Баба та її попередники
Скільки існувала радянська влада, стільки вона намагалася «зламати через коліно» історичну містобудівну структуру Києва, передусім змінити систему домінант. Бо споруди, що домінують у містобудівній композиції, споконвіку вказують на те, хто в цьому місті головний. Ну не може бути «мазепинське» бароко головним у столиці радянської України! Підірвали частину храмів – не допомогло. Тож у 1930-ті рр. оголосили конкурс на проєкт Урядової площі, яка зайняла б акурат археологічну зону історичного міста Володимира-Ярослава. Серед усього кошмару тоталітарних фантазій, що перемогли в конкурсі, нас цікавить величезна статуя Леніна, яка мала піднестися на місці верхньої станції фунікулера. А сам фунікулер мали замінити на гігантські сходи аж до Дніпра. Вийшло чудово: Ленін знищив би містобудівний ефект Андріївської церкви та вцілілих храмів на Подолі. Але то якщо дивитися з Дніпра. А на горі Урядова площа була призначена для парадів та інших ідеологізованих масових дійств (у Нюрнберзі, між іншим, нацисти створили подібний простір для своїх збіговиськ). І цікаво виходило: демонстрація трудящих мала йти або у, скажімо… спину Леніну, або від неї. Ні, якось неправильно. А якщо боввана поставити спиною до Дніпра? Теж не годиться. Історичний ландшафт Києва зіграв з комуняками злий жарт.
Поки Леніна крутили туди-сюди, почалася Друга світова війна. Але не встигла вона закінчитися, вигулькнув новий проєкт, щоправда, лише ескізний. У 1946 р. запроєктували станцію метро «Дніпро». Над місцем, де колії виходять з пагорба на міст, піднеслася величезна постать Сталіна. Автори допетрали, що їхній головний ворог – київський ландшафт, і вирішили його побороти. На кресленику замість пагорба – величезна вирва, на око десь від заводу «Арсенал» аж до самісінької лаври. Невідомо, чи грошей забракло, чи вирішили не наражати на несподіванки підприємство ВПК, але проєкт не реалізували.
А от третя спроба спотворити історичний ландшафт таки вдалася. На піку брежнєвського застою і у процесі розкрутки міфу «Перемога у Великій Вітчизняній війні» збудували Залізну Бабу, про яку сьогодні стільки балачок. Автором ідеї був перевірений режимом Євген Вучетич, творець цілої низки канонічних монументів тоталітарної доби, включно з пам’ятником радянському солдату в берлінському Трептов-парку та Батьківщиною-Матір’ю у Сталінграді-Волгограді. Ніде правди діти, це видатні твори пропагандистського тоталітарного мистецтва. Але Вучетич помер ще на початку проєкту, його місце зайняв такий самий творець тоталітарних монументів, тільки республіканського масштабу – Василь Бородай. Його скульптури також були талановитою пропагандою, але Залізну Бабу вдалою назвати важко: навіть у брежнєвські часи, коли її вже звели, фахівці нарікали на ялову композицію і примітивність форм. Зате на взаємодію з містом і ландшафтом автори меморіалу вирішили просто наплювати: поставили обличчям до Дніпра, та й по всьому. Ура! Нарешті радянський символ перевищив головну домінанту мальовничого дніпрового берега – лаврську дзвіницю.
Нічого, що половина центру Києва відтоді милується залізною с…кою, а мікрорайон позаду Баби почали називати Зажоп’ям. І вже тоді жартували, що тітка підняла свій меч у бік Москви.
Нічого нового нині не вигадали. А ще народ усе зрозумів про формування міфу «Великої Вітчизняної війни» (тоді ще лишалося чимало ветеранів битви з нацизмом), і коли на площі Перемоги поставили здоровецький обеліск, у місті жартували: «То для Баби «хлопчика» підходящого знайшли. Як би то їм зустрітися?»
Кияни зненавиділи Бабу від початку, тож у 1990-ті всерйоз обговорювалися можливості її демонтажу. Це була геніальна популістська ідея, бо того, хто прибрав би страшний монумент, обирали б мером довіку. Виявилося, що одоробло краще не чіпати – лесові ґрунти, на яких його звели, нестійкі, у пагорб залили невідь скільки рідкого скла, щоб твір тримався вертикально (спочатку скульптура ще й хилилася від вітрових навантажень). І якщо виникнуть пов’язані з демонтажем вібрації, то у Дніпро сповзе не тільки Баба, але й найдавніша частина лаври (пам’ятки ЮНЕСКО). До того ж постаментом гігантської скульптури слугує музей, який не хотілося руйнувати. Тобто не треба розповідей щодо прокомуняцьких чиновників, які старанно зберігали тоталітарну спадщину.
Дещо про тоталітарне мистецтво
Тоталітарні держави ХХ ст. намагалися «скасувати» модерністське мистецтво свого часу і замінити його єдиним «правильним» стилем. І це були не просто прояви особистих смаків диктаторів, а цілком свідома політика боротьби з вільним мисленням і свободою творчості – разом з придушенням усіх інших свобод. Мистецтво мало перетворитися на пропаганду. І перетворилося. У фашистській Італії до тих, хто не підтримував генеральну лінію, ставилися доволі поблажливо. А от у нацистській Німеччині всі строкаті напрямки модернізму оголосили дегенеративним мистецтвом і знищили величезну кількість творів не тільки з музеїв, але й приватних колекцій. У СРСР не тільки нищили твори (на щастя, хоч щось залишилося від українського авангарду), але й розстрілювали митців – доля художників Михайла Бойчука та Василя Седляра, архітектора Дмитра Дяченка є сумним свідченням радянської «культурної політики». Натомість у совку вигадали так званий творчий метод соціалістичного реалізму (соцреалізму), яким і керувалися митці впродовж півсотні років.
Коли говорять про тоталітарне мистецтво, якось забувають про глядачів, на яких воно активно впливало. Так от, фашизм існував десь двадцять років, нацизм – менш ніж півтора десятиріччя, а СРСР душив усе живе понад сімдесят років.
У італійців і німців заборони в царині мистецтва з’явилися і зникли упродовж життя одного покоління, у СРСР люди кілька поколінь не бачили інших художніх практик, окрім соцреалізму, він ліз у очі навіть тим, хто взагалі мистецтвом не цікавився. Таким чином сучасний український масовий глядач не сприймає нічого, крім соцреалізму, навіть коли є переконаним противником совка. І бабисько з ножиком усім закономірно подобається і нині. Варто було б спрямувати зусилля Міністерства… та інформаційної політики на роз’яснювальну роботу щодо пам’яток соцреалізму. Тобто сформувати певну інформаційну політику, яка присутня в назві. Але ні.
Небезпечний прецедент
І чого так сваритися через те залізне бабисько? Радянський герб очі не муляє – ну і гаразд. Чи хтось, може, проти тризуба? (Останнє питання ставиться із загрозливою інтонацією). Та ні, добре нарешті позбутися радянського герба. Проблема (і чимала) в іншому. От просто зараз ми замість декомунізації вписуємо радянський, даруйте на слові, дискурс у контекст незалежної України, що бореться за виживання.
Усі балачки про «українськість» Баби і якийсь там грецький хітон на ній – від лукавого. Це витвір тоталітарного мистецтва з усіма сенсами, що за ним стоять. Закінчений твір, який неможливо змінити, як неможливо сконструювати для нього нову символіку, що перекреслила б ту, яку вклав автор.
Спроби вигадати «нову міфологію» для Баби марні, бо мистецький твір діє на глядача своїми засобами виразності – формою, кольором, композицією, і йому начхати на те, як його будуть описувати. До того ж спроба трактувати словами об’єкт, намагаючись перебрехати (даруйте, це так) те, що бачимо очима – з арсеналу радянської пропаганди. Тож у себе в голові ви можете мати Бабу у віночку і вишиванці, але в реальному житті вона так і залишиться твором тоталітарного мистецтва з усім відповідним смисловим навантаженням. Замість розпрощатися із соцреалізмом (і його естетикою, і його сенсами), ми вперто тягнемо тоталітарне минуле в майбутнє.
Створено гидкий прецедент – тепер, здається, можна будь-який тоталітарний твір оздобити національною символікою і вважати його досягненням сучасного українського мистецтва. І наш бідний масовий глядач ніколи не звикне до інших форм, окрім тоталітарних, тоталітаризм житиме в головах з покоління в покоління. Існує ще одна загроза. Коли у СРСР старанно формували культ «Великої Перемоги», всюди понабудували страшнючих меморіалів полеглим, від яких віяло казенщиною і нудьгою. Нині Україна оплакує величезні жертви у війні з Росією. Після нашої Перемоги треба буде зафіксувати пам’ять про полеглих – і військових, і цивільних. І тут є ризик отримати по всій країні купу меморіалів радянського зразка (на них ще й можна буде попиляти чималі бюджети). Таким чином тоталітарне мистецтво отримає право на подальше існування, а соцреалізм так і залишиться в головах людей. Декомунізація не відбудеться ніколи.
Що робити?
Насправді інформаційні зусилля, що їх нині докладають, аби нострифікувати фатальну Бабу, якої неможливо позбутися, можна було б спрямувати в корисне русло. Потрібно було б зняти радянський герб і залишити порожнім поле щита, а далі роз’яснювати широкому загалу, що не так із тоталітарним мистецтвом і що насправді символізує його фізично найбільший в Україні витвір. Ну і про весь ансамбль – з його мегаломанією, побєдобєсієм і рештою скульптурних творів – теж потрібно говорити відкрито. Інформація безпосередньо біля пам’ятки, експозиція всередині музею, тексти на різних інформаційних ресурсах, путівники, різноманітні просвітницькі акції могли б допомогти. Але ні, у нас обрали шлях брехні – за радянським зразком.
У 2015 р. ми з колегами читали лекції в Нікополі і реготали з тамтешнього пам’ятника Леніну. Поки бовван чекав на демонтаж, місцеві дотепники розфарбували його: жовті штанці, синеньке пальтечко і кепочка, ще й жовтий тризуб на грудях. Хто б міг подумати, що за кілька років у столиці цей жарт перестане бути жартом?
