По-перше, вітаю вас з ювілеєм. П’ять років — це вагомий термін, вже є що проаналізувати та на що озирнутись. Поговорімо про шлях, який видавництво пройшло за цей час. Ви починали працювати втрьох — що тепер?
Настя Леонова: Зовсім нещодавно, коли ми всі переїхали до Києва в новий офіс редакції, ми нарешті змогли розширити команду, і тепер нас уже восьмеро. Проєктів стало так багато, що ми наважились трохи змінити структуру роботи. Зараз ми ще в процесі передачі частини обов’язків нашим колегам.
Катерина Носко: Для мене це дуже складний процес. Я займаюсь переважно додрукарською підготовкою і маю контролювати всі етапи кожного проєкту. На сьогодні це близько десяти паралельних книжок, що перебувають на різних етапах і готуються до друку. У нас траплялося кілька прикрих випадків із таймінгом, і мені поки що важко випустити його з-під контролю, бо завжди хочеться, щоб усе йшло за планом і згідно з графіком.
Н.Л.: Я, навпаки, не дуже вмію контролювати, і мені хотілося б трохи вискочити з операційної роботи. Але є ще такий момент, що ми дуже звикли працювати втрьох, ми розуміємо одне одного з півслова. Мабуть, нам просто складно звикати до нових людей.
Борис Філоненко: Мене останні два роки називають головним редактором видавництва, до чого я ще не звик. Я займаюсь кураторською складовою книжкових і художніх проєктів, які ми перекладаємо та видаємо. Хоча, зрештою, ми все обговорюємо втрьох. Для нашого видавництва дуже важливо тримати цілісну кураторську структуру: це означає, що всі наші книжки пов’язані між собою, тут немає зайвих чи випадкових книжок.
Як ви формуєте цю структуру?
Двічі на рік ми збираємося, щоб продумати нашу стратегію. І ми завжди плануємо більше, ніж насправді встигаємо. Плануємо на рік і на пів року — більш детально. Також є плани і на два роки наперед, адже є дуже багато проєктів, які ми хочемо вбудувати в нашу видавничу програму. Постійно отримуємо якісь цікаві пропозиції співпраці.
А яка пропорція між вашими власними ідеями та тими, які вам пропонують ззовні?
Мабуть, можна сказати, що п’ятдесят на п’ятдесят. Але ті п’ятдесят, які нам пропонують — це насправді підсилення наших можливостей. Деякі проєкти ми просто не потягли б без зовнішньої підтримки, і завдяки таким пропозиціям ми розширили свій видавничий діапазон. Перша така книжка — це, мабуть, “Як ми бачимо” Джона Берджера.
Н.Л.: Цією книжкою ми порушили власне рішення не друкувати мертвих авторів. Колись ми вирішили, що будемо видавати лише живих, наших сучасників. Нам хотілось працювати саме з тим, що відбувається тут і зараз, щоб можна було смикнути автора, привезти його, поговорити з ним. Ми бачили нашу центральну серію small run books як маленькі книжечки з есеями про наш час, про те, що відбулося вчора, або навіть написано спеціально для цієї серії. А з Берджером ми відступили від цього принципу.
Що ж вас змусило таки взяти до роботи мертвого автора?
Б.Ф: У цьому випадку можна сказати, що немає нічого сучаснішого за минуле. Ми доволі часто чуємо такий скепсис — що несвоєчасно видавати книжки, написані 25-30 років тому, бо це вже вчорашній день. Це казали, наприклад, про “Повернення реального” Гела Фостера, який, між іншим, цілком живий. Але ми в ситуації, коли багато текстів, що стосуються історичного авангарду, а тим більше контемпорарі арту, в нас досі відсутні. Тому нам потрібно вводити базові тексти, без яких важко рухатись в освіті, у дискусії про сучасне мистецтво. І книжка Берджера є таким базовим текстом.
Ще один важливий момент: додавання Берджера до нашої видавничої програми дозволило створити більш об’ємну картинку. Він доповнює тих авторів, з якими ми працюємо сьогодні. Наприклад, “Продукування присутності” Ганса Ульриха Ґумбрехта, яке ми видавали у той самий час, говорить про дуже близькі речі — але з інших політичних та естетичних позицій. І для нас також важливий цей критичний підхід: показувати різні погляди на одні й ті самі теми.
У той самий час зустрічається і протилежний скепсис: як можна видавати щось нове про фотографію, якщо в нас ще Ролан Барт не перекладений?
Н.Л.: Колись ми це обговорювали і вирішили, що в нас є власна задача. Якщо казати про фотографію — то це теми, які виникли після повороту в 1980-х. Ми говорили про Барта, Беньяміна, Сонтаг, про класику, але відкинули її, адже вирішили, що робити ці переклади — це не наша місія.
Б.Ф.: Саме так, у нас просто інший вектор, інша спеціалізація. Ми думаємо, що є видавництва, які візьмуть на себе роботу з цими базовими текстами. І ми знаємо, що над деякими з них робота вже йде. А щодо Берджера, який також належить до базових творів, — то саме він був нам близький у тому, що ми робимо та як думаємо про сучасні тексти.
Мені здається, що Берджер став вашим бестселером. Це так?
Н.Л.: Він став одним з бестселерів. Поруч з ним — “Інтерв’ю та розмови” Анрі Картьє-Брессона та “Постійне місце проживання” Сергія Жадана й Павла Макова.
Який у цих книжок був наклад?
Тисяча в Картьє-Брессона і по дві в Берджера та Жадана-Макова.
А скільки взагалі ви встигли видати книжок за 5 років?
Близько тридцяти, в нас виходить у середньому 6-7 книжок на рік.
К.Н.: Але минулого року ми видали вже 9 книжок. Ми зростаємо, та все ж таки лишаємося в межах малого видавництва. Важливо розуміти, що до останніх трьох місяців у нас не було сталої команди, з якою ми виконували б усі проєкти. Тобто під кожен проєкт була окрема команда дизайнерів, перекладачів, редакторів, коректорів. І щоразу наново вибудовувати комунікацію — це досить велике навантаження. Ми почали видавати трохи більше, але ми точно не хочемо перетворитись на велике видавництво. Бо великі видавництва налаштовані на інші цілі.
У чому принципова різниця між малим і великим видавництвом?
Н.Л.: Різниця в якості, у прискіпливому ставленні до кожної книжки, яка видається.
Хіба немає великих видавництв, які працюють якісно?
Є такі, але все ж таки великі видавництва, мені здається, більше націлені на комерційний успіх. Ця орієнтація впливає на видавничу програму: перед тим, як складати план, проводять маркетингові дослідження того, що хоче аудиторія. А ми все ще можемо собі дозволити відштовхуватись від того, що хочемо видавати ми самі та що потрібно нашому колу.
Можливо, це тому, що ви не відокремлюєте себе від аудиторії? Усе ж таки, мабуть, ви також розмірковуєте — буде читатись ця книжка чи ні?
К.Н.: Так, але все ж ми не підлаштовуємось під запит читача. Ми пропонуємо читачеві кураторську серію, мабуть, усю нашу програму можна назвати кураторською серією. І читач нам довіряє, він бере нову книжку, бо знає, що минулі книжки ist publishing йому сподобалися.
Н.Л.: Але, мабуть, ти права, коли ми починали нашу серію small run books, ми не відокремлювали себе від аудиторії та орієнтувались на коло наших друзів. Але пізніше ми почали робити кроки до ширшої аудиторії, і першим таким кроком була співпраця із Сергієм Жаданом, у якого є своя велика аудиторія. Також на цю книжку ми збирали гроші на спільнокошті, і це теж спрацювало на розширення аудиторії. Ми зібрали необхідні 80 тис. грн за 20 годин, а загалом отримали набагато більше. Протягом п’яти років ми розширили й коло наших тем, і ми робимо акценти саме на тих темах, які здаються нам цікавими і на які ми хочемо звернути увагу наших читачів.
Б.Ф.: Я ще додав би, що великому видавництву так чи інакше доводиться розділятись на субкоманди, і редакція там працює з авторами через посередників. А мені як редактору дуже важливо зберегти безпосередній контакт з авторами, дизайнерами, редакторами. Мені важливо, щоб кожна книжка, яка в нас виходить, стала для мене життєвим процесом, у який я вклався.
Які нові теми у вас з’явились за останній час?
У нас є траєкторія, яка стосується фотографії. У ній уже вийшли Бейкер і Картьє-Брессон, і скоро вийде ще одна книжка, яку я поки що не можу анонсувати, але яка певним чином підсумує цю траєкторію. Є теми екології й урбаністики — туди належить збірка Брюно Латура, Рема Колгаса та їхніх співрозмовників й співавторів, — і вона продовжує попередню нашу тему архітектури та урбаністичних просторів, яку ми започаткували книжкою “Перформування спільного міста” Паскаля Ґілена. Цю тему продовжить також нова книжка “Розмови про архітектуру” Олега Дроздова та Богдана Волинського. І ми будемо розвивати далі тему екології, якщо розуміти її широко та об’єднати нею всі сучасні теорії про те, що, крім людини, існують тварини, рослини, гіпероб’єкти як повноцінні учасники мереж.
А якщо подивитись по напрямках? Зараз у вас є артбуки, фотокниги, є переклади — ви продовжуєте ці напрямки?
К.Н.: Так, якраз зараз ми узгоджуємо права на переклад, який буде продовжувати наші видання в полі сучасної філософії.
Б.Ф.: Це, мабуть, і є наша магістральна лінія. Серія перекладів small run books для нас основна і наскрізна.
Н.Л.: Ми також продовжуємо лінію артбуків. Минулого року ми видали артбук Сергія Майдукова — ця книжка вийшла англійською, ми підключили міжнародний ринок, зробили крок у нове для нас поле. Що стосується фотокниг, нещодавно ми видали фотокнигу Ігоря Чекачкова — нам довелось друкувати її у Стамбулі. Бо є технічні межі того, що вміють робити наші друкарні. У цьому проєкті нам просто не вистачило кольорів, бо ця фотокнига дуже барвиста, і, крім того, там дуже складний макет — наші друкарні не вміють таке робити. Ми хотіли б друкувати у Стамбулі всі візуальні книжки, але це дуже дорого, тому ми можемо дозволити собі одну візуальну книжку на рік.
П’ять років тому ви розповідали в інтерв’ю, що маленькому видавництву складно знайти шлях до читача, адже ніхто не зацікавлений розповсюджувати його продукцію. Зараз у вас близько 30 точок продажу в артгалереях по Україні, ви є на Yakaboo та в Книгарні Є. Як вам це вдалося?
К.Н.: Зараз мені вже здається, що такої проблеми ніколи й не було. Хоча якщо пригадати, то тоді нам довелося стукати в різні двері. Відчиняли у двох випадках з десяти. Але за п’ять років сильно зросла наша впізнаваність, адже ми дуже активно працюємо з пресою, робимо освітні курси, фестивалі, читаємо лекції — й усе це так чи інакше прив’язано до наших книжок.
Б.Ф.: Ще ми кілька років поспіль потрапляємо в короткі списки і виграємо премію Мистецького Арсеналу за найкращий книжковий дизайн — думаю, це також впливає на впізнаваність видавництва. Крім того, ми намагаємось працювати в міждисциплінарному полі. Ми розуміємо, що говорити про культуру та мистецтво важливо зі спеціалістами з різних сфер, тому на презентаціях наших книжок зустрічаються філософи, літературознавці, мистецтвознавці, архітектори, культурологи. Ми дуже багато працюємо і над дизайном, і над тим, як презентувати книжки.
Н.Л.: І так вибудовується довіра — і читачів, і дистрибуторів. Коли вони бачать, що ми стабільно видаємо 5-7 якісних книжок на рік, то вже розуміють, чого від нас очікувати, вони починають нам довіряти.
А як краще продаються книжки — через галереї чи через інтернет-магазини?
Н.Л.: Галереї — це наша органічна аудиторія, бо ми працюємо в полі сучасного мистецтва. Але після пандемії продажі більше йдуть усе ж таки через інтернет-магазини. Дуже сильно вплинула також єПідтримка — продажі виросли десь удвічі, і також виріс середній чек. Якщо раніше він був 330-340 грн — це приблизна ціна однієї нашої книжки, то тепер це 700-800 грн.
У вас окреме фінансування під кожну книжку? Як ви шукаєте фінансування — це гранти чи ще щось?
К.Н.: Так, окреме. Це і гранти, і меценатські донейти, і навіть інвестиції — і тоді ми прораховуємо книжковий проєкт як бізнес-модель.
Крім книговидання, ви активно берете участь у фестивалях, проводите освітні проєкти — розкажіть про цю вашу супутню діяльність.
Н.Л.: До видавництва ми всі працювали в галереях, де фестивалі та освітні програми — це постійна діяльність, тому просто продовжили це робити вже з видавництвом, через книжки. Ми проводили курси для арткритиків, для ілюстраторів, курс про історію коміксу — і всі вони були прив'язані до запланованих книжок.
К.Н.: Мабуть, це тому, що нам якось недостатньо просто видати книжку, нам важливо створити певний контекст, підготувати середовище до її виходу. Є тема, на яку нам цікаво говорити, і ми знаходимо різні способи говоріння: це може бути і книжка, і лекція, і виставка. От, наприклад, було три роки підготовчої роботи до видання коміксу “У м’яті”, потім вийшла книжка, через рік — виставка в галереї The Naked Room, з читаннями, екскурсіями. Таким чином відбувається валідизація коміксу як окремого виду мистецтва в Україні. А це, власне, і є те, чого ми прагнули.
Б.Ф.: У галереї The Naked Room є також окремий книжковий корнер, який ми куруємо — і це теж можна вважати супутньою діяльністю, яка допомагає нам йти до аудиторії. Там не тільки наші видання, там вже більш ніж 300 книжок з різних країн, близько 50 видавництв.
Якщо вже заговорили про інші видавництва — яке ваше місце в екосистемі українського книговидання? Які видавництва ви бачите поруч із собою?
Б.Ф.: За ці 5 років у нас не з’явилося видавництва-конкурента, з яким ми змагались би, хто раніше купить права на видання. Хоча окремі такі проєкти в різних видавництвах уже починають з’являтись. У якомусь сенсі ми перебуваємо в діалозі з CANactions, особисто я дуже люблю книжки MEDUSA. Серед дружніх варто згадати видавництво Музею харківської школи фотографії та BOOKSHA. Можна також згадати Komubook — наші теми не перетинаються, але в нас схожий спосіб мислення.
Ви описуєте свою видавничу діяльність як критичний підхід до сучасної культури. У той самий час ви кажете, що застосовуєте кураторський підхід. Як поєднуються ці два підходи? Бо критик і куратор — це дещо різні амплуа.
К.Н.: Я сказала б, що кураторський підхід стосується того, як ми відбираємо книжки, як складаємо з них певну історію. А критичний підхід реалізується власне через зміст цих книжок.
Б.Ф.: Конфлікт між куратором і критиком існує в мистецькому полі, причому переважно в західному, бо в Україні критики та куратори — це часто одні й ті самі люди. Коли ж мова йде про видавничу діяльність, коли ми кажемо, що куруємо видавництво — тут йдеться про стратегію розвитку, про те, в якій послідовності ми видаємо книжки, як вони поєднуються між собою, як вкладаються в якусь тему. А коли ми кажемо про критичний підхід до культури, до сучасного мистецтва — це і про зміст текстів, і про те, в якій формі вони написані. Найчастіше про культуру та мистецтво говорять у конвенційних форматах, близьких до академічного письма. Але ми хочемо показати, що ці теми можна обговорювати також у форматах інтерв’ю, візуальних есеїв, через комікси. Нам дуже важливо звернути увагу на цю різноманітність можливих форм. Ми показуємо різні підходи до створення текстів на одну і ту саму тему — і в цьому, мабуть, є наша місія щодо розвитку критики.
