Деякі вчені хибно розцінюють критику низькоякісних і неетичних досліджень як таку, що зумовлена ненавистю до меншин або жінок. Це вражає. Спробуйте уявити собі щось схоже в інших дослідницьких царинах. Чи було б розумно заявляти, що критики неетичних та бездоказових медичних публікацій просто ненавидять хворих і не переймаються їхніми стражданнями?
Хіба люди кажуть: «Так, до медичного знання долучилися погані розвідки, але ж є й хороші!», замість намагатися викоренити погані розвідки, щоб люди не отримали небезпечне чи неефективне лікування? Звісно, ми так не говоримо, бо розуміємо важливість безпечної та ефективної медицини для людського добробуту. Але те саме можна сказати про строго наукове дослідження питань суспільства і соціальної справедливості.
Дослідники в цій царині мали б знати це краще за будь-кого. У жодній серйозній науковій дисципліні ми не бачимо такого відвертого прагнення бути морально правим (чи праведним), а не фактично і теоретично слушним у своїх висновках. Можливо, це найочевидніша риса Науки Соціальної Справедливості.
Ці проблеми також вплинули на інші дисципліни поза межами царини ідентичнісних студій, особливо в гуманітарних науках та мистецтвознавстві. Програми з літератури, філософії та історії вже давно дозволили введення Теорії [постмодерного підходу до науки в ім’я «соціальної справедливості»] у список навчальних курсів, а інколи навіть вимагають цього. Особливо поширені курси з постколоніальної Теорії та феміністського аналізу (і матеріалістського, і постмодерного). Інші форми аналізу в кращому разі просто не дозволені, а в гіршому — проголошені неприйнятно упередженими, образливими чи насильницькими. Ця тенденція вплинула навіть на природничі, технічні, інженерні науки й математику.
Від 2010 року в царині інженерних спеціальностей лунає дедалі більше закликів до використання понять Соціальної Справедливості. В одній статті 2015 року було заявлено, що інженер мусить «продемонструвати компетентність у наданні соціотехнологічних послуг, чутливих до динаміки відмінностей, влади та привілеїв між людьми й культурними групами».
У книжці «Інженерія і Соціальна Справедливість», виданій в Університеті Пердью, читаємо про цілу низку варіацій на цю саму тему, а також віднаходимо тривожну рекомендацію: «найбільш фундаментальна зміна, якої ми потребуємо в інженерній освіті — це вийти за межі поглядів на істину як об’єктивну й абсолютну». Тимчасом звучать і заяви про те, що математика є сексистською та расистською за своєю суттю, бо зосереджується на об’єктивності й доказах, а також тому, що в групах представників різних рас математична освіта дає різні результати. В одній зі статей 2018 року стверджено:
Спираючись на тубільні світогляди задля переосмислення того, що таке математика і як її практикують, я закликаю до руху проти об’єктів, істин та знання в бік існування у світі, скерованого першими принципами — математіння (mathematx). Цей поворот від розуміння математики як іменника до дієслова «математіти» має корисний потенціал: ушановувати наші зв’язки одне з одним як людських та інакше-ніж-людських осіб, урівноважувати розв’язання проблем радістю, підтримувати критичну двофокусність на місцевому та глобальному рівні.
Неясно, як це може вдосконалити математику, але політична програма очевидна — і тривожна. Про введення до програм громадських шкіл усіх рівнів схожих навчальних курсів серйозно розмірковують у Сієтлі.
Коли йдеться про дослідницьку справедливість, нормальні очікування наукового «дослідження» не застосовні. Це тривожить. І для цього є Теоретичне виправдання. За словами Лінди Тугівай Сміт, професорки тубільної освіти (indigenous education) в Університеті Вайкато (Нова Зеландія), «з погляду колонізованого, а це позиція, з якої я пишу і якій вирішила віддати перевагу, термін "дослідження" нерозривно пов’язаний з європейським імперіалізмом і колоніалізмом. Саме слово "дослідження" — ймовірно, одне з найлайливіших у словнику тубільного світу».
Неясно, як така настанова може допомогти мешканцям «тубільного світу», якому також трапилося увійти у ХХІ століття, — хіба що відбудеться якась деколонізація часу. У кінцевому підсумку «дослідницька справедливість» зводиться до оцінки наукових текстів не за їхньою точністю чи якістю, а за ідентичністю їхнього автора, з відданням переваги тим, кого постколоніальна теорія вважає маргіналізованими, допоки вони обстоюють методи виробництва знання та висновки, суголосні з настановами постколоніальної теорії.
Це зрозумілий крок для постмодерністів, які заперечують наявність будь-яких об’єктивних критеріїв точності чи якості, а визнають лише критерії розподілу авторів на привілейованих і маргіналізованих. Проте в науці (включно із соціальними науками) є об’єктивний критерій якості — відповідність реальності. Одні наукові теорії працюють, а інші — ні. Важко зрозуміти, як наукові теорії, що не відповідають реальності, а отже не працюють, можуть бути корисними маргіналізованим людям чи будь-кому ще.
Гелен Плакроуз — ліберальна політична письменниця і спікерка. Працює редакторкою журналу "Areo", є авторкою багатьох нарисів про постмодернізм, критичну теорію, лібералізм, секуляризм і фемінізм.
Джеймс Ліндсей — математик з досвідом роботи в галузі фізики. Досліджує психологію релігії, авторитаризм та екстремізм. Його нариси з’являлись у Wall Street Journal, Los Angeles Times, Philosophers Magazine, Scientific American і Time.