Захист української мови
У звіті міністр наголошує на декількох кроках, які МКІП за його каденції зробило, щоб захистити українську мову: обрало уповноваженого із захисту державної мови, створило онлайн-платформу для її вивчення, розробило програму її розвитку на 2022–2030 роки.
Тим часом ми пам’ятаємо, що Ткаченко послідовно виступав за відстрочку впровадження норм мовного закону, намагався просунути на посаду уповноваженого зручну для цього кандидатуру (це йому не вдалося), організовував обговорення мовного закону, аби переглянути його норми. Зрештою, ця позиція є логічним продовженням його попередньої роботи медіаменеджера, коли він протистояв запровадженню обов’язкового дублювання кінофільмів українською (зокрема, у 2008 році пропонував повернутися до попередніх, “перехідних” норм, які дозволяли дублювати українською лише 70% фільмів, а 30% випускати з російським дубляжем та українськими субтитрами).
Розвиток українського кіновиробництва
Звітуючи про внесок у розвиток кіновиробництва, Ткаченко згадує про впровадження механізму кешрібейтів і приєднання України до Eurimages (європейського фонду підтримки спільного кіновиробництва і прокату). А також розповідає про державні видатки на фінансування кінематографії (у 2023 році це 448 млн грн на виробництво і трансляцію телерадіопрограм та підтримку системи іномовлення).
Телеконтент є пріоритетним кінематографічним напрямком для МКІП; зокрема, виробництво серіалів Мінкульт назвав питанням нацбезпеки — через потребу пропонувати нашим громадянам альтернативу російським серіалам. Показники популярності російських серіалів в Україні 2023 року (порівняно, скажімо, з Netflix чи HBO, за умови відсутності російського контенту на українському телебаченні) МКІП не наводить. Але роздає мільйони гривень за непрозорою процедурою великим приватним медіакомпаніям на виробництво розважально-патріотичного контенту. Чи можна вважати, що серіал працює на національну безпеку лише тому, що він не російський — окреме питання, проблемність якого чудово демонструє історія з проєктом “Інгулець” (цей серіал претендував на 33 млн грн державного фінансування; його сюжет розгортається навколо двох айтішників, які ухиляються від призову, та фермера, прототипом якого є скандально відомий бізнесмен Поворознюк).
Окремим питанням залишається також становище української кіноіндустрії, адже запас уже відзнятих фільмів добігає кінця, а зі зйомками нових великі проблеми. Проте це питання міністр не зачіпає, адже Держкіно (структуру, що має опікуватись політикою у сфері кінематографії) Кабмін вивів з-під його підпорядкування в кінці 2021 року.
Український культурний фонд
УКФ Ткаченко згадує у звіті побіжно, обмежуючись зазначенням його бюджету (1,5 млрд грн за 2020–2023 роки). Тоді як саме за каденції Ткаченка (і за його участі) УКФ із прозорої системи грантового розподілу державних грошей перетворився на орган, керований в ручному режимі корумпованою наглядовою радою.
Нагадаємо лише, що на початку повномасштабного вторгнення УКФ прийняв популістське рішення віддати свій бюджет “на ЗСУ” (розписавшись під тезою “культура не на часі” та знехтувавши можливістю підтримати культурну спільноту); що про необхідність розробити план дій на час війни УКФ згадав десь через рік після 24 лютого; що в запропонованій ним стратегії на 2023–2025 роки війна взагалі не згадується (завдяки активності культурної спільноти цей проєкт стратегії повернули на доопрацювання).
Збереження культурної спадщини
Звітуючи про захист культурної спадщини після 24 лютого, міністр розповідає про документування зруйнованих об’єктів, про збір коштів на їх відновлення (зауважимо, що дані на цих двох платформах не синхронізовані) та про найбільшу з часів Другої світової війни евакуацію культурних цінностей. Утім він забуває повідомити, що ця евакуація відбувалась переважно силами окремих музейників і приватних ініціатив, які діяли на свій страх і ризик, часто наражаючись на загрозу життю та підставляючи себе під потенційну кримінальну відповідальність через несанкціоноване переміщення фондів. У багатьох місцях, де керівники установ не хотіли брати на себе такий тягар, евакуація не відбулась. Музейна сфера увійшла в повномасштабну війну геть неготовою до неї (хоч як уже відомо з численних інтерв’ю, український уряд не сумнівався в її наближенні за місяці до 24 лютого): не було актуальних планів евакуації, резерву фінансів, інструктажу адміністрацій.
Тож згадуючи про вкрадені колекції мелітопольських, херсонських, маріупольських і багатьох інших музеїв, правильно було б говорити про найбільші з часів Другої світової втрати культурних цінностей. І хоча міністр Ткаченко любив наголошувати, що безпосередньо міністерство керує лише ліченими музеями (а рештою має опікуватись місцева влада), хочемо нагадати: справді, культурні цінності перебувають у музеях різних підпорядкувань, але всі вони належать до музейного фонду країни, за який відповідає саме Мінкульт. Інакше ми мали б погодитися з аргументацією росіян, які хотіли повернути скіфське золото до кримських музеїв.
Електронні реєстри
Війна радикально загострила необхідність диджиталізації музейних ресурсів, адже обстріли та грабунки росіян позбавляють нас не лише культурних об’єктів, але й документації, без якої об’єкти втрачають наукову цінність.
Відповідно до звіту міністра, в розробці перебувають шість реєстрів: музейного фонду України, нерухомих пам’яток України, майстрів народних художніх промислів, мережі закладів культури, видавців і розповсюджувачів видавничої продукції, заявок на отримання державної підтримки в галузі мистецтв. З бюджету не фінансується жоден (наприклад, створення реєстру музейного фонду України спонсорує канцелярія прем'єр-міністра Республіки Польща); роль МКІП у їх розробці не з'ясована. Зрештою, головне — жоден наразі не працює. А про створення, скажімо, того самого реєстру музейного фонду чи нерухомих пам’яток легенди ходять роками. Тож повіримо, коли побачимо.
Інформаційний “фронт”
Говорячи про здобутки у сфері інформації та медій, Ткаченко звітує про запуск марафону “Єдині новини” та телепроєкту “FreeДом” для російськомовної аудиторії за кордоном. У 2023 році на ці проєкти з бюджету виділено майже 2 млрд грн.
Зауважимо, що “FreeДом” тягне в інформаційний простір росіян різного ступеня “хорошості”, сильно заважаючи зусиллям українських культурних дієвців за кордоном, які намагаються притишити там голос Росії. А телемарафон працевлаштував ведучих з колишніх каналів Медведчука: тобто особи, які роками просували проросійську програму, тепер ретранслюють чітко протилежні меседжі. Але міністр не бачить у цьому проблеми з кредитом довіри до проєкту, метою якого є об’єднання країни. Крім того, у марафон не увійшли опозиційні до влади канали, які пов’язують з експрезидентом Порошенком. І якщо на самому початку вторгнення ці обмеження суспільство сприймало спокійно, то тепер користь такого цензурування (та й взагалі функціонування марафону) геть неочевидна. Утім Ткаченко неодноразово наголошував, що формат марафону буде незмінним до кінця війни; він не змінив свого ставлення і після звільнення.
Підтримка мистецтв і мистецької освіти
У цій частині звіту Ткаченко розповідає про понад 2000 акцій на підтримку України (до проведення більшості МКІП не має стосунку), про можливості мистецької роботи та освіти для українців за кордоном (які забезпечує не МКІП). При цьому жодним словом не згадує про стан української освіти у сфері культури та мистецтв, яка, крім двох-трьох кафедр на всю країну, колапсує (тут можна згадати про перевантаження (застарілою) теорією та брак практики, що парадоксально поєднуються з архаїчним сприйняттям мистецтва як виключно ремесла, яке вимагає суто технічної вправності; про розрив між академічним дипломом та актуальним станом речей; про відсутність доступу до мистецької освіти поза великими містами).
Інтеграція в культурне поле ЄС
Про цей важливий напрямок міністр говорить виключно у зв’язку з власною участю в засіданні Ради міністрів освіти, молоді, культури та спорту ЄС у Брюсселі в листопаді 2022-го. Тоді як інтеграція не може концентруватися на рівні міністерств, вона має працювати на рівні персоналій та інституцій.
Персональну інтеграцію МКІП значно ускладнило, коли в березні 2023-го анонсувало жорсткі вимоги для митців-чоловіків, які у складі різних проєктів представляють культуру України за кордоном. Цей крок був популістською реакцією на заяву стендап-коміка Андрія Щегеля, який відмовився повертатись в Україну: міністерство не проаналізувало кількості “неповерненців” серед чоловіків, що виїхали за дозволом від МКІП, але зробило гучну заяву та забюрократизувало перетин кордону до повної неможливості.
Про інституційний рівень інтеграції можна згадати на прикладі Довженко-Центру — наразі він єдиний представляє Україну в Міжнародній федерації кіноархівів FIAF. Інституція проходить через тривалу кризу, біля витоків якої стоїть, зокрема, Ткаченко: він вчасно не підписав контракт з очільницею ДЦ Оленою Гончарук, уможлививши ланцюжок наступних маніпуляцій. Зараз ДЦ уже не підпорядкований МКІП, але його “реорганізація”, на якій наполягає Держкіно, може призвести до виключення України зі світової мережі кіноархівів.
***
Отже, після (але не внаслідок) звільнення Ткаченка ми залишились із міністерством, яке не спроможне навіть просто зафіксувати велику частину викликів воєнного часу, не те що оперативно відреагувати на них. Необхідно зібрати статистику кількості культурних працівників, які поїхали за кордон (та подумати, що потрібно зробити для того, аби вони захотіли повернутись). Слід проаналізувати потреби тих дієвців, які не виїхали, і працювати над тим, щоб вони залишались і далі (в країні, в професії). Потрібно думати про суспільну фрагментацію (поділ на тих, хто поїхав і залишився, хто служив і не служив) і деескалацію напруження між цими фрагментами. Варто опікуватись запитом на комеморацію війни та різними (конкурентними чи навіть конфліктними) варіантами пам’ятання про неї.
Завдань багато, потужностей мало. Мінкульт проходить через чергову реорганізацію, протягом останнього місяця з міністерства звільнилась значна частина адекватних працівників. Уряд не зміг знайти суб’єктного професіонала, який погодився б очолити цей корабель із пробоїною, тому тимчасово призначив виконувати обов’язки міністра Ростислава Карандєєва, який працював у Мінкульті радником та заступником з 2014 року. Це просте рішення складної кадрової проблеми вказує на небажання Кабміну занурюватись у питання культури. Культура знову не на часі — принаймні поки в Україну не зайшли європейські гроші на її відбудову та реформування.