя робота була пов'язана з етнографією і з популяризацією етнографії. Просто у студентські роки я багато співала, бо моя спеціалізація — музична фольклористика. Але я людина-візуал, для мене важливо не тільки внутрішнє, але й зовнішнє. Тому коли я дивилася, як одягаються фольклорні колективи, як вони представляють себе, мені дуже хотілося попрацювати з тим, щоб це не тільки круто звучало, а ще й круто виглядало. І мене заполонила тема одягу, бо на той момент вже існувала "ДахаБраха", було багато прекрасних народних колективів і не було такої прогалини в народній музиці, як в одязі. Тому я останні – 10 років? 10! – працювала з одягом».
Українська сорочка і висока мода
Сьогодні поєднанням народного костюму і моди вже нікого не здивуєш. Але 10 років тому люди чітко розуміли: оце народний одяг, він має лежати в скрині, ну, ще в музеї, але поєднати це з подіумом, розглядати його в естетичній площині нікому не приходило в голову. Поки у 2015 році студентка останніх курсів філфаку КНУ Марія Квітка, яка працювала в Музеї Івана Гончара, не зробила сучасне дефіле з професійними моделями, модною музикою і розкішними народними аутфітами з різних регіонів України — з автентичними зачісками, прикрасами, взуттям, аксесуарами.
Кожного дня вона дзвонила в офіс Ukrainian Fashion Week і казала, що їм дуже потрібно зробити такий показ, що це на часі. Марія розповідає: «Ніхто мені не передзвонював, але одного дня о 9:00 ранку подзвонила Ірина Данилевська (голова оргкомітету Ukrainian Fashion Week. – Авт.), а в неї дуже милий дитячий голос, і я, чесно кажучи, не могла повірити, що це вона: «Я не знаю, хто ви, просто мені всі кажуть, що ви дзвоните кожного дня по дуже багато разів, — каже Данилевська. — Мені вже просто цікаво подивитися в обличчя людині, яка задовбує всіх у цьому офісі». Це не пряма цитата, але контекст був саме такий. І продовжує: «Ну ні, не буде такого, але я хочу вже вас побачити, я прийду — у вас буде пів години».
У мене були такі відчуття, як у фільмі «Диявол носить "Прада"». Юрій Мельничук тоді віддав мені свій красивий кабінет, бо в мене свого в музеї не було, приїхали Іра Данилевська з Валерою Топалом, і мені здається, саме Валера повірив у цю ідею, але Іра погодилась. І після показу я реально взнала, що таке прокинутися відомою, бо кожен журнал країни писав про цей показ. Це був фурор. Це було прикольно».
На перший показ ніхто з колекціонерів не давав костюмів, тож задіяли фонди Музею Івана Гончара і речі майстра народної вишивки Юрія Мельничука. До того ж в ініціаторки не було грошей; Ірина Данилевська подала заявку у фонд Ахметова, який вибирав дизайнера, котрому вони дадуть гроші на показ. І фонд вибрав показ народного одягу. На другі «Витоки» багато колекціонерів подзвонили самі і запропонували свої строї.
Мотивацією Марії було довести своїм модним подругам, що український костюм не відстій і нафталін. «В університеті я дружила з етнографами і фольклористами, і вони показували мені, якою красивою є українська традиційна культура. Але коли я приходила до своїх модних подруг з інших факультетів і казала: «Боже, я бачила таку сорочку! Це просто вау!», вони знизували плечима: «Незрозуміло, що ти бачиш класного в тих сорочках, нецікаво…» Бо вони уявляли хор Вірьовки чи щось подібне, а показати картинки в гуглі, як зараз, я не могла, і телефонів таких не було сфоткати. Тому в мене був виклик: довести людям, які не розділяють мого захоплення, що це дуже прикольна тема. Це єдине, що мною рухало, коли я робила «Витоки». А крім того, мені подобалася мода. Я — дитина телевізора, Ukrainian Fashion Week викликав у мене захоплення, це для мене були найкращі люди на планеті».
Після зйомок календаря «Щирі» Квітка прийшла на антикварку купити закарпатську сорочку. Місяць тому вона коштувала 300 гривень, тепер продавець правив 4000. На запитання «Чому так дорого», показав календар «Щирі»: у подібній знялася Марічка Падалко.
«Коли я починала працювати з народним одягом, можна було купити мішок вишитих сорочок за 50 грн, тобі його приносили як непотріб. А після «Витоків» стало зрозуміло, що коли ти подаєш його не як домашній старомодний «антикваріат», це абсолютно змінює ставлення до народного одягу, у людей з'являється розуміння цінності цих скарбів. Не може столітня сорочка коштувати 50 гривень, і всі будуть її ото різати, підлогу витирати і так далі».
Потім Марія зробила із сайтом "Vogue.ua" зйомку дівочих народних строїв на День Незалежності, а чоловічих на Покрови; завдяки цьому (і комунікаційній підтримці редактора моди "Vogue" Тані Соловей) Музей Гончара став легітимною Меккою для української fashion-індустрії.
Після цього Марія пішла з Музею Гончара і створила ГО «Український інститут історії моди». «Інститут задумувався як повноцінний музей на тисячі квадратних метрів, де будуть нормальні фондосховища, клімат-контроль, реставратори, великий виставковий центр, — розповідає Квітка. — У нас усе вийшло б, якби була підтримка держави. Я не здалася б, бо закрити Інститут було тільки моїм особистим рішенням. Я просто не вивезла морально. Зараз інакше бачу схему: наприклад, вірю, що зможу стати дуже відомою співачкою і це дасть мені можливість відкрити Інститут. Я про це ще тоді думала: поки я ноунейм, це не працює, а якщо музикою завоюю людей, то потім зможу відкрити для них і цю сторону теж. Такий підступний план. Якби Вакарчук відкрив музей і там було б навіть три речі, погодься, що туди пішли б усі».
Кіно
Після цього на кілька років Марія Квітка пірнула в кінематограф; у її фільмографії як художниці з костюмів — «Чорний ворон» і «Памфір».
«У мене був досвід як стилістки у проєктах «Щирі», «Спадок», «Весільний спадок», «Витоки», досвід роботи на «Плюсах» — ми робили якісь номери, шили костюми для хореографів, одягали окремі сцени, але це не те, що взяти і зробити ціле кіно.
Мене завжди дратувало, як в історичних фільмах чи серіалах показують українців — вічно це якісь бомжі, убогі, обдерті, в незрозумілих речах, які не мають ніякого стосунку до народного костюму. І я подумала: «Ну от тебе це ображало — вставай і роби, тобі дали такий шанс — показати традиційний одяг на весь світ…»
Мені здається, нам дуже не вистачає позитивних фільмів, наприклад, про кохання в кінці ХІХ століття, про красиве, здорове, щасливе село, показувати Україну заможну і красиву — там я могла б розвернутися. Не фокусуватись лише на драмах. Гадаю, набагато простіше пересічному українцю закохатися в красиву Україну, ніж у страждання.
Напевне я хотіла б сама зняти кіно. Документальне кіно. З подругою Юлею Марушевською робила проєкт «Я людина». Сергій Моргунов ставив камеру, я була за інтерв'юерку, і ми питали людей про дуже прості речі: що таке любов, як вони зустріли своє перше кохання. Говорили про їхні родинні трагедії: про війну, про аборти, Голодомор; і про прекрасне: народження дітей, взаємодію батьків і дітей, як діти сприймають світ. Нам хотілось, щоб ця історія виросла у великий народний проєкт: наприклад, ти ставиш телефон і записуєш свою бабусю. У тебе є застосунок, який видає питальник за роком народження, ти забиваєш дані людини, залежності від цього запитуєш якісь суспільно важливі і біографічні речі. Так ми зробили б зріз нашого населення. Це було б фантастично. От такі проєкти мені дуже подобаються».
У липні 2023 року Марія вже як артистка випустила мініколекцію одягу з елементами вишивки, взятими з рушників і народних картин.
«Голос країни»
Квітка співає з 5 років («у дитинстві казала мамі, що буду дуже відомою артисткою»); рік вчилася в музичній школі на скрипці, усі шкільні роки співала в церковному хорі («у мене нерелігійна сім'я, але я їх всіх водила в церкву, щоби вони слухали, як я співаю, щосуботи і щонеділі. Я обожнюю церковний спів, і зараз можу зайти на службу і слухати»); під час навчання в КНУ була солісткою великого хору «Роксоланія», їздила в експедиції і переймала автентичну манеру у старших людей.
Марія викладала спів для дітей у Музеї Гончара, співала на музейних вернісажах, співала з друзями вдома, зокрема з кумом Володимиром Щибрею — фольклористом, етнографом, колекціонером. Співала на весіллях. Співала в ресторанах. «Я ненавиділа співати в ресторанах, коли люди їдять, бухають, кричать… Це дуже принизливо. Наприклад, якщо я приходжу в заклад і там співає артист, не буду їсти. Я не сприймаю це як розвагу і не розумію концертів у закладах. Але коли ти студентка, треба на шось жити, треба гроші заробляти на ті проєкти, які ти хочеш знімати».
Інколи, як хобі, експериментувала з подругою Анастасією Полетнєвою та музикантами Ігорем Сакачем та Іваном Москаленком (Dj DerBastler) з електронною музикою і народними піснями, записувала в студії треки для себе. І коли для мультимедійних відео з проєкту «Спадок» режисер забракував усі варіанти музики, Марія принесла ці демки: «Ти таке хочеш по музиці?» І режисер відповів: «Ідеально, це таке і має бути. Тепер робіть під наступне відео».
За словами Марії, після «Памфіра» вона була в депресії — майже рік просиділа вдома, але ходила до психотерапевта і займалася своїми моральними дилемами. «Ми з’ясували, що мені просто подобається все упорядковувати. Якщо якась сфера просідає, то мені треба в ній навести лад. Я йшла на «Голос країни» по приколу — мені треба було дістати себе з дому і захотіти щось робити. Мій тодішній хлопець казав: ти всіх там знаєш, усі тебе люблять, ти допомагала багатьом учасникам на «Голосі»… Я працювала з Катею Чилі, Оксаною Мухою — робила їм етнічні номери, я часто консультую «Голос» щодо народної музики. Я знаю, як працює цей проєкт, і щиро люблю його. Це проєкт, який міняє людей, що б там про нього не казали. Там усе в руках учасників, усе залежить від твого характеру.
Тобто я розуміла, що зараз просто приношу собі в життя стрес, щоб збадьоритися. Мені хотілося експерименту, мені треба було щось нове. Я боюсь співати перед людьми, і мені було цікаво, чи зможу побороти цей страх. Це був дуже відчайдушний фан. Я не вірила, що зможу вийти на сцену, я плакала перед виходом, мене не можна було заспокоїти. Здавалося б, я постійно на людях, постійно спілкуюся з багатьма, але камера робить зі мною злий жарт. Мені здається, що це залишиться в історії і всі будуть бачити, як я налажала. Що я вийду і щось не так буде з голосом. Бо я не розумію, звідки береться звук. Музика для мене — якась магія. Вона або є, або її немає. І тому завжди стрьомно, що ти вийдеш, а вона пішла додому».
На шоу до неї повернулося двоє тренерів: Святослав Вакарчук і Оля Полякова. Ясно ж, яким мав бути вибір учасниці, яка співає народні пісні, але Квітка вибрала Полякову. Коли в батлах Марія вилетіла, її підхопила «команда другого шансу» — Андрій Мацола і Саша Зарицька (гурт "Kazka"). І тут почалося повномасштабне вторгнення.
Спочатку Квітка волонтеркою чистила картоплю, моркву, цибулю в ресторані на Позняках — там годували тероборону. А коли від Києва відійшли російські війська, Марія з друзями поїхала в Запоріжжя – там був найбільший пункт біженців і не вистачало рук, адже всі боялись туди їхати через цілодобові обстріли.
«Запоріжжя — це була атмосфера цілодобового жаху, де ти скручуєшся калачиком, лягаєш спати на кілька годин з надією прокинутися, хоча надії приблизно 70 на 30. На 30 ти надієшся, а на 70 ти впевнена, що сьогодні твоя черга. Ти бачиш, як кожен день у Запоріжжі стає менше людей, ці завали, мертві люди, тварини… Коли ти вранці прокидаєшся, в тебе на зубах наліт пісочний від того, що поруч прилітає. Бували ночі, коли 70 ракет С-300 впало у твоєму районі. І ти звикаєш спати під ракетні обстріли, ти звикаєш до цієї рулетки». Зйомки «другого шансу» призначили на 30 вересня 2022 року. Ввечері 29-го Квітка виїхала з Запоріжжя, а 30-го снаряди влучили по колоні цивільних, де вона постійно волонтерила.
«Це був день, коли я мала вмерти, — каже Марія. — Але я приїхала на «другий шанс», що було дуже символічно. Вийшла з поїзда, сіла на грим, і друзі присилають фотки, вони залишились там. Напередодні ми довго прощались, тринділи, вони спізнились на роботу і тільки таким чином врятувались. І «другий шанс» став реально другим шансом, бо ми всі мали б бути мертві. І в цей день я мала співати… Ще й пісню про мертвого козака, яку дуже люблю. »
Це був найжорсткіший виступ, коли тобі треба співати, а воно не дуже співається. Я взагалі не думала про те, куди пройду, це взагалі не мало ніякого сенсу. Так само на фіналі я взагалі не думала про виграш. Війна, а тут якийсь концерт, світло, звук, усі красиві, нафарбовані. У фіналі ми співали в метро, вітер задуває з поїзда, бо ніхто не зупиняв рух поїздів, ніхто не робив там тепло, усі в пуховиках, а ти отак».
Перед фіналом «Голосу країни» Марія набила собі татуювання: портрет Шевченка. «Я дуже давно хотіла це зробити, але не було ніяк часу. Думаю: «Блін, я співатиму «Реве та стогне» без нього на руці?» Пішла і набила. Мені здається, він був сильною людиною, бо таке пережити і бути таким… типу як Жадан». Друге татуювання Квітки – тризуб на середньому пальці. Зрештою, ця дівчина у восковому вінку і білому кейпі перемогла з піснею «Реве та стогне Дніпр широкий».
За правилами шоу, переможець отримує квартиру в Києві. Велика війна скасувала багато правил, у тому числі й квартиру для переможця «Голосу країни». Утім меценат шоу давав гроші на запис пісні і кліп – Квітка записала на ці гроші альбом «Дай серцю волю» і зробила концерт-презентацію. Це був День вишиванки, в залі були її друзі з музеїв, з тусовки традиційної культури, з кіно, з телебачення, з моди, були її мама і бабуся. Усі підспівували, танцювали.
«Я людина, яка переосмислює народні традиції, — каже Квітка. — Традиції — це прекрасно, але людство рухається далі, і традиції мусять жити разом з людьми. Не ми заради них, хоча моє життя більше схоже якраз на «заради них». Але я дуже хочу, щоб усі дивилися ширше на речі і на світ, уміли трансформувати їх під сьогодення. Бо традиція не може не трансформуватися. Якщо вона не буде змінюватись, не буде імплементуватися в сьогоднішній день, вона просто вмре. Тому я не хочу думати, що моє серце зайде в неволю, просто воно буде вільним завжди».
