Як би ти оцінила поточний стан справ зі збереженням і дослідженням індустріальної спадщини в Україні? Особливо на сході та півдні – це досить складні в історико-культурному сенсі регіони, до того ж дуже постраждалі від війни.
Тут є низка взаємопротилежних трендів. Наприклад, тенденція джентрифікації та комодифікації індустріальної спадщини, а також комерційного надання їй другого життя. Нині найпоширенішими в Україні є приватні проєкти у цій сфері. Такі ініціативи є в Харкові, Києві, Дніпрі, Запоріжжі, Львові, також до повномасштабного вторгнення вони були на Донбасі (піонером тут свого часу була донецька «Ізоляція»). Частина цих проєктів орієнтовані на соціально-культурний розвиток і сфокусовані на використанні індустріальної спадщини для суспільної користі місцевих громад, інші більш комерційні. Хтось більше взорується на міжнародні моделі, хтось намагається винаходити свої.
Наприклад, у Східному регіоні є дуже цікаві проєкти, прямих аналогів яких немає в міжнародних практиках. Є низові ініціативи з дослідження індустріальної спадщини – це ініціативи як локальних краєзнавців, так і мешканців. Усі ці практики надають індустріальній спадщині нових вимірів і нового життя.
Є також різноманітні місцеві ініціативи та інституції, що беруть на себе певну частину роботи з локальним індустріальним спадком. У нашому проєкті також були люди, що працюють з так званими сирітськими (тобто не інституціалізованими) архівами. Але існує й безліч випадків, коли українська індустріальна спадщина просто гинула, адже була маргіналізована відразу в кількох вимірах. По-перше, в рамках процесу декомунізації та загальносуспільного негативного ставлення до неї. По-друге, через її відомчу закритість ще від радянських часів – відсутність відкритого доступу до спадщини спричиняла суспільне нерозуміння її цінності, а часом навіть вороже ставлення. Плюс тут ще фактор пріоритету національної історії та певної маргіналізації радянського періоду історії України. Відтак було дуже складно створити стале суспільне знання про індустріальну спадщину та розуміння її цінності.
Початок повномасштабної війни лише поглибив цей комплекс проблем, адже нині ми маємо дуже багато втраченої чи пошкодженої індустріальної спадщини на сході та півдні України. Саме через те, а також через брак інституційних архівів індустріальної спадщини з’явилася ідея проєкту, що дав би заклик людям ділитися їхніми особистими та родинними архівами для оцифрування. Ми увійшли в партнерство з університетом Saint Andrews, разом подали заявку до House of Europe, що тоді саме вперше відкрив грантову програму підтримки проєктів міжнародної співпраці.
Розкажи, будь ласка, про ідею проєкту “Роз/архівування пост/індустрії”. Якщо я правильно розумію, то ваш фокус був на побудові діалогу між поколіннями та регіонами, між інституціями та акторами культурного поля. Чи вдалися всі ці непрості діалоги?
Проєкт офіційно стартував у березні 2020 року, якраз перед ковід-пандемією.
Ідея полягала в тому, щоб не експлуатувати цей регіон, а максимально намагатися віддати людям те, що ми в них беремо. Нам, зокрема, йшлося про розміщення всіх колекцій онлайн. Цей процес усе ще триває, але кількадесят тисяч зображень уже у відкритому доступі. Ми поступово поповнюємо архів, і кожен раз це викликає бурхливу хвилю реакцій серед краєзнавчих і локальних спільнот.
Так сталося, зокрема, з колекцією Маріупольського музею, на яку дуже довго полювали місцеві краєзнавці, але доступ до неї мали лише кілька наближених до музею людей. Нині музей зруйновано російськими атаками, тож дуже важливо, що ми маємо цю колекцію оцифрованою. Узагалі, після зруйнування міста люди по-новому відчули цінність спадщини, хай вона існує уже лише в цифровому вигляді.
Тут також важливо акцентувати, якими різноманітними є способи використання людьми цих фотографій. Вони не визначаються лише ностальгією за радянським чи, навпаки, засудженням радянського минулого, що часто трапляється в офіційній історіографії. Люди знаходять куди більше способів використання цих фото. Наприклад, для дискусій про екологічну ситуацію в місті. Або для розмов про збереження спадщини чи про якісь особисті спогади. І тому ми намагалися тут бути спостерігачами, нічого не нав'язуючи. Ми хотіли подивитися на вже наявні практики і допомогти зберегти їхню спадщину.
Щодо діалогу, тут усе не так просто: декларувати бажання побудувати його значно легше, аніж зробити це в надскладних умовах війни. Центр міської історії, звісно, є доброю ресурсною інституцією з напрацьованими практиками в онлайн-архівуванні. З іншого боку, є місцеві мешканці та музейні працівники, чиї міста уражені війною, вони майже не мають ресурсів, зате мають ці безцінні скарби у вигляді спадщини. І тут важливо поставити собі як досліднику кілька питань. Наприклад, чи не позбавляємо ми ці інституції їхнього єдиного унікального ресурсу? Чи не формуємо додаткової нерівності? А з третього боку, ще є партнерські міжнародні інституції, що підтримали нас у цьому проєкті і, звісно, мають свої дослідницькі інтереси. Знайти баланс тут буває непросто. Увесь час у повітрі висить питання, як зробити подібні проєкти не експлуатацією, а співпрацею? Тому, звісно, це постійний діалог.
Звісно, бувають і конфліктні інтерпретації або суперечки. Наприклад, під час опису колекції про шахтарські страйки в Покровську розпочалися дебати в місцевій профспілці, адже кожен пам’ятає ці події по-своєму. І наше завдання – поважаючи суб’єктність тих, хто ділиться з нами цими даними, підтримувати зв'язок з ними й опрацьовувати ці матеріали максимально етично.
З початком повномасштабної війни виявилося, що оцифрування архівів з Донбасу та півдня стало справжнім порятунком пам’яті та знання про ці регіони. Тож ми відчуваємо велику відповідальність за продовження цієї діяльності, попри те, що фінансування від House of Europe закінчилось у 2021 році. Тому, звичайно, ми працюємо далі.
Також аби цей діалог був рівним і збалансованим, ми намагаємось забезпечити адекватне залучення виміру індустріальної спадщини Львова і Львівщини, заразом ламаючи стереотип про те, що Львів – лише туристичне місто з кавою та шоколадом. Для нас вимір індустріального Львова був дуже вагомим, саме тому у проєкті ми також активно працювали з даними про індустріальну спадщину Галичини. Зокрема, записали понад 60 розмов з працівниками ключових місцевих підприємств: Львівського автобусного заводу, фабрики «Світоч», Промприладу тощо.
Пізніше на основі цих інтерв'ю у співпраці з Privit Production та за підтримки «Суспільного» зняли фільм про індустріальний Львів. Було кілька частин: про житло та інфраструктуру, про робітничу культуру, про екологію та вплив на здоров'я, а також про виробництво. У фільмі багато цікавих героїв. Наприклад, російськомовна львів’янка, радянська робітниця. Вона навіть дубльована українською, наскільки це штучно виглядає. На стіні за її спиною – портрет Висоцького, а в кадрі вона говорить про те, що ніколи не була членкинею компартії. Або ж україномовна родина, члени якої були репресовані та заслані до Сибіру, де познайомилися, одружилися, приїхали сюди, отримали роботу та квартиру від підприємства. Отакі різні радянські історії.
Ох, яка ж строката ідентичність.
Абсолютно, але все це наші люди, наша спадщина. У фільмі є фінальна фраза жінки-львів’янки, де вона говорить, що «хароший город бил» — у сенсі, що добре жилося у Львові за радянських часів, а потім усе занепало. Це теж про різні виміри Львова, різні історії одного міста.
У тексті до проєкту є цитата про те, що «Індустрія генерує не лише чавун, вугілля та машини, але також культурні образи себе самої — через культурні інституції, як-от будинки культури, заводські газети, музеї, гуртки, фото та відео”. Поговорімо про те, як же індустрія генерує власний образ через культуру – в історії та сьогоденні.
Тут дуже цікаво говорити про різні шари. Один шар, що мене дуже цікавить – це ідея про зв'язок між культурою й індустрією. Є такий суспільний стереотип про те, що індустріальні регіони є менш культурними. Ніби там живуть тільки шахтарі. І ходять вони лише в забій з кайлом і аж ніяк не в театр. Або що ті самі шахтарі, які досить добре заробляли в часи СРСР, витрачали зароблене лише на примітивні предмети споживацтва. Або ж міф про те, що «Донбас годує всю країну». Усі ці стереотипи та штучні протиставлення нині викликають хіба посмішку, проте вони спричинили багато соціальних розшарувань як між різними містами на Донеччині, так і ширше, на рівні суспільства.
Насправді ж індустріальні підприємства (особливо видобувні) кілька десятиліть після Другої світової війни переживали період розквіту та мали величезний економічний ресурс, який інвестувався, зокрема, у підтримку культури на дуже високому рівні. Наприклад, заводи допомагали кіноаматорам і своїм клубам купувати дорогі професійні фотоапарати й камери, добувати рідкісні реагенти тощо. Інвестували в освіту, в усілякі гуртки при заводах. Працюючи над проєктом, ми бачили оцифровані аматорські кінозаписи з маріупольських заводів, де було відразу по кілька кіноаматорських студій. Нас вразила якість цих зйомок, зроблених на 30-міліметровій плівці – це була професійна якість, яку могло в той час собі дозволити хіба державне телебачення.
Друга велика тема, яку ми намагалися препарувати в нашому проєкті – це те, яким чином працювали радянська ідеологія та пропаганда. Існує ще один стереотип – що радянські люди були зомбовані пропагандою та сліпо вірили в усе, що казала їм влада. Насправді ж люди мали значно більш творчий погляд на цю ідеологію: вони могли використовувати її для своїх цілей або ж дуже іронічно гратися із тими культурними стереотипами, які їм нав'язували згори.
Ми також бачимо в архівних матеріалах, як люди часом намагалися опиратися тому, щоб їх фотографували, аби протистояти пропагандистському образу, який з них намагалися створити – наприклад, образ класичного радянського комбайнера. Таким чином ми отримуємо цінне знання про процеси, які стоять за продукуванням цього соцреалістичного зображення. І вже бачимо не тільки саму картинку, а й зворотний бік того, як вона конструювалася і потім жила в суспільному полі.
Важливим аспектом гордості і самоідентичності радянських людей було також те, коли ці знімки друкували в газетах або на дошках пошани. Знаючи все це, ми можемо зрозуміти, що за пропагандистським образом є велика частина життя та суспільних процесів, що говорять нам про цих людей, яких ми звикли маркувати просто як радянських. А вони виявляються не такими вже й радянськими. І тут є два шляхи роботи із цими матеріалами. Перший – це аналіз самого зображення, другий – аналіз культурних процесів, які стоять за соціальною циркуляцією цих фотографій.
Наскільки я розумію, одним з результатів проєкту є зібраний вами з командою цифровий архів, що продовжує оновлюватися. Чи доступні ці дані для широкої аудиторії?
Формально проєкт закінчився у 2021 році, але насправді він триває і досі завдяки підтримці наших міжнародних партнерів. Важливою ідеєю в рамках проєкту також був обмін досвідом, адже це теж чудово прибирає зайві стереотипи. Наприклад, у травні цього року директори музеїв зі Слов’янська та Покровська побували на семінарах у Великій Британії та Шотландії. Вони відвідували також місцеві музеї, передусім ті, що фокусуються на невеликих постіндустріальних спільнотах. Це була чудова можливість і для свіжого погляду на себе самих, і для розширення горизонтів (адже і в західному світі не бракує загрожених, непривілейованих просторів і спільнот, але це не вирок), і для діалогу та обміну досвідом.
Тож проєкт продовжує жити, зокрема і через міжнародну співпрацю. До прикладу, нещодавно нас було відзначено премією Europa Nostra за успішну роботу із залучення локальних спільнот. Зібрані нами матеріали, звісно ж, також є важливим результатом проєкту. Наразі всі вони в нашому медіаархіві, повністю доступні для ознайомлення. Також нині дуже багато людей пересуваються країною через війну, вивозять свої приватні архіви, і ми радо допомагаємо в їх оцифруванні.
Знаєш, мені здається, що наш проєкт уперше поставив перед багатьма людьми питання про те, що їхні архіви є цінними. Бо дуже часто, роблячи ці аматорські відеозаписи, люди навіть не мали як переглядати їх вдома. Це була більше колективна дія, апарати для перегляду були в місцевому БК або на заводі, і коли інституції розвалювались, то люди дуже часто взагалі ніколи не бачили те, що вони записали. І цей ефект, коли люди вперше бачать оцифровані спогади, звісно, викликає дуже багато емоцій. Коли вони отримують назад цю спадщину, вона виявляється для них дуже цінною. І це дивовижною мірою впливає і на самовизначення, і на переосмислення багатьох речей.
Як нині трансформується локальна ідентичність тих регіонів, з якими ви працювали в проєкті? Чи люди в цих містах докладаються до того, щоб переосмислювати власну спадщину?
У людей дуже сильно загострилося відчуття цінності власної спадщини. Нині вони зовсім іншими очима дивляться на власні архіви, на пам'ять про свої міста та їхню індустріальну спадщину. З’ясувалося, що величезна кількість того, що здавалося типовим, повсякденним, ніби й не дуже потрібним, виявилося безцінним, важливим для збереження і пам’ятання.
Наприклад, у нашій виставці про екологію ми використали низку тем про радянський добробут: світлини з домашніх свят, якісь речі, пов'язані зі стандартним людським досвідом, родинні свята, виховання дітей тощо. Людям це може бути неочевидно, але їхня повсякденна спадщина насправді є частиною великої теми про екологію, про політичну боротьбу за довкілля, про суспільний устрій загалом. Адже приватне теж є політичним, тож іноді важливо вміти поглянути на власну спадщину і в такий спосіб.
З’являється також усе більше професійних акторів поля документації досвідів війни – і це дуже помітно. На нещодавньому Симпозіумі документаційних ініціатив я побачила понад 140 представників цієї сфери, і було очевидно, що люди дуже залучені та хочуть документувати і зберігати пам’ять про цю війну.
А як, на твою думку, все українське суспільство нині переосмислює (або формує) своє знання про ці регіони та їхню ідентичність? Тому що, на жаль, велика частина півдня і сходу спотворена війною. І тут виникає питання: як осмислювати те, чого вже немає?
Ти знаєш, завдяки тим переусвідомленням, про які я говорила трохи раніше, люди сьогодні вже готові використовувати власну спадщину і для цього. Зокрема, вони вже говорять про відбудову Маріуполя, про те, яким чином він відбудовувався після Другої світової, як і що було збережено тоді, як що було відбудовано, що було на місці цього будинку, як усе змінилось тоді і як потрібно спланувати відбудову нині. Люди дуже практично до цього підходять.
Я думаю, що просто зараз в Україні постає тренд на реабілітацію індустріальної спадщини. Певні її об’єкти, як-от Азовсталь, стають символами стійкості та незламності українців. Або ж, до прикладу, слоган «Харків – Залізобетон», що підсвічує не лише стійкість наших людей, але й харківський конструктивізм. Ще один хороший приклад тут – це Укрзалізниця, яка під час війни в прямому сенсі слова зшиває Україну, рятує, довозить, єднає. Хоча все це радянська спадщина, проте вона осмислена як частина сучасної міської ідентичності. Це частина українського опору, української стійкості в суспільному сприйнятті.
Українські міста – навіть ті, у яких ніколи не бував – нині стають дуже цінними та важливими для багатьох людей. Адже там воюють або полягли за Україну їхні близькі. Можна лише уявити собі масштаби відвідування цих міст і містечок після завершення війни. Для людей, що нині захищають нас на фронті, це також перевідкриття своєї країни: вони на власні очі бачать таку різну, велику та строкату, прекрасну Україну, у якій варто жити і яку варто захищати.
Ще одна дуже важлива зміна за час війни – переусвідомлення цінності архіву як такого. Як військові, так і цивільні нині бачать дуже драматичні події. І люди почали масово це документувати, записувати, фотографувати, писати щоденники війни тощо. Війна дуже загострює відчуття цінності історії, свідчення, документування, тому що це велика драматична подія, в якій ми всі беремо участь. Люди загалом переглянули цінність своїх родинних архівів: зараз саме той момент, коли ці всі документаційні ініціативи стають дуже важливими.
