Олено, що вас мотивувало знову брати участь у конкурсі, який ви вже виграли один раз, але повноцінно працювати не змогли, і, зрештою, це завершилося вашим звільненням?
Мій вибір знову йти на конкурс на ту саму посаду справді виглядає дещо дивно. Два роки тому, коли я йшла на перший конкурс, мені здавалося, що це буде честю для мене, якщо вдасться очолити інституцію, яку я люблю, цінності якої я поділяю. Такою її зробив попередній директор Іван Козленко, який очолював ДЦ майже 10 років, я ж хотіла розвивати її далі. Конкурс був чесними і прозорим, але Мінкульт з невідомих причин не підписав контракту зі мною. Уже у 2022 році я вирішила подати позов до суду, адже контракт є важливим документом: він не лише визначає права і обов'язки керівника, але також фіксує стратегію розвитку інституції. Виходить, що практично два роки стратегія існувала, але органом управління вона не була акцептована.
Проблеми посилились, коли центр передали під управління Держкіно: воно вирішило розпочати свою співпрацю з центром з його реорганізації. Реорганізація приховувала в собі загрозу розпорошення і втрати кіноколекції, яку ми збирали впродовж 28 років. Це зустріло спротив з нашого боку, і ескалація дійшла до того, що мене зняли з виконання обов'язків. Проти мене висунули серйозні звинувачення, які я зараз оскаржую в суді.
Коли Держкіно оголосило новий конкурс, я вирішила йти на нього, розуміючи, що це суперечливий крок з огляду на мої позови до суду. Але для мене було важливо зафіксувати статус-кво Довженко-Центру, захистити те, над чим працює команда — це було наше спільне рішення. Я вирішила не спостерігати за процесом збоку, а стати його учасницею, щоб мати можливість впливати на нього.
Контракт з вами має підписувати Держкіно в особі директорки Марини Кудерчук, яка вас звільняла. І строк для підписання контракту невеликий. Що ви плануєте робити, якщо вона не підпише контракт вчасно?
На підписання контракту є два місяці з дати проведення конкурсу. Конкурс відбувся 6 лютого, значить, ще є два місяці саме з цієї дати. (Уточнення: два місяці з дати оголошення, а не проведення конкурсу, тобто до 21 лютого. – Ред.).
Зараз ми очікуємо, коли Держкіно затвердить результати голосування. Засідання, попри всі очікування, відбулося відкрито, і комісія зробила все можливе, щоб забезпечити рівне ставлення до всіх кандидатів — принаймні для мене перемога виглядає гідною.
У Держкіно можуть бути мотиви не підписувати контракт, і на це доведеться реагувати. Але ми пам'ятаємо, що основні вимоги, які висунули ДЦ, українська та міжнародна спільнота, – це недоторканність центру як унікальної кіноархівної інституції, набуття ним національного статусу. Внутрішні розхитування, особливо під час зовнішньої агресії, можуть призвести до того, що інституції впадуть — як це сталося і з самим Держкіно, і з Українським культурним фондом, — а реанімувати їх буде надзвичайно довго і дорого. Тому ми всі зацікавлені в тому, щоб такі інституції, як Довженко-Центр, Український інститут, Мистецький Арсенал, функціонували і виконували свої завдання, які зараз потрібні країні для того, щоб перемогти.
Частиною вашого контракту, якщо його підпишуть, стане програма розвитку, яку ви презентували на конкурсі. У цій програмі йдеться про розвиток Довженко-Центру в тому вигляді, який він має зараз — і це суперечить наказу Держкіно про реорганізацію. Як ви плануєте працювати з цією колізією?
Ми все-таки наполягаємо на тому, що реорганізація має бути скасована. Не зупинена, не трансформована – саме скасована.
Реорганізація повинна мати мету, мати відповідь на питання «навіщо ми це робимо?». Цього нам ніхто не пояснив, мотиви приховані; не оприявлено, чиї інтереси за цим стоять — певних бізнесів чи політиків?
Безперечно, колізія буде існувати, але в цьому випадку я не бачу поля для компромісу. Відокремлення від центру колекції, персоналу, будівлі — це суперечить моєму баченню, суперечить потребам у ресурсі для розвитку інституції.
Давайте трохи детальніше. Підґрунтям конфліктної ситуації навколо ДЦ є, зокрема, питання території. Частину приміщень держава планує виставити на аукціон, це зменшить кількість надходжень від оренди. Як це вплине на реалізацію вашої програми?
У нас дійсно є будівлі, які не використовуються в повсякденній діяльності. Одна вже підготовлена до того, щоб можна було зробити її реконструкцію і пристосувати до потреб збереження експонатів. Але є кілька законних способів відчуження державного майна, які дозволять самій інституції отримати вигоду від продажу або приватизації цих будівель. Існує постанова №803, яка дозволяє продати наявні активи за погодженням з органом управління, і в цьому випадку частина від продажу залишається в бюджеті інституції, вона може бути інвестована у власну реконструкцію або діяльність. Я бачила б цей шлях таким.
Є ж інший шлях, коли приватизацію ініціює орган управління або погоджує його із запитом Фонду держмайна — у цьому випадку інституція не отримує нічого, усі кошти йдуть у бюджет країни. Тобто це питання слід обговорювати, ми можемо знайти шлях, який буде кращим для центру.
А як ви ставитеся до аргументу держави, що вам просто не потрібні 15 тис. кв. м території?
Із цих 15 тис. ми нічого не плануємо відчужувати. Це цілісна будівля, вона відремонтована і зонована з розрахунком на те, щоб забезпечувати різні можливості функціонування кіноархіву за міжнародними зразками. У нас є, наприклад, приміщення для кінотеатру, яке зараз очікує на його створення, є приміщення для конференц-зали, є кімнати для коворкінгів, для реалізації інших культурних ініціатив, таких як реставраційна майстерня або студія звукозапису. І все це буде організовано навколо кіно.
На підтримку вас і Довженко-Центру виступили дуже багато різних людей: у Києві проходили мітинги під судом, про це написали всі українські видання, навіть ті, які не надто опікуються темою культури. Ця підтримка набагато ширша, ніж суто кінематографічне коло. Чим ви це пояснюєте?
Ви дуже точно відзначили, що ця підтримка справді ширша за коло кінематографістів. І діяльність Довженко-Центру теж виходить за межі кіно: це культурна спадщина, культурна дипломатія. Останній рік підтвердив спроможність фахівців центру працювати з міжнародними аудиторіями, що зміцнює закордонну підтримку України під час війни. Світ потребує від України сигналу, що ми є цивілізованою і демократичною країною. Власне через культуру ми і можемо це доносити. А коли наші західні партнери спостерігають, що руйнуються інституції або демократичні процедури, як-от конкурс, тоді вони ставлять запитання, чи заслуговуємо ми підтримки.
Центр є також важливим учасником сфери урбаністики, тому що в нас цікава будівля: вона є архітектурною домінантою Голосіївського району і до того ж об'єднує під своїм дахом багато креативних індустрій. Наприкінці року, коли почалися перебої з енергопостачанням, ми відкрили громадський простір, куди можна прийти попрацювати, зігрітися, зарядитися. Ми робимо соціальний профіт, який важко монетизувати, але який створює підґрунтя для розвитку. І прекрасно, що спільнота це розуміє.
Які три основні речі ви плануєте зробити в Довженко-Центрі за найближчий рік?
Засадничим, звісно, є те, про що я вже згадувала: зберегти недоторканність Довженко-Центру. Лише так можна забезпечити реалізацію його потенціалу, який полягає насамперед у великій колекції. До неї входять фільми, документи про кіно, сценарії, реквізит, кінообладнання. Саме на її дослідженні базується більшість наших кінопрограм, видань, виставок і показів.
Зараз через воєнний стан ми дещо скуті в можливостях виставок: це затратно, і є питання безпеки відвідувачів. Але однією з перших задач є розробка постійної експозиції Музею кіно, яка демонструвала б найвидатніші зразки українського кіномистецтва. Паралельно ми будемо працювати над освітніми програмами: уже на початку березня має розпочатися кінолекторій про історію українського кіно, де в межах 12 лекцій відомі кінодослідники розповідатимуть про український кінематограф.
Наступна задача: маємо вже домовленості з благодійним об'єднанням "Museum For Ukraine" — це наші закордонні партнери — про передачу сканера для сканування кіноплівки у високій роздільній здатності. Це допоможе прискорити темпи оцифрування матеріалів і забезпечить якіснішу картинку цифрового зображення.
Для нас також гостро стоїть питання безпеки колекції, тому ще однією задачею буде підготовка проєкту оновленого, більш захищеного сховища для колекції та енергоефективності будівлі.
Зараз я наголосила б на цих трьох пунктах, але фоном до них залишається потреба в затвердженій законодавчій базі, яка буде захищати центр, його діяльність і його колекцію. Тому для нас вкрай важлива розробка законодавства про національний фонд фільмів, яким ДЦ по суті і є.
На конкурсі ваші конкуренти багато говорили про диджиталізацію фондів, і ви теж виносите це питання у пріоритети на рік. Але під час презентації стратегії ви також наголошували, що поруч із цифровізацією дуже важливим є належне збереження оригіналів плівки. Чому це так важливо?
Дійсно, це дражливе питання, і багатьом людям, які сформовані вже в епоху цифри, здається нераціональним зберігати плівку або друкувати на плівку. Але є міжнародна практика кіноархівів, і є міжнародна федерація кіноархівів FIAF, яка виробляє стандарти для інституцій, що зберігають фільми та працюють з кіно.
Саме плівка дає можливість збереження неспотвореного фільмового матеріалу, який не вразливий, наприклад, до хакерських атак, маніпуляцій, який не потребує віддалених серверів. Це фізичний носій, який дає можливість повернутися до першоджерела.
Зараз є навіть така практика, що особливо цінні фільми, зняті на цифру, друкують на плівку для довічного збереження. Тобто це такий золотий стандарт роботи з кінематографічною спадщиною. Але це зовсім не виключає того, що диджиталізація нам потрібна, оскільки це прекрасний спосіб зробити фільми доступними, використовувати їх з освітніми і популяризаційними цілями. Кіно має можливість долати відстані саме завдяки такому унікальному формату, як цифра. Утім цифровізація теж не є простою процедурою, і справді надійні цифрові сховища потребують бекапів і чималих вкладень, яких, очевидно, зараз наша країна не має. Але є програми підтримки цифровізації, до яких нас запрошують міжнародні партнери.
Якщо ми вже заговорили про гроші: цьогорічний бюджет Довженко-Центру, виділений державою, складає лише 5 млн грн. У конкурсній програмі ви вказували, що для нормального існування потрібно 20 млн. Де ви плануєте брати ці гроші, і чи взагалі реально стільки зібрати?
20 млн — це цифра, що подавалася центром щорічно для забезпечення базових потреб, які є в кожної інституції. Вони стосуються, зокрема, зарплатні штату із 60 осіб, електрики і охорони. Це мінімум, який дозволяє центру займатися своєю справою: збереженням і захистом культурних цінностей країни.
Зараз в Україні дуже складна ситуація, але вона не була такою до 2022 року, коли нам відмовляли в цьому фінансуванні, не підписували фінансових планів. На жаль, ні від МКІП, ні від Держкіно ми не отримували обґрунтування, на яких підставах нам визначають суму на рік: здається, що вона абстрактна і нічим не підтверджена. Чи вона базується на кількості одиниць колекції, чи вона базується на чиїхось примхах — нам невідомо.
Між цифрами 5 і 20 млн є велика різниця. Якусь частину центр зможе покрити за рахунок орендних надходжень, але вони дадуть ще 5 млн на рік, з яких центру залишиться 30%. Тобто цих коштів теж недостатньо. Тому для забезпечення сталого функціонування інституції ми все-таки будемо звертатися до держави, знаючи, що зараз багато державних установ працюють за рахунок коштів, виділених закордонними донорами. Ми будемо просити про це наш орган управління, будемо самостійно шукати міжнародних партнерів, які готові надавати фінансову підтримку.
Важливим джерелом надходжень також є наша активна діяльність. Хай хоча б не втручаються в нашу роботу, не перешкоджають їй, не блокують її — тоді центр може в цьому сенсі бути успішним і продуктивним.
Напередодні конкурсу з'явилася інформація, що проти вас відкрили судову справу за результатами перевірки діяльності Довженко-Центру. Що ви можете сказати про це?
Я, на жаль, дізналася про це з публікації на одному інтернет-ресурсі. Жодної офіційної інформації в мене щодо цих претензій не було. Зараз наші адвокати з'ясовують, яке джерело цієї інформації, тож поки що я не буду коментувати, адже не до кінця розумію, в чому суть претензій.
Держкіно справді провело ерзац-перевірку ДЦ – висновки свідчать про те, що робили її поспіхом, ще й з якоюсь прихованою мотивацією. Власне, ця перевірка обґрунтовувала реорганізацію, і її висновки зараз оскаржують у суді.
Ще одна важлива тема, яку ви порушили на конкурсі, – це повернення з Російської Федерації українських кіноматеріалів, які опинялися там з 1920-х. Чи уявляєте, про який обсяг матеріалів йдеться і, власне, як їх повертати?
Про обсяг зараз важко говорити, тому що архіви з каталогами, де перелічені фільми, що зберігаються в Росії, є зараз закритими. Росія закрила їх з початком вторгнення.
Навіть у міжнародній практиці такі повернення — це ще не дуже розроблена сфера, і Україна ще не має належного досвіду, законодавство під це буде розроблятися. Я знаю, що над цим зараз працює Міністерство культури, і ми зацікавлені стати частиною цього процесу. Ми маємо повернути нашу спадщину в Україну, щоб долучити її до тієї історії, яку ми вже знаємо. Наше має зберігатися в нас.
