І. Газова війна, або Зразок атмосферного тероризму
Якби потрібно було одним реченням, використавши мінімум виражальних засобів, сказати, яких неповторних рис надало історії цивілізації ХХ століття (окрім неперевершених здобутків у мистецтві), відповідь, певно, мала б визначатися трьома критеріями. Хто хоче зрозуміти оригінальність цієї епохи, має взяти до уваги практику тероризму, концепт промислового дизайну й турботу про довкілля. Завдяки першому інтеракції між ворогами перейшли на постмілітарну основу; завдяки другому функціоналізму знову вдалося під’єднатися до світу нашого сприйняття; завдяки третьому поєднання життєвих і пізнавальних феноменів сягнуло досі нечуваної глибини. Усі разом ці критерії маркують пришвидшення експлікації – інакше кажучи, розкривального залучення фонових даностей до маніфестних операцій.
Якби на додачу перед нами стояло завдання визначити, коли насправді почалося це століття, відповісти можна було б із максимальною точністю. З такою самою точністю можна пояснити, як ці три визначальні риси епохи поєдналися у спільній первинній сцені. ХХ століття почалося із сенсаційного одкровення, коли 22 квітня 1915 року спеціально створений «газовий полк» німецьких військ здійснив перше масове використання хлорного газу як зброї проти франко-канадської піхоти на півночі Іпрського виступу.
До того німецькі солдати на цій ділянці фронту протягом кількох тижнів непомітно для ворога встановлювали вздовж своїх укріплень балони з газом, створюючи батарею досі невідомого типу. Рівно о 18 годині піонери нового полку за командою полковника Макса Петерсона відкрили 1600 великих (по 40 кілограмів) і 4130 менших (по 20 кілограмів) балонів хлору за переважно північного-північно-східного вітру. Завдяки такому «здиманню» зрідженої субстанції приблизно 150 тонн хлору утворили газову хмару майже 6 км завширшки і завглибшки від 600 до 900 метрів. Повітряна зйомка зафіксувала формування першої хмари бойового отруйного газу над Іпрським фронтом. Попутний вітер ніс її в бік французьких позицій зі швидкістю 2–3 метри за секунду; концентрація отрути в повітрі становила орієнтовно 0,5 відсотка, що за тривалого контакту призводило до тяжких уражень дихальних шляхів і легень.
Французький генерал Жан-Жуль Анрі Мордак (1868–1943), який на той час перебував за 5 кілометрів від фронту, невдовзі по 18:20 отримав дзвінок по польовому телефону. Офіцер 1-го стрілецького полку, розташованого безпосередньо біля лінії фронту, повідомив про величезні жовтаві хмари, які від німецьких окопів сунули на французькі позиції. Після цього спершу сумнівного, але вже незабаром підтвердженого іншими дзвінками повідомлення Мордак і його ад’ютанти верхи вирушили до лінії фронту, щоб особисто вивчити ситуацію. У генерала та його супутників почалися проблеми з диханням, позиви до кашлю, сильний свист у вухах; коли коні відмовилися йти далі, загону Мордака довелося пішки наблизитися до загазованих позицій. Невдовзі йому назустріч побігли групи охоплених панікою солдатів у розстебнутих мундирах; вони кидали зброю, вихаркували кров і благали дати їм води. Дехто вже качався по землі й хапав ротом повітря. Орієнтовно о 19 годині в канадсько-французьких позиціях з’явилася 6-кілометрова прогалина; німецькі війська тим часом просунулися й захопили Ланґемарк. Для власного захисту солдати наступальних підрозділів тільки закривали ніс і рот марлевими пов’язками, просоченими содовим розчином і рідиною, що зв’язує хлор. Мордак пережив цей наступ і опублікував воєнні мемуари того самого року, коли до влади прийшов Гітлер.
Воєнний успіх цієї операції ніколи не піддавали сумніву – уже за кілька днів після подій біля Іпра кайзер Вільгельм ІІ приймав на особистій аудієнції наукового керівника німецької програми хімічного озброєння професора хімії Фріца Габера, директора Інституту фізичної хімії та електрохімії кайзера Вільгельма в Далемі, щоб присвоїти йому звання капітана, – втім панівною стала думка, що німецькі війська, самі спантеличені ефективністю нового методу, не достатньо активно скористалися зі свого тріумфу 22 квітня. Водночас інформація про кількість жертв і дотепер разюче відрізняється: за даними неофіційних французьких джерел, газом було уражено всього 625 осіб, з яких від отруєння загинуло не більше трьох; натомість у перших німецьких звітах повідомляли про 15000 отруєних і 5000 загиблих – цифри, які у процесі досліджень постійно коригували в менший бік. Цілком очевидно, що в цих розбіжностях відбивається конфлікт інтерпретацій, які по-різному висвітлюють військово-технічний і моральний сенс операції. У канадському звіті про автопсію жертви газового отруєння на одній з особливо небезпечних ділянок фронту було сказано: «Під час видалення легень виділився значний обсяг пінистої світло-жовтої рідини, без сумніву, дуже багатої на білок… Вени на поверхні мозку були сильно закупорені, всі менші кровоносні судини помітно випнулися».
Поки злощасне ХХ століття готується сьогодні увійти в підручники як «епоха крайнощів» і знецінюється, бо його бойові рубежі й поняття втрачають актуальність – його сценарії світової історії пожовкли не менше, ніж заклики середньовічних теологів звільняти Гріб Господній – з дедалі більшою чіткістю проявляється одна з технічних моделей минулого століття. Це можна назвати вступом довкілля в боротьбу антагоністів.
Відколи існує артилерія, ремесло рядових і воєначальників полягає у прямому влучанні у ворога та його фортифікацію. Хто хоче знищити ворога за правилами воєнного мистецтва вбивання на відстані, має за допомогою дула здійснити intentio direkta на його тіло і знерухомити свою ціль за допомогою достатньо точних влучань. З пізнього Середньовіччя аж до початку Першої світової війни до визначення солдата належала здатність відкрити в собі та «плекати» цю інтенційність. У цей період мужність також кодується як спроможність і готовність прямо, власною рукою й власною зброєю спричиняти смерть ворога. Цілити у ворога – це наче продовження двобою балістичними засобами. Тому акт убивання чоловіка чоловіком лишається так тісно пов’язаним із добуржуазними уявленнями про особисту мужність і можливе геройство, що навіть за умов дистанційного бою й анонімної битви великих ресурсів він усе ще зберігає анахронічний ефект. Якщо військові ХХ століття могли вважати, що займаються «чоловічою» і в умовах війни «чесною» справою, то лише з огляду на небезпеку безпосередньої зустрічі зі смертю. Її збройно-технічною маніфестацією є рушниця з примкнутим багнетом: якщо (буржуазне) знищення ворога на відстані з якоїсь причини не вдається, ця зброя вказує на можливість повернутися до (благородного й архаїчного) безпосереднього проштрикування зблизька.
Петер Слотердайк (1947) — сучасний німецький філософ, есеїст, педучий телепередач. Професор філософії та теорії ЗМІ в Університеті мистецтв та дизайну Карлсруе. Автор відомих робіт «Критика цинічного розуму», «Сфери». У 2005 році отримав Премію Зигмунда Фрейда за наукову прозу.
Переклад з німецької: Олександра Григоренко
Наукова редакція: Андрій Богачов
Дизайн та верстка: Володимир Гавриш